26 травня 2023, 18:14

Антирейдерський законопроєкт – у заручниках. Чи це добре?

Юліан Хорунжий
Юліан Хорунжий «Ario Law Firm» старший партнер
Руслан Сидорович
Руслан Сидорович «Ario Law Firm» партнер, народний депутат Верховної Ради VIII скликання


Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!


Нещодавно парламент у другому читанні ухвалив так званий антирейдерський законопроєкт №9156. Один з нардепів його заблокував з вимогою розблокувати інший – про доплати військовим. Різноманітні теорії змови щодо вчинку народного обранця гуляють мережею, але ми можемо лише здогадуватися, що ж насправді спонукало його блокувати урядові ініціативи. Та наразі мова не про те, чи рандомно він обирав, яку із ухвалених Радою ініціатив тримати у заручниках. Ознайомившись із законопроєктом, можемо сказати, що його блокування – не така вже і погана ідея. Ось чому.

Реєстрація, Мінʼюст та КСУ: передісторія

Минулого року Конституційний Суд України (КСУ) визнав неконституційними положення п. 1 ч. 7 ст. 37 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у частині компетенції Мінʼюсту скасовувати рішення державного реєстратора за результатами розгляду скарги у сфері держреєстрації прав на нерухоме майна. Обґрунтовуючи своє рішення, КСУ звернув увагу на те, що по факту вирішення цього питання належить до компетенції судової гілки влади. А якщо рішення державного реєстратора скасовує Міністерство юстиції, то ми опиняємось у ситуації правової невизначеності. 

Приклад: сторони підписали договір купівлі-продажу нерухомого майна, зареєстрували його в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. А отже, з цього моменту виникло право власності. Проте раптом одна зі сторін договору передумала і вирішила оскаржити цю реєстраційну дію в Міністерстві юстиції. Антирейдерська комісія Мінʼюсту стала на бік скаржника та скасувала цю у дію. А що ж далі, адже договір купівлі-продажу лишився чинним? Як правильно зазначає КСУ, питання реєстрації є похідними від питання права власності та питання спору між сторонами. Отже, так чи інакше це має розв’язуватись судовою гілкою влади. Все інше – це надмірне втручання в право власності і воно не призводить до правової визначеності.

Унаслідок, щоб не наробити шкоди, КСУ надав строк у 6 місяців (до 16 травня 2023 року), протягом якого держава повинна внести відповідні зміни до законодавства, врахувавши рішення КСУ та  впорядкувати свою діяльність. 

Антирейдерський 9156

Впорядкуванням такої діяльності став урядовий законопроєкт №9156. Проєкт закону мав би розв’язати проблему, про яку зазначив КСУ. Але, на нашу думку, наразі виглядає так, що держава вдалась до певних маніпуляцій і ось чому. 

Зміни до Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»

Так, повторимось, що КСУ визнав неконституційною норму про те, що у разі задоволення скарги на дії чи бездіяльність у сфері державної реєстрації, Міністерство юстиції та його територіальні органи приймають рішення … «про скасування реєстраційної дії, скасування рішення територіального органу Міністерства юстиції». Обґрунтування – розвʼязання спору про право виходить за межі конституційних повноважень Антирейдерської комісії. 

Отже, саме це питання необхідно було розвʼязати. Що зробили Уряд та Верховна Рада? Вони вирішили, що замість скасування рішення державного реєстратора дії, тепер Мінʼюст ухвалює рішення про визнання протиправним проведення державним реєстратором реєстраційної дії.

Простими словами, ми повернулись туди, звідки починали. Адже по факту зміна полягає у тому, що слова «скасування рішення державного реєстратора» замінили словами «визнання протиправним проведення державним реєстратором реєстраційної дії». Отже, повноваження Мінʼюсту скасовувати рішення державного реєстратора як було, так і залишилось, водночас це повноваження залишається в цьому ж обсязі, як і було до визнання неконституційним. Чи це конституційно? Зважаючи на попереднього обґрунтування КСУ, очевидно, що і цю норму свого часу чекає доля її попередниці. 

