З появою в Україні перших приватних виконавців у 2017 році виникло багато практичних питань в організації їх діяльності через неврегульованість або неузгодженість між собою нормативних актів, які регулюють таку діяльність. Одним із гострих питань, яке є приводом судових тяжб та суперечок із регулятором, залишається право на винагороду при виконанні приватним виконавцем виконавчих документів про накладення арешту на майно (кошти) для забезпечення позовних вимог.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Позиція Мін’юсту: приватний виконавець не має права на винагороду в цій категорії справ. Обґрунтуванням цієї позиції є п. 1 ч. 5 ст. ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до якого виконавчий збір не стягується за виконавчими документами про накладення арешту на майно для забезпечення позовних вимог.
Стаття 27 Закону України «Про виконавче провадження» називається «Виконавчий збір» і регулює питання справляння саме виконавчого збору. Виконавчий збір – це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.
Частина 5 статті 27 цього Закону містить перелік підстав, коли виконавчий збір не стягується.
Що ж дозволяє Мін’юсту застосовувати положення статті 27 Закону України «Про виконавче провадження» про виконавчий збір до основної винагороди приватного виконавця? Частина 3 статті 45 цього Закону, відповідно до якої основна винагорода приватного виконавця стягується в порядку, передбаченому для стягнення виконавчого збору.
Не вдаючись в юридичні тонкощі правової природи інституту приватного виконавця, відмінностей правового регулювання діяльності державних і приватних виконавців, Мін’юст карає тих, хто незгоден з його позицією.
Забігаючи наперед, потрібно відмітити, що вже існує судова практика Верховного Суду із зазначеного питання, однак для Мін’юста вона не має ваги.
Необхідно зазначити, що відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Приватний виконавець не виключення, право приватного виконавця на отримання винагороди за свою працю є конституційним правом.
Тепер наведу для порівняння деякі відмінності у правовому регулюванні статусів державного і приватного виконавців, передбачені Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» (далі Закон №1403-VIII).
Державний виконавець є представником влади, діє від імені держави і перебуває під її захистом та уповноважений державою здійснювати діяльність з примусового виконання рішень у порядку, передбаченому законом.
Державним виконавцем може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту (для керівників органів державної виконавчої служби та їх заступників – не нижче другого рівня), володіє державною мовою і здатний за своїми особистими і діловими якостями здійснювати повноваження державного виконавця.
Державні виконавці, керівники та спеціалісти органів державної виконавчої служби є державними службовцями. Незалежність державних виконавців від впливу чи втручання у їхню діяльність із примусового виконання рішень гарантується, зокрема особливим порядком фінансування та матеріально-технічного забезпечення органів державної виконавчої служби.
Заробітна плата працівника органу державної виконавчої служби складається з посадового окладу, премії, доплати за ранг та надбавки за вислугу років, винагороди, а також інших надбавок згідно із законодавством.
Фінансове та матеріальне забезпечення діяльності працівників органів державної виконавчої служби та фінансування витрат на проведення і організацію виконавчих дій здійснюються за рахунок коштів державного бюджету, а також коштів виконавчого провадження, порядок формування яких встановлюється Законом України "Про виконавче провадження".
Державні виконавці, які потребують поліпшення житлових умов, забезпечуються службовим житлом у першочерговому порядку на час виконання повноважень відповідно до законодавства за кошти державного чи відповідного місцевого бюджету.
Працівники органів державної виконавчої служби забезпечуються безоплатним форменим одягом за нормами, що визначаються Кабінетом Міністрів України. Приватним виконавцем може бути громадянин України, уповноважений державою здійснювати діяльність з примусового виконання рішень у порядку, встановленому законом.
Приватний виконавець є суб’єктом незалежної професійної діяльності. Приватним виконавцем може бути громадянин України, який досяг 25 років, має вищу юридичну освіту не нижче другого рівня, володіє державною мовою, має стаж роботи у галузі права після отримання відповідного диплома не менше двох років та склав кваліфікаційний іспит.
Приватний виконавець зобов’язаний до початку здійснення діяльності застрахувати свою відповідальність перед третіми особами. До початку здійснення діяльності приватний виконавець зобов’язаний організувати офіс у межах виконавчого округу.
