За загальним правилом
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Сімейним кодексом України встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Навіть якщо один з подружжя з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) не мав самостійного заробітку (доходу). Кожна річ, набута за час шлюбу, вважається об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, крім речей індивідуального користування. До спільного майна подружжя входять і їх заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи. Якщо одним з подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, гроші або інше майно, які були одержані за цим договором, також є спільною сумісною власністю. До спільного майна належать також речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя.
Таким чином, законодавець встановлює презумпцію спільності майна, придбаного подружжям під час шлюбу. Однак з кожного правила є виключення.
Виняток з правил
Поряд з загальними положеннями, Сімейний кодекс України містить перелік майна і обставин, що визначають певне майно особистою приватною власністю одного з подружжя, навіть якщо воно придбане в період шлюбу. Так, особистою приватною власністю одного з подружжя є: майно, набуте до шлюбу; майно, набуте за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; житло, набуте одним з подружжя за час шлюбу внаслідок приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; земельна ділянка, набута внаслідок приватизації, що перебувала у її/його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана з земель державної і комунальної власності у межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.
Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є також речі індивідуального користування, в т.ч. коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів. При цьому слід зауважити, що чинне законодавство не містить чіткого переліку або визначення таких речей. Зазвичай до них відносять одяг, парфуми, косметичні засоби, аксесуари, прикраси, засоби особистої гігієни тощо, тобто речі, які кожен з подружжя особисто використовує повсякденно або регулярно. Поняття «коштовності» є оціночним, і коли поділ майна подружжя відбувається в судовому порядку, суд має вирішувати у кожному конкретному випадку, чи є річ коштовною.
Особистим майном одного з подружжя є також премії, нагороди, які вона/він одержали за особисті досягнення. Однак суд може визнати за другим з подружжя право на частку такої премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (веденням домашнього господарства, вихованням дітей тощо) сприяв її одержанню. Кошти, одержані одним з подружжя як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй/йому належала, а також як відшкодування моральної шкоди, теж є особистою приватною власністю дружини чи чоловіка. Так само, як і страхові суми, одержані нею/ним за обов'язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, за умови, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них. Крім того, якщо річ, що належить одному з подружжя, дає дохід (дивіденди), він є власником цього доходу (дивідендів).
За вимогою одного з подружжя суд може визнати особистою приватною власністю майно, набуте нею/ним за час окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. А якщо у придбання майна вкладені, крім спільних коштів, і кошти, що належали одному з подружжя, частка у цьому майні відповідно до розміру внеску є його особистою приватною власністю.
Однак реалізація права власності одного з подружжя на своє особисте майно має особливості. Зокрема, той з подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та користування цим майном з урахуванням інтересів сім'ї, насамперед дітей. При розпорядженні своїм майном дружина або чоловік також зобов'язані враховувати інтереси дитини та інших членів сім'ї, які відповідно до закону можуть користуватися цим майном.
Практичні аспекти
На практиці іноді буває вкрай важко реалізувати право одного з подружжя на визнання за ним приватної власності на майно, яке було придбане у шлюбі. Якщо з майном, яке було подароване, успадковане чи приватизоване (за виключенням періоду з 8 лютого 2011 до 12 червня 2012 р. включно, коли таке майно вважалось спільною сумісною власністю подружжя) чоловіком чи дружиною, питань не виникає, то що стосується майна, набутого одним з подружжя за час шлюбу, але за кошти, які належали їй/йому особисто, ситуація складається дуже непроста.
Верховний Суд у постанові по справі № 546/912/16-ц від 24 січня 2020 р. зазначив, що статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями, як час набуття майна і кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Отже, у разі придбання майна в період шлюбу, але за особисті кошти таке майно не може вважатись спільним майном подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за чиї кошти воно придбане. Та якщо заява одного з подружжя про те, що річ була куплена на особисті кошти, не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільності майна подружжя, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Як не існує однакових відбитків пальців, так немає й однакових справ про поділ майна подружжя. Кожна справа є унікальною, тому й підхід до її вирішення, доведення обставин, які дають підстави вважати майно, придбане в період шлюбу, особистою приватною власністю одного з подружжя, потребує ретельного вивчення і розробки певної стратегії.
У справі № 711/2302/18 особі, наприклад, вдалось довести факт придбання спірного майна за особисті кошти, хоча воно й було придбане за час шлюбу. Під час судового розгляду справи було встановлено, що спірна нерухомість була придбана шляхом здійснення різних правочинів з майном, що належало особисто одному з подружжя. За кошти, виручені від реалізації цього майна, було придбане спірне, яке визнане особистою приватною власністю.
Що стосується майна, придбаного за кошти, розміщені на депозиті одного з подружжя, то слід звернути увагу на час розміщення вкладу і яким чином підтверджується походження грошей — чи є ці кошти приватною власністю одного з подружжя, чи набуті під час шлюбу завдяки спільним зусиллям. Так, у справі № 264/2232/19 чоловік звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати за ним право особистої приватної власності на нежитлове приміщення та двокімнатну квартиру. Позивач посилався на те, що у період перебування у зареєстрованому шлюбі за його особисті кошти, які були розміщені як депозитний вклад у банку, та особисті кошти, ввезені ним в Україну до реєстрації шлюбу, було придбане спірне майно.
Однак чоловік не довів, що спірна нерухомість придбана у 2012 та 2014 рр. за особисті кошти, які він у 2003 р. ввіз на територію України через митницю, і які до 14 березня 2008 р. перебували на депозитному рахунку в банку. Суди відхилили доводи позивача щодо придбання ним нерухомості за особисті кошти, зняті 4 серпня 2014 р. з депозитного вкладу за договором, укладеним 2 липня 2014 р., оскільки ці кошти були розміщені на депозитному рахунку в період зареєстрованого шлюбу з відповідачем у справі. Таким чином, під час підготовки до справи і розробки стратегії слід звертати увагу, чи є документальні підтвердження, завдяки яким можна прослідкувати низку подій, що призвели до купівлі спірного майна подружжя.
Цікавою є також справа № 363/4852/17. За її обставинами, у період шлюбу було зареєстроване право власності на садовий будинок, однак за життя чоловік ним розпорядився і подарував його дочці від попереднього шлюбу. Дружина спадкодавця з цим не погодилась і звернулась до суду, вказуючи, що цей садовий будинок є спільною власністю подружжя. Вона просила суд визнати за нею в порядку поділу спільної сумісної власності право власності на 1/2 частину того садового будинку і в порядку спадкування за законом після смерті чоловіка — на 1/4 частину того ж будинку. Суди, відмовляючи в задоволенні позову, зазначили, що державна реєстрація не є способом набуття права власності — це лише засіб підтвердження факту набуття чи припинення прав власності на нерухоме майно або інших речових прав. Сам факт реєстрації права власності на спірний садовий будинок в період зареєстрованого шлюбу за доведеності його побудови до часу реєстрації шлюбу не дає підстав вважати, що той будинок є спільною сумісною власністю подружжя. Таким чином, майно, набуте/побудоване одним з подружжя до укладення шлюбу, але зареєстроване в період шлюбу, не є спільною власністю подружжя.
Способом убезпечити подружжя від майбутніх непорозумінь і суперечок з приводу того, яке майно є спільним, а яке — особистою власністю одного з подружжя, може бути укладення шлюбного договору. За своєю природою цей інструмент покликаний не тільки вирішити майнові відносини подружжя під час шлюбу, але й попередити можливі судові тяганини щодо поділу майна у разі розлучення. Звісно, як і будь-який правочин, шлюбний договір можна оспорити, й тоді судових процесів не уникнути, але це вже зовсім інша історія.