Так, розмірковуючи про роль Конституційного Суду, в якій він має виконувати покладену на нього функцію в межах конституційного контролю саме у цьому конституційному провадженні, не можемо не згадати про рішення Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційська комісія) від 25-26 березня 2011 року та рішення від 18 березня 2016 року. У цих рішеннях Венеційська Комісія зазначає про важливу складову верховенства права – юридичну визначеність, за якою у законотворчому процесі має дотримуватися принцип «ex ante» (попередній контроль – прим.) та «ex post» (наступний контроль, – прим.). Саме на Конституційний Суд покладена реалізація так званого принципу «ex post». Отже, ми можемо констатувати, що відповідні приписи ст. 37 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» були визнані неконституційними. Як буде розкрито у подальшому тексті статті, при ухваленні законопроєкту №9156 парламент не здійснив конституційного аналізу порядку «ex ante» на предмет співставності тої норми, яка була визнана Конституційним Судом неконституційною та тієї норми законопроєкту №9156, що була проголосована Парламентом в цілому.

Далі в ухваленому законопроєкті №9156 розкривається, коли визнання реєстраційної дії протиправною не має наслідком її скасування. 

У законопроєкті вказано: «…зокрема, визнання протиправною проведеної державним реєстратором реєстраційної дії не дозволяються, якщо допущені державним реєстратором порушення мають формальний характер та не заперечують правомірного виникнення права або юридичних фактів». Звісно, передчасно говорити за КСУ, але видається очевидним, що ідентична норма так само буде визнана неконституційною.

Як зазначив КСУ у п. 4.8 свого рішення, втручання держави у право власності повинно відповідати трьом основним умовам:

  1. Втручання має бути правомірним;

  2. Переслідувати правомірну мету;

  3. Забезпечувати справедливий баланс між загальними інтересами суспільства та фундаментальними правами особи.

Основним зауваженням Конституційного Суду до оскаржуваної норми, яка була визнана неконституційною, є те, що адміністративний орган було наділено повноваженнями визначати власника відповідного майна внаслідок скасування відповідних реєстраційних дій. Водночас, замість того, аби обмежити дискрецію адміністративного органу шляхом контролю за діями держреєстратора у формі можливого скасування його рішень, що не призводить до зміни правовідносин та втрати права власності, законодавець пішов далі. Оскільки відповідно до п.1. ч.2 нової редакції ст. 182 Цивільного кодексу (законопроєкт також вносить зміни до ЦКУ – прим.), речові права на нерухоме майно, обтяження цих прав виникають, змінюються та припиняються з моменту їх державної реєстрації. Отже, ця норма статті Цивільного кодексу не тільки не розвʼязує проблему неконституційності відповідного припису ст. 37 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а по факту її поглиблює, викладаючи неконституційну норму іншими словами, не змінюючи її зміст. Ба більше, у звʼязку з цим особливо потрібно звернути увагу на останній абзац п. 1.7 рішення КСУ, де зазначено: «Ураховуючи наведене, Конституційний Суд України дійшов висновку, що оспорюваний припис Закону та припис Закону в редакції Закону N 2255 за змістом є тотожними, тому предметом конституційного контролю в цій справі є окремий припис пункту 1 частини сьомої статті 37 Закону в редакції Закону N 2255 "скасування рішення державного реєстратора"».

У цьому зв’язку потрібно нагадати, що з моменту подання конституційної скарги про визнання неконституційним відповідного пункту ст. 37 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» такий пункт було змінено законодавцем. Водночас, у звʼязку зі зміною нумерації та загального вигляду відповідних приписів ст. 37 цього Закону, КСУ не ухилився від відповіді на конституційність відповідного припису і перевірив його у повному обсязі. Отже, зважаючи на ті акценти, які було зроблено Конституційним Судом у порядку конституційного контролю з метою забезпечення юридичної визначеності при реалізації принципу «ex post» за загальним аналізом ухваленого законопроєкту з високою ймовірністю можна припустити, що у разі здійснення нового подання, позиція КСУ буде відповідною до ухваленого рішення. 

Якщо підсумувати, то, на жаль, змушені констатувати, що Уряд і парламент, виконуючи рішення КСУ, здійснили банальне жонглювання словами та, по суті, рішення КСУ не виконали. До того ж, і майбутнім заявникам в Антирейдерську комісію потрібно бути обережними, оскільки нові рішення комісії будуть сумнівно легітимними і з високим ступенем ймовірності, нова редакція п.1 ч.7 ст.37 Закону знову стане предметом розгляду КСУ і в результаті, скоріш за все, знову буде визнана неконституційною.