Приватний виконавець зобов’язаний постійно підвищувати свою кваліфікацію та кожні п’ять років із дня отримання посвідчення приватного виконавця безоплатно складати іспит шляхом автоматизованого анонімного тестування.
За вчинення виконавчих дій приватному виконавцю сплачується винагорода, що стягується з боржника разом із сумою, що підлягає стягненню за виконавчим документом або у вигляді фіксованої суми – в разі виконання рішення немайнового характеру.
Отже, до приватного виконавця законодавець висуває більш жорсткі вимоги, ніж до державного, щодо порядку допуску до професії, порядку організації офісу, страхування діяльності, фінансування діяльності, підвищення кваліфікації, порядку перевірок тощо. У зв’язку з чим усі ризики такої діяльності мають компенсуватися конституційним правом на винагороду за свій труд.
Не можна ототожнювати виконавчий збір та винагороду приватного виконавця. За державним виконавцем зберігається заробітна плата навіть у тих випадках, коли виконавчий збір не стягується (ч. 5 ст. 27 Закону №1404-VIII). При застосуванні цих вимог до приватного виконавця він залишається без оплати праці.
Правовою основою діяльності приватних виконавців є Конституція України, цей Закон, міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, інші закони, нормативно-правові акти, прийняті на їх виконання (ст. 2 Закону №1403-VIII).
Тобто в організації своєї діяльності приватний виконавець зобов’язаний керуватися Конституцією України, Законом №1403-VIII, іншими законами, нормативно-правовими актами, прийнятими на їх виконання.
Питання винагороди приватного виконавця врегульовано статтею 31 Закону №1403-VIII. Частинами першою – третьою цієї статті Закону №1403-VIII встановлено, що за вчинення виконавчих дій приватному виконавцю сплачується винагорода.
Винагорода приватного виконавця складається з основної та додаткової. Основна винагорода приватного виконавця залежно від виконавчих дій, що підлягають вчиненню у виконавчому провадженні, встановлюється у вигляді:
1) фіксованої суми – у разі виконання рішення немайнового характеру;
2) відсотка суми, що підлягає стягненню, або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом.
Розмір основної винагороди приватного виконавця встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Пунктом 12 Порядку виплати винагород державним виконавцям та їх розмірів і розміру основної винагороди приватного виконавця, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.09.2016 № 643 встановлено, що розмір основної винагороди приватного виконавця становить 10% суми, що підлягає стягненню, або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом.
Розмір основної винагороди приватного виконавця у разі виконання виконавчого документа немайнового характеру, за яким боржником є фізична особа, становить чотири розміри прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року, а в разі виконання виконавчого документа немайнового характеру, за яким боржником є юридична особа, - вісім розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року.
Отже, законодавством передбачено дві категорії справ та дві ставки основної винагороди приватного виконавця: фіксованої суми – в разі виконання рішення немайнового характеру; відсотка суми, що підлягає стягненню, або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом.
Ухвала про забезпечення позову є рішенням немайнового характеру, тому основна винагорода приватного виконавця встановлюється у вигляді фіксованої суми – чотири або вісім розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року залежно від від категорії боржника (фізична або юридична особа).
Єдиним виключенням для стягнення основної винагороди приватного виконавця є виконання виконавчих документів про стягнення аліментів (ч. 4 ст. 31 Закону №1403-VIII). Тобто виключення для стягнення виконавчого збору та основної винагороди приватного виконавця передбачені законодавцем окремо різними нормативними актами: щодо виконавчого збору – ч. 5 ст.27 Закону №1404-VIII, щодо винагороди приватного виконавця – ч. 4 ст. 31 Закону №1403-VIII.
Це моя особиста думка, за яку я вже понесла покарання.
Тепер звернемося до судової практики.
Вперше питання нетотожності понять виконавчого збору та основної винагороди досліджено в рішенні Окружного адміністративного суду м. Києва від 27.05.2020 у справі № 640/6402/20, залишеним в силі постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 16.07.2020.
Зокрема, у справі № 640/6402/20 зроблено наступні важливі юридичні висновки.
Граматичне тлумачення (є основним серед усіх способів тлумачення норм права) частини третьої статті 45 Закону України «Про виконавче провадження» свідчить про те, що цією нормою передбачено розповсюдження на основну винагороду приватного виконавця виключно такого ж порядку її стягнення як і для виконавчого збору.
У цьому контексті варто зазначити, що виконавчий збір та основна винагорода приватного виконавця не є тотожними поняттями та мають різну правову природу. Водночас використання такої правової конструкції – застосування аналогічного порядку їх стягнення, що очевидно зроблено з метою дотримання вимог юридичної техніки, не є підставою для поширення інших законодавчо закріплених ознак із приводу регулювання виконавчого збору на основну винагороду приватного виконавця.
Системне тлумачення (норми частини третьої статті 45 Закону України «Про виконавче провадження» у взаємозв`язку з іншими нормами цього Закону та Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів») вказує на те, що виключення для стягнення виконавчого збору та основної винагороди приватного виконавця передбачені законодавцем окремо.
Так, частина четверта статті 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» передбачає виключення для основної винагороди приватного виконавця – в разі виконання виконавчих документів про стягнення аліментів.
Виключення для виконавчого збору встановлені в частині п`ятій статті 27 Закону України «Про виконавче провадження», до яких також віднесено виконання рішень приватним виконавцем (пункт 5).
У розрізі наведеного потрібно додати, що в разі розповсюдження на основну винагороду приватного виконавця випадків, коли не стягується виконавчий збір, то приватний виконавець, в силу вимог пункту 5 частини п`ятої статті 27 Закону України «Про виконавче провадження», був би позбавлений основної винагороди взагалі.
Стаття 45 «Розподіл стягнутих з боржника грошових сум» розміщена у розділі VI «Розподіл стягнутих з боржника грошових сум» Закону України «Про виконавче провадження» та передбачає черговість розподілу стягнутих виконавцем з боржника за виконавчим провадженням грошових сум (у тому числі одержаних від реалізації майна боржника).
Вимоги частини третьої цієї статті щодо поширення порядку для стягнення виконавчого збору на основну винагороду приватного виконавця стосуються виконання рішень, за якими підлягають стягненню грошові суми (у тому числі одержані від реалізації майна боржника).
Отже, такий порядок стосується лише рішень майнового, а не немайнового характеру, чим є ухвала Голосіївського районного суду міста Києва від 16.01.2020 у справі №752/23376/19 про забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно, за виконання якої, що підтверджується матеріалами справи та не заперечується позивачем, відповідачем прийнято спірну постанову.
Одночасно суд не може прийняти до уваги посилання представника позивача, як на підставу протиправності спірної постанови, на те, що якби стягувач звернувся до державного виконавця, то боржник не мав би платити, що вказує на нерівність приватного і державного виконавців, оскільки, по-перше, предметом спору у межах даної адміністративної справи є постанова про стягнення з боржника основної винагороди, а не вказані обставини, по-друге, розмежування законодавцем на державних і приватних виконавців має свою мету, досягнення якої полягає також у певній відмінності регулювання діяльності останніх, як наприклад встановлені частиною другою статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» обмеження щодо можливості виконання приватними виконавцями тих чи інших рішень, чи випадків нестягнення виконавчого збору державним виконавцем (частина п`ята статті 27 Закону України «Про виконавче провадження») та основної винагороди приватного виконавця (частина четверта статті 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів»).
Дане рішення є першим революційним рішенням, на підставі якого далі формується судова практика.
Так у постанові Верховного Суду від 14.12.2023 у справі № 160/10320/22 суд зауважує, що предметом регулювання статті 45 Закону України «Про виконавче провадження» є питання розподілу стягнутих з боржника грошових сум.
Натомість частина третя статті 45 Закону України «Про виконавче провадження» стосується порядку, а не підстав стягнення основної винагороди. Ці поняття не тотожні за змістом.
Зрештою частина п`ята статті 27 Закону України «Про виконавче провадження» стосується випадків нестягнення саме виконавчого збору. Її норми не поширюють дію на основну винагороду приватного виконавця, а тому не установлюють випадки, коли ця винагорода не стягується.
