 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
За змістом п. 14 ч. 1 ст. 3 КПК України повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення є притягненням до кримінальної відповідальності.
Згідно з ч. 1 ст. 2 КК України підставою для кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення, передбаченого цим Кодексом.
Склад кримінального правопорушення — це завжди сукупність його ознак. Не може бути неповного складу кримінального правопорушення. Відсутність хоча б однієї з ознак, встановлених чи передбачених законом для певного кримінального правопорушення, приводить до відсутності кримінального правопорушення. Тільки вся сукупність установлених кримінальним законом ознак може характеризувати певні суспільно небезпечні дії як кримінальне правопорушення. Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у своїй постанові від 16 травня 2019 року (справа №761/20985/18, провадження №51-8007км18) наголосив: «Якщо не було події кримінального правопорушення або в діях особи немає складу кримінального правопорушення, то за таких обставин кримінальне провадження не може бути розпочато. А якщо через помилку чи з інших причин таке провадження було розпочато, то воно негайно має бути припинено і з позиції вимог правопорядку, і з огляду дотримання інтересів всіх учасників правовідносин».
Тобто повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення є стадією притягнення до кримінальної відповідальності та можливе лише за наявності ознак складу цього кримінального правопорушення, тобто об’єкта, суб’єкта, об’єктивної та суб’єктивної сторони злочину.
Суб’єктивна сторона злочину, що передбачена у проєкті ст. 374-1 КК України, характеризується таким: діянням — прямим умислом — і спеціальною метою — одержанням будь-якої неправомірної вигоди для себе чи іншої фізичної або юридичної особи.
Дії суду (слідчого судді) щодо винесення вироку, прийняття рішення, ухвали або постанови не можуть бути витлумачені як умисне ухвалення суддею завідомо незаконного або необґрунтованого судового рішення (рішення суду, вироку, ухвали, постанови або судового наказу), вчинене з корисливих чи інших особистих мотивів. Тому за відсутності суб’єктивної сторони складу злочину згадані дії суду (слідчого судді) не утворюють складу кримінального правопорушення, передбаченого у проєкті ст. 374-1 КК України.
Відносно дії суду (слідчого судді) щодо ухвалення вироку, прийняття рішення, ухвали або постанови неможливо в межах проєкту ст. 374-1 КК України дійти висновку, що суд (слідчий суддя) ухвалив певне рішення умисно. За будь-якої обставини у такому випадку це є лише оціночним поняттям. Головна особливість діяльності суду (слідчого судді) — вирок, рішення, ухвала або постанова, що приймається відповідно до законодавства на основі свого внутрішнього переконання, є чинним (правосудним) лише певний час. І йдеться не тільки про можливість оскарження рішення у визначений законом спосіб, а й про таку особливість, як, наприклад, зміна правової позиції взагалі. Так, Верховний Суд, Велика Палата Верховного Суду постійно створюють чи змінюють правові позиції, що мають преюдиційне значення. Змінюючи попередню правову позицію, відступаючи від неї, ВС, ВП ВС скасовують рішення суддів нижчих інстанцій. Чи є в цьому випадку дії суддів нижчих інстанцій такими, що вчинялись із використанням ними влади або службового становища всупереч інтересам служби? Звісно, ні. Тому що немає умислу! Це і є головне та закладене саме ст. 126 Конституції України: «Суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку».
Під час прийняття рішення суддею неможливо відокремити умисел від внутрішнього переконання. Доки людство не винайшло способу читати думки, це питання було, є та буде невирішеним.
Навіть спроба такого відокремлення є тиском на суд. Саме тому Конституційний Суд України у справі №1-305/2019(7162/19) визнав такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), ст. 375 КК України («Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови»). У згаданому рішенні КСУ, наголошуючи на принципі юридичної визначеності, зазначив, що «в ст. 375 Кодексу не встановлено критеріїв, за якими можна визначити, який вирок, рішення, ухвала або постанова судді (суддів) є «неправосудними», а також не розкрито змісту сполучення слів «завідомо неправосудний», що уможливлює неоднозначне розуміння складу злочину, кваліфікацію якого здійснено за цією нормою. Формулювання диспозиції ст. 375 Кодексу допускає можливість зловживання нею при вчиненні органами досудового розслідування дій, що мають наслідком притягнення до кримінальної відповідальності судді лише за факт постановлення ним судового рішення, яке, за суб’єктивним розумінням слідчого, прокурора або будь-якої іншої особи, є «неправосудним» (зокрема, у разі незгоди з цим рішенням)». Абсолютно аналогічно у цьому випадку у проєкті ст. 374-1 КК України не дає однозначної змоги чітко відокремити умисні дії від дій, вчинених за внутрішнім переконанням, та допускає можливість зловживання, що має наслідком притягнення до кримінальної відповідальності судді лише за факт ухвалення ним судового рішення, яке, за суб’єктивним розумінням будь-якої особи, є «ухвалення суддею завідомо незаконного або необґрунтованого судового рішення (рішення суду, вироку, ухвали, постанови або судового наказу), вчинене з корисливих чи інших особистих мотивів, якщо це завдало істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам чи інтересам окремих фізичних осіб або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб (зокрема, у разі незгоди з цим рішенням)». Для перегляду судового рішення в законі встановлюються відповідні процедури судочинства, які передбачають оскарження судового рішення та надання йому юридичної оцінки компетентним судом. Конституція України не наділяє інші органи державної влади повноваженнями щодо перевірки судового рішення в позасудовому порядку та його оцінки. Конституційний Суд України вважає, що остаточне судове рішення не може бути переглянуто, крім встановлених процесуальними законами випадків його перегляду відповідним судом, що виключає можливість оцінювати таке рішення слідчим, прокурором під час вчинення ними дій, які мають наслідком притягнення судді до кримінальної відповідальності.
Європейська комісія «За демократію через право» (Венеційська комісія) у доповіді щодо незалежності судової влади, схваленій на 82-му пленарному засіданні, яке відбулося 12–13 березня 2010 року, встановлюючи межі «функційного імунітету суддів», визначила його як імунітет від кримінального переслідування за діяння, вчинені під час виконання своїх функційних обов’язків судді, за винятком умисних злочинів, зокрема отримання хабаря (п. 61).
Тобто дії судді тільки тоді можуть утворювати склад злочину, коли, крім прийняття відповідного рішення, є ще інші дії, які самі собою, незалежно утворюють склад якогось кримінального правопорушення.
Порушення незалежності суддів, а саме право іншої особи оцінювати наявність певного умислу під час прийняття рішення, призведе (особливо з огляду на нову тенденцію, що підозра є лише припущенням, що особа могла вчинити певні дії) до величезної кількості повідомлень про підозру щодо суддів за проєктом ст. 374-1 КК України та, як наслідок, шаленого тиску правоохоронних органів на суддів у разі незгоди з їх рішенням.