Зміни до ЦКУ

Але й це ще не все. Як вже зазначалося, у  Міністерстві юстиції вирішили внести  зміни не тільки до Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а також змінили й Цивільний кодекс України набуття права власності на майно і його державної реєстрації.

Розглянемо найсуттєвіші новації…

 1) Змінена ст. 182 Цивільного кодексу, де в ч.2 зазначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяження ґрунтується на певних засадах. Ось одна з цих засад (друга): особа, уповноважена відповідно до закону на проведення державної реєстрації, зобов'язана встановлювати правомірність набуття, зміни та припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень цих прав. Неналежне виконання нею цього обов'язку може бути оскаржено в адміністративному або судовому порядку відповідно до закону (принцип легалітету).

У цій нормі – аж декілька проблем.

Так, особа, уповноважена на проведення державної реєстрації (простими словами – державний реєстратор – прим.), зобов’язана встановлювати правомірність набуття зміни та припинення прав. Тут постає питання: він зобов'язаний встановити тільки правомірність правочину, з яким до нього прийшли, чи також і правомірність всього ланцюга набуття (тобто того, що було до цього правочину)? Зважаючи на зміст процитованого положення, враховуючи норми законопроєкту про те, що речові права виникають з моменту державної реєстрації, виглядає так, що всього ланцюга набуття. Оскільки, особа, яка звернулась до реєстратора для здійснення державної реєстрації, в момент звернення ще жодних прав не набула, а отже перевірити правомірність набуття можна лише щодо вже наявних на момент звернення до реєстратора прав.

До того ж, давайте докладніше проаналізуємо, що таке обовʼязок реєстратора встановити «правомірність набуття» прав. Цей обовʼязок значно ширший, аніж встановити законність вчинення реєстраційної дії на підставі поданих документів. Встановлення правомірності набуття прав – це, по суті, надання висновку щодо дійсності правочину, на підставі якого і набуваються права. Отже, якщо реєстратор здійснює державну реєстрацію прав, він підтверджує, що вони набуті правомірно. Однак, якщо він відмовляє у державній реєстрації, то це означає, що такі права набуті неправомірно або не набуті в принципі. Тобто правочин, з яким прийшли до реєстратора – недійсний.

Гарний приклад у своїх зауваженнях щодо законопроєкту надала Нотаріальна палата України: до державного реєстратора звернулися особи щодо реєстрації земельної ділянки, яка була виділена органом місцевого самоврядування. Так, за логікою законотворців, державний реєстратор має встановити, чи правомірно міська рада ухвалила рішення про виділення земельної ділянки. Очевидно, що питання встановлювати правомірність цього рішення – явно не компетенція державного реєстратора. 

У цьому контексті давайте звернемося до презумпції правомірності правочину, закріпленої ст. 204 ЦК України, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

У звʼязку з цим питання: а що ж тоді встановлює реєстратор? Що відбувається з презумпцією правомірності правочину – вона скасовується реєстратором? Чи це не є прямим втручанням в повноваження судової гілки влади? Нагадаємо, що делегування функції здійснення правосуддя іншим органам чи особам не допускається в принципі, про це прямо говорить Конституція.

 2) Ще одна норма законопроєкту, що викликає не менше запитань. Зокрема, визначено принцип одночасності вчинення нотаріального правочину з нерухомим майном та державною реєстрацією: «речові права на нерухоме майно, обтяження цих прав, набуті на підставі правочину, посвідченого нотаріусом, підлягають невідкладній державній реєстрації таким нотаріусом, крім випадків, визначених Законом (принцип одночасності вчинення нотаріального правочину з нерухомим майном та державної реєстрації)».

Пояснимо простими словами, про що йдеться: ми прийшли до нотаріуса посвідчувати договір купівлі-продажу нерухомого майна, а цей нотаріус одночасно є і реєстратором. Отже, відповідно до ухваленого законопроєкту він має відразу вчинити й реєстраційну дію. З одного боку – логічно, але постає питання: а якщо договором передбачено, що покупець зобовʼязаний здійснити оплату за нерухоме майно протягом року, а право власності виникає лише після здійснення цієї оплати і підписання акту приймання-передачі? Тобто у такий спосіб ми отримали, що відкладальна умова в договорах про перехід права власності в інший момент, ніж вчинення самого правочину – незаконна? 

