Почнемо з високого. Конституція України. Згідно її положень, Україна є парламентсько-президентською республікою, де єдиним органом законодавчої влади є Верховна Рада України, а главою держави — її Президент. Він також є суб’єктом законодавчої ініціативи, тому має право пропонувати парламенту проводити реформи, в т.ч. судові.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Історія показує, що кожна рокіровка у владі призводить до розмов з боку політичної сили, яка прийшла до влади, про обов’язкове проведення судової реформи. Від самого проголошення незалежності і до сьогодні триває перманентна судова реформа, яку вже можна назвати хронічною. На кожному з етапів її проведення ключову роль відігравав Президент. Для кращого розуміння його ролі у цьому питанні зробимо ретроспективу змін системи судової влади в Україні за весь час незалежності.
Спираючись на аналіз історії судочинства держави, слід виділити наступні ключові періоди:
- перехідний період після розпаду СРСР (1991–1996 рр.);
- прийняття Конституції України (1996–2002 рр.);
- прийняття Закону України «Про судоустрій України» («мала судова реформа», 2002–2010 рр.);
- прийняття Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (2010–2015 рр.);
- «велика судова реформа» (2015–2019 рр.) та нові часи.
Цей поділ демонструє, що майже кожна п’ятирічка супроводжувалася судовими реформами, і їх рушійною силою були саме президенти.
АКТ ПЕРШИЙ: радянський спадок
Після здобуття незалежності у 1991 р. перед Україною постало завдання формування нових державних інституцій, в т.ч. судів. У спадок від радянських часів країна отримала систему місцевих та військових судів. Абсолютно відокремлений від судової системи статус на той час мали арбітражні суди, які розглядали господарські спори. Справи в арбітражних судах розглядалися арбітрами, які за своїм правовим статусом суддями не були. Суди апеляційної інстанції в перші роки незалежності в судоустрій ще не входили, оскарження судових рішень було можливе тільки в касаційному порядку. Судді місцевих судів обиралися місцевими радами, а судді Верховного Суду України призначалися Верховною Радою.
АКТ ДРУГИЙ: прийняття Конституції України
У 1994 р. Президентом України став Леонід Кучма, який змінив на цій посаді Леоніда Кравчука. Одним з основних напрямів діяльності Кучми як голови держави, який на той час мав широкі повноваження, було забезпечення прийняття Основного закону. При цьому з ініціатив Президента вбачалося, що він має на меті закріпити за собою право призначати суддів та мати на них вплив.
Саме з прийняттям Конституції України 1996 р. держава увійшла у стан хронічної судової ре- форми. Основним законом було запроваджено систему судів апеляційної інстанції. Судді (окрім суддів КСУ) на перші 5 років призначалися Президентом, а безстроково — Верховною Радою. Крім того, Конституцією запроваджувалась нова система загальних судів, а арбітражні суди були включені в систему судоустрою з наданням відповідного статусу арбітрам.
АКТ ТРЕТІЙ: «мала судова реформа»
Вона пов’язана, у першу чергу, з прийняттям Закону «Про судоустрій України», який також суттєво віддалив нашу державу від радянського спадку. Саме в ході цієї реформи у нас з’явились господарські та адміністративні суди. Зверну увагу, що «мала судова реформа» фактично була втіленням у життя перехідних положень Конституції, тому також тісно пов’язана з роботою адміністрації Л. Кучми.
АКТ ЧЕТВЕРТИЙ: Закон України «Про судоустрій і статус суддів»
2010 р. та початок президентського строку Віктора Януковича. Саме прийняття Закону України «Про судоустрій і статус суддів» вважається переломним моментом, після якого вплив Банкової на судову гілку влади став найбільшим за всі роки незалежності. Оцінку стану судової влади в період президенства В. Януковича надав Європейський суд з прав людини у рішенні по справі «Волков проти України», в якому прямо вказав, що існуючі правила призначення суддів, членів Вищої ради юстиції та порядок розгляду дисциплінарних скарг щодо суддів призвели до тотальної залежності суддів та «ручного» правосуддя.
Втілення цієї реформи також відбувалося за ініціативи Банкової. Чи слід ставити під сумнів роль Президента України у її проведенні? Питання риторичне.
АКТ П’ЯТИЙ: «велика судова реформа»
Так звана велика судова реформа стала результатом діяльності Петра Порошенка та його соратників. Вона справедливо була названа великою, оскільки передбачала кардинальну зміну системи судоустрою зі створенням ряду нових судів та формуванням органів, що здійснюють контроль за суддями. Пішов у минуле Верховний Суд України, а його місце посів Верховний Суд, у складі якого запроваджено спеціалізовані касаційні суди. Крім того, суттєвих змін зазнало процесуальне законодавство в цілому. Автором законопроєктів, які в подальшому були втілені в реформу, також був саме Президент України. Отже, знову сам собою напрошується висновок про суттєву роль Президента у проведенні судової реформи.
АКТ ШОСТИЙ: нові часи та висновки
У 2019 р. до влади прийшли нова політична сила та Президент, політична партія якого має монобільшість у парламенті, що є унікальним випадком за часи незалежності України. При цьому діяльність партії влади тісно пов’язана саме з персоною Володимира Зеленського та його найближчим оточенням. Це призводить до того, що більша частина рішень, в т.ч. щодо реформ, приймається за участі Президента. Вже на етапі передвиборної кампанії він та його партія декларували, що мають на меті провести чергову судову реформу. На даний час запроваджені ними зміни торкнулися, в першу чергу, Верховного Суду, Вищої ради правосуддя та Вищої кваліфікаційної комісії суддів. У іншому судоустрій суттєвих змін не зазнав.
Натомість в останні роки суди почали страждати через брак фінансування, що призводить до поступового погіршення якості судочинства. Нагадаю, що судочинство — це послуга, зобов’язання з надання якої взяла на себе держава. Ця послуга має бути своєчасною, неупередженою та ефективною. І за нинішніх обставин саме Президент відіграє ключову роль у покращенні стану судової системи. Чи вдасться владі досягти вказаних показників, покаже лише час.
Інше питання в тому, чи потребує взагалі судова система чергових кардинальних змін. Аналіз попередніх реформ демонструє, що в кожному окремому випадку реальною метою було отримання контролю над судовою системою, а не покращення роботи судів. Переконаний, що судді, адвокати, правоохоронні органи та споживачі судових послуг втомилися від хронічної судової реформи, яка далеко не кожного разу призводить саме до розвитку судочинства в Україні.