На тлі спірних правовідносин Верховий Суд не бачить підстав для іншого трактування цих норм, аніж буквальне, і вважає, що інший підхід до їхнього тлумачення здатний атакувати право приватного виконавця на одержання винагороди за виконану працю.
Аналогічні висновки зроблено у постанові Верховного Суду від 12.06.2024 у справі № 500/4626/22. У постанові Верховного Суду від 19.12.2024 у справі № 640/29622/20 судом зроблено наступні висновки.
Винагорода приватного виконавця передбачена статтею 31 Закону № 1403-VIII, який прийнятий 02 червня 2016 року та набрав чинності 05 жовтня 2016 року, як і Закон № 1404-VIII.
Стратегія реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015-2020 роки, затверджена Указом Президента України від 20 травня 2015 року № 276/2015, встановила пріоритети реформування судової влади – системи судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів як на рівні конституційних змін, так і на рівні впровадження першочергових невідкладних заходів, які забезпечать необхідні позитивні зрушення у функціонуванні відповідних правових інститутів, внаслідок реалізації яких судова система України та суміжні правові інститути працюватимуть, керуючись принципом верховенства права, ефективно, продуктивно та скоординовано, стануть підзвітними громадянам України, вільними від будь-якого політичного впливу та відповідатимуть стандартам і передовим практикам Європейського Союзу.
Одним із напрямів є реорганізація системи виконання судових рішень та підвищення ефективності виконавчого провадження, яка передбачає, серед іншого, забезпечення рівноцінної конкуренції між державними та приватними виконавцями судових рішень; дотримання балансу повноважень приватних і державних виконавців; перегляд механізму визначення винагороди виконавців з метою стимулювання зростання рівня реального виконання судових рішень.
Згідно з пояснювальною запискою до проєкту Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» він розроблений з метою запровадження в Україні змішаної системи виконання рішень, зокрема, шляхом модернізації органів державної виконавчої служби, а також уведення інституту приватних виконавців. Задля встановлення і розвитку інституту приватних виконавців передбачено, серед іншого, встановлення особливостей фінансового забезпечення діяльності приватних виконавців.
Системний аналіз норм 31 Закону № 1403-VIII та Порядку № 643 дає підстави для висновку, що за своїм призначенням основна винагорода приватного виконавця є фактично винагородою приватному виконавцю за вчинення заходів примусового виконання рішення.
Водночас основна винагорода приватного виконавця та виконавчий збір у виконавчому провадженні, що здійснює державний виконавець, хоча і виступають формами винагороди виконавців, однак не є однаковими поняттями.
Так, згідно з приписами статті 45 Закону № 1404-VIII спільним для цих форм винагороди є лише порядок стягнення. Що стосується підстав виникнення у приватного виконавця права на основну винагороду та розміру цієї винагороди, такі питання регулюються окремими правовими нормами. Спільним для виконавчого збору та основної винагороди є порядок їх стягнення, а не умови, підстави чи механізм визначення.
Подібна за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 29 січня 2021 року у справі № 640/13434/19, від 26 травня 2022 року у справі № 420/6845/18, від 21 липня 2022 року у справі № 320/6215/19, і колегія суддів не вбачає підстав для відступу від неї.
Також із тлумачення норм статті 45 Закону № 1404-VIII та статті 31 Закону № 1403-VIII убачається, що виключення для стягнення виконавчого збору та основної винагороди приватного виконавця передбачені законодавцем окремо. Виключення для основної винагороди приватного виконавця є лише у разі виконання виконавчих документів про стягнення аліментів.
Ба більше, законодавцем передбачений обов`язок приватного виконавця виносити одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення основної винагороди, у якій має бути наведено розрахунок та зазначено порядок стягнення основної винагороди приватного виконавця (крім виконавчих документів про стягнення аліментів) (стаття 31 Закону № 1403-VIII).
Водночас колегія суддів уважає, що в разі розповсюдження на основну винагороду приватного виконавця випадків, коли не стягується виконавчий збір, приватний виконавець, у силу вимог пункту 5 частини п`ятої статті 27 Закону № 1404-VIII, був би позбавлений основної винагороди взагалі.
Вищезазначена судова практика мала б поставити крапку у зазначеному питанні винагороди приватного виконавця.
Як зазначала, Мін’юст дотримується однозначного висновку про неправомірність отримання приватним виконавцем винагороди при виконанні виконавчих документів про накладення арешту на майно (кошти) для забезпечення позовних вимог. Однак остаточне рішення приймає Дисциплінарна комісія приватних виконавців (ДК), яка утворена при Мін’юсті та складається порівну з представників Мін’юсту та представників від приватних виконавців. Для балансу один член ДК призначається Радою суддів.
Від членів ДК від Мін’юсту ніхто не очікує сюрпризів – рішення приймаються виключно до узгодженої позиції регулятора.
Сюрпризи загалом підкладають члени ДК від спільноти приватних виконавців.
Щодо мого нещодавнього зупинення діяльності, то голоси ДК розділились «4 – проти», «5 – за». Серед п’яти членів, які проголосували за зупинення моєї діяльності, була членкиня від нашої спільноти – Верба Ольга Богданівна.
Чому саме вона була єдиною від приватних виконавців, яка голосувала проти права приватних виконавців на отримання винагороди? Відповідь очевидна: вона не є практикуючим приватним виконавцем. Вона має посвідчення приватного виконавця, але не включена до Єдиного реєстру приватних виконавців України, тобто не здійснює діяльність.
Зазначу, що брати участь у роботі органів самоврядування приватних виконавців та бути обраними до їх складу можуть лише приватні виконавці, відомості про яких внесено до Єдиного реєстру приватних виконавців України.
І хоча Дисциплінарна комісія не є органом самоврядування приватних виконавців, вважаю, що в її роботі повинні брати саме практикуючі приватні виконавці, а не суто теоретики.
Верба Ольга Богданівна – доцентка кафедри цивільно-правових дисциплін Інституту права Львівського державного університету внутрішніх справ, тобто з діяльністю приватного виконавця знайома суто теоретично. Що не завадило їй обиратися на посаду члена ДК від приватних виконавців з 2021 року.
Заперечуючи право на винагороду практикуючого приватного виконавця, Верба Ольга Богданівна наполегливо захищає своє право на оплату праці в новоствореному органі – Центрі підготовки та підвищення кваліфікації приватних виконавців. Стверджуючи в усіх дискусіях, які розгортаються навколо цього нововведення, про те, що вона як член Центру з підвищення кваліфікації, має право на отримання достойної її оплати праці, в тому числі за рахунок обов’язкових для всіх приватних виконавців оплатних заходах.
Отже чи має моральне право член ДК, який не має практичного досвіду роботи приватним виконавцем, який не волочить на собі тягар членських, страхових внесків, тягар організації офісу, оплати праці найманим працівникам тощо (особливо під час війни), вирішувати «долю» практикуючого приватного виконавця.
Верба Ольга Богданівна – кандидат юридичних наук, науковець з 20-річним стажем наукової діяльності, член Дисциплінарної комісії з 2021 року, основним гаслом якого при обранні на цю посаду було «вірою і правдою здійснювати служіння спільноті приватних виконавців», не враховує в своїй діяльності як члена ДК висновків Верховного Суду та голосує в унісон з представниками від Мін’юсту.
На жаль, вищезазначені висновки Верховного Суду не застосовуються не тільки Мін’юстом при здійсненні перевірок приватних виконавців. Але й нижчестоящими судами.
Так, за моїм позовом у рішенні Донецького окружного адміністративного суду від 13.01.2025 у справі №200/7873/24 суддею не застосовано вищезазначені висновки Верховного Суду та відмовлено у задоволенні позовних вимог.
Водночас Комітетом з етики приватних виконавців при розгляді даного питання за зверненням Мін’юсту прийнята до уваги практика Верховного Суду України, сформована у постанові від 19.12.2024 по справі № 640/29622/20, та зроблено висновок про відсутність в моїх діях порушення норм Кодексу професійної етики приватних виконавців, врахувавши який Радою приватних виконавців України №77 від 17.01.2025 вирішено відмовити в задоволенні звернення Мін’юсту.