3) Міністерство юстиції вирішило унормувати питання виникнення права власності. До запровадження чинної редакції Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» момент виникнення права власності визначався Цивільним кодексом, а саме ч.4 ст. 334: права на нерухоме майно, які підлягають держреєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до Закону.

Загалом ця позиція була актуальною тривалий час у судовій практиці, але пізніше зʼявився Закон про державну реєстрацію, який визнав, що державна реєстрація – це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. 

Після цього судова практика зазнала змін. Зокрема, позиція Верховного Суду базувалась на тому, що державна реєстрація – це визнання державою факту набуття права (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Унаслідок Верховний Суд зафіксував позицію, що відповідне право власності виникає з правочину і коли здійснюється державна реєстрація, держава вже визнає це право як таке, що виникло. Тобто момент виникнення самого права може передувати навіть державній реєстрації.

Чому це актуальне питання? У принципі, не має значення момент виникнення права власності, крім випадку, коли це право виникає в особи неправомірно і сторони зіштовхуються в судовому процесі, витребовують майно з чужого незаконного володіння, а відтак  виникають питання: «хто є власником?», «чи виникло право власності?», «чи не виникло?», 

Велика Палата Верховного Суду послідовно йшла в одному напрямку, обґрунтовуючи позицію таким чином, що право власності завжди є правомірним. Неправомірним може бути лише фактичне володіння якимось об'єктом нерухомого майна, що не породжує у неправомірного володільця права власності

Так, Велика Палата Верховного Суду у справі №488/2807/17 вказала, що факт володіння нерухомим майном за загальним правилом можна підтвердити, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку – принцип реєстраційного підтвердження володіння. Фактичне володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним, законним або незаконним, тоді як право власності, якщо воно існує, неправомірним бути не може. Інакше кажучи, заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації на нього права власності ще не означає, що такий володілець набув реальне право власності на це майно. Тобто це факт володіння, а не право власності. Право ж власності виникає лише, якщо це правомірно. Якщо ж володіння не є правомірним, то тоді права власності в цієї особи нема, навіть попри наявність реєстраційного запису.

На нашу думку, ця позиція логічна. Адже, наприклад, особа за нікчемним правочином зареєструвала за собою право власності. Але ж річ у тім, що за нікчемним правочином не може виникнути права власності. І тут так само Верховний Суд сформував правильну позицію про те, що ніхто не може передати більше прав, ніж має сам.

Та раптом Уряд своїм законопроєктом №9156 вносить зміну в ст. 182 ЦКУ і каже, що державна реєстрація речових прав здійснюється на засадах того, що речові права на нерухоме майно, обтяження цих прав виникають, змінюються, припиняються з моменту їх державної реєстрації. Тобто законодавець зараз руйнує цю логічно вибудувану позицію Верховного Суду і  знову говорить про те, що речове право (тобто право власності) виникає з моменту державної реєстрації.

Але й це ще не все, законодавець вносить зміни й до ч.4 ст.334 ЦКУ, відповідно до яких: «Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають за умови їх правомірного набуття з дня такої реєстрації відповідно до закону». По-перше, це не відповідає вищенаведеному принципу легалітету (п.2 ч.2 ст.182 «оновленого» ЦКУ), оскільки згідно з цим принципом презюмується, що якщо державний реєстратор здійснив реєстраційну дію, то він вже встановив правомірність набуття прав.

По-друге, як було зазначено вище, згідно з правовими позиціями ВС, в неправомірний спосіб ніхто не набуває прав. Ба більше, якщо ж право власності набуто неправомірно, то що ж тоді посвідчує державна реєстрація?

Та, по-третє, у контексті п.1 ч.7 ст.37 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та ч.4 ст.334 ЦКУ, Мінʼюст, визнаючи протиправним рішення реєстратора, який так само визнав правомірність набуття права власності, а отже, й правомірність правочину, на підставі якого таке право набуто, однозначно втручається як у право власності, так і компетенцію судової гілки влади, оскільки згідно з ст.204 ЦКУ спростувати презумпцію правомірності правочину може тільки суд!

 

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати