Після протестів «жовтих жилетів» Франція знову стала центром європейського бунтівного руху. Під час акцій протесту в суботу, 5 грудня, поранено 67 поліцейських, затримано 95 осіб.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Детонатором вибуху стала поліцейська акція щодо розгону протесту мігрантів на площі Республіки в Парижі, під час якої силовики пускали в хід кийки і сльозогінний газ, били ногами мирних демонстрантів і спостерігачів, застосували силу, зносячи намети, в яких сиділи біженці. Фото та відео акції швидко розлетілися у ЗМІ й викликали не тільки обурення діями силовиків, а й реакцією на це влади. Що важливо — центральної влади. Адже мер Парижа Анн Ідальго негайно написала лист голові МВС країни Жеральдо Дарманену, в якому назвала поліцейську операцію на площі Республіки «жорстоким і непропорційним застосуванням сили».
Все це відбувалося напередодні голосування в парламенті за «закон про всеосяжну безпеку», ст. 24 якого накладає штраф у 45 тис. євро (або рік в'язниці) за зйомку окремих поліцейських, «якщо поширення цих кадрів погрожує фізичній або психічній недоторканності окремих чиновників». Внесення цієї статті «протиснула» досить сильна профспілка французьких поліцейських, члени якої неодноразово скаржились на випадки або погрози насильства щодо них та членів їхніх сімей. Критики законопроєкту, натомість, вважають, що він сприятиме приховуванню зловживань з боку поліції і обмежуватиме свободу преси. Таким чином, поліцейська коса у Франції найшла на громадянську каменюку. Як в прямому, так і в переносному сенсі.
Масові протести, що супроводжувались масштабними зіткненнями учасників акції з поліцією, розпочались 28 і 29 листопада. А вже наступного дня коаліційна більшість французького парламенту оголосила про намір переглянути законопроєкт. Однак протестувальники заявили, що його треба не переглядати, а повністю відміняти. Все це й призвело до подій 5 грудня.
Насправді вся ця французька історія про те, як наші правоохоронці (у всьому світі) стали «їхніми силовиками». Це перетворення відбулось фактично за останні роки внаслідок різноманітних суспільних процесів, які проходили по всьому світу: від «арабської весни» до американського Black Lives Matter.
На пострадянському просторі цей процес виглядає ще більш дивно, адже саме слово «правоохоронці» ще за часів СРСР аж ніяк не відповідало тому сенсу, що в нього закладався спочатку. І те, що ми зараз спостерігаємо в Білорусі, підтверджує це. Громадяни країни вже хочуть жити по-новому, а держава на чолі з президентом намагається вгамувати це бажання по-старому — за допомогою силовиків.
Білоруська громадськість бореться з цим усіма (поки що не радикальними) способами. Наприклад, телеграм-канал Nexta опублікував дані тисячі силовиків, які займались розгоном та побиттям мирних протестуючих. «Ніхто не залишиться анонімним навіть під балаклавою», — йшлося в повідомленні Nexta.
«Як тільки ми говоримо, що знаємо, хто вони, їхні імена, посади, де вони служать, де живуть, номери телефонів, у деяких випадках навіть переписку з коханками, вони починають активніше спілкуватися з білоруським суспільством», — пояснив «Дождю» волонтер і IТ-спеціаліст Ярослав Лихачевский. Власне, саме цього й намагаються добитися громадяни усіх країн, де стикаються зі свавіллям з боку тих, хто мав би охороняти їхні права на свободу зібрання, слова, пересування тощо, а натомість отримують лише силовий опір з боку держави.
До речі, достеменно відомо, коли саме на пострадянському просторі вперше було застосовано термін «силові структури». 23 липня 1990 р. у статті «Чи буде в Радянському Союзі військовий переворот?» оглядач російського видання «Комерсант» Максим Соколов написав наступне: «Прийнято говорити про конфлікт між нинішнім реформістським керівництвом і апаратом... Природно, що погляди всіх учасників конфлікту звернені до силових структур влади — до армії і КДБ, без участі яких спроба вчинити державну зраду (ст. 64 КК РРФСР «Змова з метою захоплення влади») шансів на успіх не має».
За три роки з'явились, власне, й «силовики». «Сумнівні дії МВС, незрозуміла роль МБ і коливання МО привели до того, що героями дня вони аж ніяк не стали. В результаті замість того, щоб мати президента в заручниках, силовики (перш за все, міліціонери) стурбовані, в першу чергу, тим, як би відмазатися від неприємних питань, а не тим, як диктувати свою волю уряду», — писав усе той же «Коммерсант» 11 жовтня 1993 р.
Відтоді пройшло чимало часу, і Росія стала тим, ким вона зараз є, — по суті, державою силовиків. Станом на серпень минулого року «силова армія» РФ нараховувала приблизно 4,5 млн осіб: Збройні сили (1,9 млн), МВС (0,9 млн), Росгвардія (0,4 млн), МНС (0,3 млн), ФСВП (Федеральна служба виконання покарання, 0,3 млн), ФСБ з прикордонними військами (0,2 млн). Це, до речі, більше, ніж в СРСР, при тому, що РФ удвічі менша за СРСР за кількістю населення. І це ще без урахування різноманітних «козаків» і решти «ЧВК». І усі вони наділені фактично необмеженими правами, не контролюються суспільством, хоча й повністю утримуються за його рахунок.
Французьке суспільство намагається повернути собі і права, і контроль. Білоруське — також. При різності методів їх мета одна: силові структури держави мають стати, насамперед, правоохоронцями її громадян. Якщо цього не станеться, держава, якою б демократичною вона не здавалась, поступово перетвориться на режим.
Щодо України, то вона, звичайно, обирає свій шлях. З одного боку, зараз вже важко уявити, щоб наша поліція забивала кийками мітингувальників у супермаркеті, як в Білорусі. Хоча пройшло не так уже й багато часу з днів, коли вона ще це робила у підземному переході на Майдані Незалежності. До чого це призвело, відомо. До чого ще може призвести — ні. Адже керівники силових структур ще з часів «другого Кучми» в Україні, на жаль, призначаються за принципом «свій-чужий».
Останнім рівновіддаленим від політики міністром оборони, був, здається, Володимир Шкидченко. Посада міністра внутрішніх справ України завжди була політичною, а про те, що кожен з 6 президентів обов’язково мав генпрокурора «свого на 100%», і говорити зайве. Щодо головного органу України, який має у своїй назві слово «безпека» (СБУ), то закон про його реформування (при всій неоднозначності положень щодо позбавлення слідства) вже у Верховній Раді. Реформована СБУ має концентруватися лише на контррозвідці, протидії тероризму та охороні держтаємниці. Є, звичайно, й інше бачення, і що з цього вийде, невідомо…
Проте можна чітко сказати, що Україна об’єктивно зараз набагато ближча до Франції, ніж до Росії. Інша справа — що у влади Франції, судячи з усього, зараз є бажання стати ближчою до Росії. Але прості французи чинять опір, і це надихає. Адже якщо народ проти, то в Україні, як відомо, питання з владою вирішується просто. У тому числі й тому, що українці вже домоглися того, щоб їх правоохоронці більше не були «їхніми силовиками». Але це сьогодні. А що буде завтра?..