Фундаментальною основою існування українського суспільства є утвердження та забезпечення прав і свобод людини. Держава як інститут управління суспільством відповідає перед кожним громадянином за свою діяльність. Тому, декларуючи в основному законі України принцип верховенства права, держава повинна забезпечити кожній особі механізми для ефективного захисту її прав та свобод. Одним із таких механізмів є право особи на судовий захист, зокрема, на оскарження в суді діянь органів та осіб, що наділені владними повноваженнями. При цьому, надаючи можливість звернутись до суду для захисту своїх прав та інтересів, держава гарантує обов'язковість судових рішень та повинна забезпечувати умови для їх належного виконання. Тобто, невід'ємною складовою права на судовий захист є забезпечення державою виконання судового рішення.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Правові висновки Європейського суду з прав людини, що викладені у відповідних рішеннях (§ 43 рішення у справі "Shmalko v. Ukraine" від 20 липня 2004 року, § 84 рішення у справі "Fuklev v. Ukraine" від 7 червня 2005 року, § 64 рішення у справі "Apostol v. Georgia" від 28 листопада 2006 року, §§ 46, 51, 54 рішення у справі "Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine" від 15 жовтня 2009 року), чітко вказують на те, що "право на справедливий суд", визначене ст. 6 Конвенції про захист прав людини іосновоположних свобод (далі – Конвенція) було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін; і саме на державу покладено позитивний обов’язок створити систему виконання судових рішень, яка була б ефективною та гарантувала б їх своєчасне виконання. Водночас ухиленням від виконання цього обов’язку є перекладення державою відповідальності за фінансове забезпечення організації виконавчого провадження на особу, на користь якої ухвалене судове рішення. Тобто, можливість доступу особи до системи виконання судового рішення не повинна залежати від її майнового стану.
Разом із тим, із 2016 року в Україні діє новий закон "Про виконавче провадження" (далі – Закон), яким, серед іншого, було встановлено обов'язковість сплати стягувачем авансового внеску для відкриття виконавчого провадження з примусового виконання рішення (ч.2 ст.26 Закону). Розмір такого внеску залежав від категорії виконавчого документу:
- для рішень майнового характеру – 2% від суми, що підлягає стягненню, але не більше 10 мінімальних розмірів заробітної плати (41 730 грн.);
- для рішень немайнового характеру та рішень про забезпечення позову:
Ø якщо боржник фізична особа – 1 мінімальний розмір заробітної плати (4 173 грн.);
Ø якщо боржник юридична особа – 2 мінімальні розмір заробітної плати (8 346 грн.).
Варто відзначити, що Законом були встановлені пільги щодо сплати авансового внеску лише для певних категорій справ (абз.2 ч.2 ст.26 Закону) та обмеженого кола осіб (абз.3 ч.2 ст.26 Закону), однак, такі пільги були виключенням із загального правила.
Отже, навіть за судовими рішеннями про надання інформації чи навіть за ухвалами про забезпечення позову позивач повинен був сплачувати авансовий внесок для ініціації примусового виконання позитивного для себе судового рішення. Враховуючи ставки авансового внеску, іноді його розмір був занадто обтяжливим для певної категорії осіб, які через свій скрутний майновий стан отримували додаткову "перешкоду" на шляху забезпечення свого права на судовий захист.
Подібні життєві ситуації (неможливість особи ініціювати процедуру примусового виконання судового рішення через власну фінансову неспроможність оплатити авансовий внесок) неодноразово були предметом розгляду судами різних юрисдикцій, однак усталеного підходу до вирішення цього питання не було. В більшості випадків суди визнавали такі доводи стягувача неповажними.
Згодом питання авансового внеску дійшло й до Конституційного Суду України (далі – КСУ). Так, до КСУ з конституційною скаргою (справа № 3-368/2018(5259/18) звернулась особа, на користь якої було ухвалено судове рішення про зобов'язання державного органу надати відповідь на її письмовий запит щодо надання інформації. У цьому випадку при зверненні до органів ДВС вона мала сплатити авансовий внесок у розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати.
Ця ситуація сама по собі є яскравим прикладом невідповідності заявлених (декларативних) принципів верховенства права, права на справедливий суд та обов'язковості судових рішень сучасній українській правовій реальності. Особливістю цієї справи було те, що боржником за судовим рішенням був державний орган, тобто, складова частина управлінської структури держави, яка за всіма канонами першою повинна демонструвати високі стандарти правової держави. Тобто, органи, що наділені державою владними повноваженнями, при реальному існуванні в країні верховенства права взагалі не повинні допускати застосовування процедури примусового виконання судового рішення в якому вони є боржниками. Такі рішення повинні виконуватися добровільно, як тільки вони набирають законної сили.
Однак, тривалий час (понад три роки) в Україні не було вироблено єдиного підходу у питанні сплати авансового внеску, що б міг повноцінно захистити інтереси стягувачів, які через свій скрутний майновий стан не могли домогтися реального виконання остаточних судових рішень, прийнятих на їх користь. Тому, КСУ невипадково підійшов до вирішення даного питання кардинально.
15 травня 2019 року КСУ прийняв рішення, яким визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення Закону щодо сплати авансового внеску.
У вказаному рішенні КСУ наголосив, що саме держава має позитивний обов’язок забезпечувати виконання судового рішення, що є частиною права особи на справедливий суд в розумінні Конвенції та принципу обов'язковості судового рішення в розумінні Конституції України. При цьому, положеннями Закону щодо обов’язкового авансування початку примусового виконання судового рішення саме особою, на користь якої ухвалене це рішення, було фактично перекладено обов'язок держави на таку особу, що нівелює сутність її конституційного права на судовий захист.
Отже, КСУ своїм рішенням від 15 травня 2019 року остаточно та на користь стягувачів вирішив питання авансування витрат в рамках виконавчого провадження. Зважаючи на певні системні проблеми, що існують в органах державної виконавчої служби, та часто мають наслідком неефективність заходів примусового виконання рішення, вказана позиція КСУ щодо неконституційності авансового внеску виглядає цілком виправданою.