В умовах повномасштабної війни з російським агресором важливим елементом забезпечення функціонування економіки держави є стабільна (наскільки це можливо в умовах сьогодення) робота судової та правоохоронної систем, які уособлюють правопорядок у країні.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Безсумнівно, війна вплинула на динаміку, а подекуди – і на реальну можливість здійснювати правосуддя. Проте навіть у таких умовах Верховний Суд ухвалив декілька цікавих для кримінальної юстиції судових рішень. У цій статті коротко окреслимо п’ять із них.
1. Експертиза і недопустимість доказів
Упродовж останніх років практика ініціювання захисниками визнання доказів недопустимими стала настільки поширеною, що у 2021 році Верховний Суд опублікував окремий огляд із цього питання.
Хоча непоодинокими є випадки обґрунтування визнання окремих доказів недопустимими, наприклад, із підстав відсутності підписів усіх учасників слідчої дії в протоколі, інколи допущені під час досудового розслідування порушення викликають цілком аргументовану процесуальну реакцію захисту і розв'язання питання про визнання доказу недопустимим не видається настільки однозначним.
У справі 756/10060/17 одним з основних аргументів засудженого про скасування судових рішень судів попередніх інстанцій було призначення судово-медичної експертизи слідчим, який не входив до складу групи слідчих у кримінальному провадженні, а відтак складений за результатом проведення експертизи висновок є недопустимим доказом, позаяк отриманий із порушенням належної правової процедури.
Аналізуючи такі доводи засудженого, Верховний Суд зазначив: «У випадку призначення експертизи слідчим, який не входить до складу визначеної у кримінальному провадженні слідчої групи суд, вирішуючи питання про допустимість даних висновку експерта як доказів, повинен у межах доводів сторін перевірити, чи призвів спосіб призначення експертизи до порушення тих чи інших прав і свобод людини, передбачених Конвенцією та/або Конституцією України. У разі визнання доказів недопустимими суд має вмотивувати свої висновки про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, зазначивши, які саме й чиї права і свободи було порушено і в чому це виражалося».
Попри те, що касаційну скаргу засудженого було частково задоволено, наведений вище висновок Верховного Суду сьогодні активно використовується судами для обґрунтування, зокрема відмови в задоволенні клопотань захисників про визнання доказів недопустимими чи відхилення таких аргументів у апеляційних та касаційних скаргах (https://reyestr.court.gov.ua/Review/109211475, https://reyestr.court.gov.ua/Review/108526553).
2. Про життя та здоров’я особи й закриття кримінального провадження у зв’язку з закінченням строку досудового розслідування
13 лютого цього року у справі № 932/8842/20 Верховний Суд висловив свою позицію на доволі цікаве запитання – щодо можливості закриття кримінального провадження на підставі п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК України в разі, коли життя і здоров’я людини не є основним об’єктом злочинного посягання.
У цій справі суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, закрив кримінальне провадження, позаяк інкримінований особі злочин не відноситься до тяжких чи особливо тяжких злочинів проти життя та здоров’я особи й після повідомлення особі про підозру закінчився строк досудового розслідування.
Однак Верховний Суд вирішив, що такий висновок районного суду є наслідком неправильного застосування норм матеріального права, адже поняття «злочини проти життя та здоров’я особи» охоплює не тільки злочини, основним об’єктом посягання яких є життя і здоров’я особи, а також включає й інші склади злочинів, в яких життя і здоров’я людини є додатковим об'єктом посягання.
3. Повернення судом обвинувального акта прокурору не означає поновлення досудового розслідування
Обставини справи № 686/10785/16-к вирізняються з-поміж інших справ тим, що суд першої інстанції тричі (!) повертав обвинувальний акт прокурору у зв’язку з його невідповідністю вимогам процесуального закону та впродовж часу між поверненням та черговим направленням такого акта до суду прокурор поновлював досудове розслідування, під час якого були зібрані докази.
Постановою від 26.10.2022 Верховний Суд визнав такі дії сторони обвинувачення незаконними, а судові рішення судів попередніх інстанцій скасував, зазначивши, що чинний КПК відмовився від інституту додаткового розслідування, який існував за КПК 1960 року, а тому в разі повернення судом обвинувального акта, який не відповідає вимогам Кодексу, повноваження прокурора обмежені лише усуненням недоліків цього акта і не передбачають поновлення досудового розслідування.
4. Допустимість доказів у разі порушення прокурором строку передачі матеріалів до органу досудового розслідування
Повертаючись до питання допустимості доказів, варто звернути увагу на справу № 991/492/19, в якій прокурор всупереч правилам ч. 7 ст. 214 КПК України вирішив не передавати у визначений законом строк наявні в нього матеріали органу досудового розслідування, а ініціював ряд процесуальних та негласних слідчих розшукових дій, а також ухвалив ряд процесуальних рішень, що і стало підставою для перегляду справи Верховним Судом.
Однак послідовно дотримуючись позиції, що не будь-яке формальне процесуальне порушення закону має своїм наслідком недопустимість отриманих доказів, Верховний Суд, у постанові від 21.11.2022 року зазначив: «Вирішуючи питання про допустимість доказів, отриманих у результаті процесуальних дій і процесуальних рішень, що були здійснені, ухвалені прокурором, який є процесуальним керівником, із порушенням строку передачі матеріалів до органу досудового розслідування, визначеного в ч. 7 ст. 214 КПК, суд повинен урахувати тривалість такого порушення, обсяг і характер вчинених дій та ухвалених рішень. Недотримання строку, передбаченого ч. 7 ст. 214 КПК, не є безумовною підставою для визнання недопустимими доказів, отриманих на підставі таких процесуальних дій і рішень прокурора».
5. (Не)порушення права на захист
Однією з найпоширеніших підстав для визнання доказів недопустимими є порушення права на захист. Вочевидь обставини, за яких можна говорити про порушення права на захист, у кожній окремій справі істотно відрізняються. Проте доволі часто таке порушення обґрунтовують відсутністю захисника під час проведення слідчих чи інших процесуальних дій.
Для відповіді на запитання, чи є відсутність захисника під час проведення слідчих чи процесуальних дій підставою для подальшого порушення питання про визнання доказів недопустимими, варто звернутись до наведених нижче постанов Верховного Суду, ухвалених у червні та серпні 2022 року.
Зокрема, в постанові від 01.08.2022 (справа № 161/7088/22) Верховний Суд зазначив, що відсутність захисника під час вручення особі повідомлення про підозру, якщо обставини кримінального провадження не передбачають його обов’язкову участь, не є порушенням права на захист.
Водночас у постанові від 14.06.2022 (справа № 463/5551/15) Верховний Суд дійшов висновку, що відсутність захисника в момент затримання особи не є порушенням його права на захист – навіть у тому випадку, якщо особу затримали за підозрою у вчиненні особливо тяжкого злочину. Втім цього разу Верховний Суд обґрунтував власну позицію особливим характером дії – затримання, яке є несподіваним для його учасників подією і може відбутись у будь-який час доби.