Про вплив війни, судові процеси, військові суди, події у ВС, ВРП і ВККС поговорили з суддею Великої Палати Верховного Суду, вченим секретарем НКР при Верховному Суді, д.ю.н., доцентом Олегом Ткачуком.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
— Як повномасштабне вторгнення росії вплинуло на вашу роботу?
— 24 лютого 2022 року змінило життя українців назавжди. Хоча росія розпочала війну в Україні за вісім років до цієї дати, багато з нас звикли до того, що бойові дії тривають на східних кордонах нашої держави. москва маскувала свої дії в різних формах – і хоча ми розуміли прагнення ворога, проте спочатку його атаки все-таки були націлені на наші Збройні Сили.
Повномасштабне вторгнення кремлівських окупантів продемонструвало їх відверто людиноненависницькі плани (навіть україноненависницькі). Після лютого 2022 року вже ніхто не сумнівається у тому, що путіністи бажають знищити Український Народ, Українську Націю, культуру, мову. Ракетні удари, артилерія, літаки й танки спрямовані на дітей і школи, будинки престарілих, лікарні, університет Тараса Шевченка, електростанції й Каховську дамбу. Це вже не війна у класичному розумінні. Це масові вбивства мирного населення, дії бандитів, варварів, нелюдів, озвірілих і вакцинованих російським шовінізмом.
У перший день війни Верховний Суд розпочав роботу як ніколи. О шостій годині ранку майже всі судді та більшість працівників апарату вже були на службі. Хоча про війну говорили багато, до неї, мабуть, ніколи неможливо підготуватися повною мірою. Цього ранку потрібно було ухвалити колективне рішення щодо організації подальшої роботи і Верховного Суду, і суддів України загалом. На цей день у нас були призначені судові засідання, тому ми вирішили, що насамперед повинні робити свою роботу. 24 лютого Верховний Суд ухвалив близько 200 рішень у різних справах. Тут потрібно пригадати, що тоді, до завершення робочого дня, російські війська вже наближалися до околиць Києва.
У наступні кілька днів багато суддів і працівників судів у столиці та регіонах мали зробити вибір – йти на службу до війська, залишатися на своїх робочих місцях, вступати до лав територіальної оборони або як волонтери допомагати Збройним Силам України та потерплим від агресії людям. Попри те, що кожний сам для себе вирішив, як допомагати країні й що краще для Батьківщини, здійснення правосуддя зупинилося на час війни тільки в судах – на територіях, які були окуповані або розташовані на лінії фронту. Якщо ця лінія була на відстані хоча б п’ять кілометрів, то судді та суд продовжували працювати. Тепер у Збройних Силах України перебуває понад 50 суддів та 350 працівників судової системи.
24 лютого Верховний Суд ухвалив близько 200 рішень у різних справах
У перші тижні війни я був разом із тими, хто зі зброєю в руках обороняв підступи Києва. Після того, як російську орду відігнали з Бучі, Ірпеня, Бородянки, я повернувся до судової роботи. Тепер у Великій Палаті Верховного Суду ми маємо багато справ, що так чи інакше пов’язані з війною. Наприклад, ми вирішуємо справи, що стосуються притягнення до кримінальної відповідальності тих осіб, які обвинувачуються у вчиненні разом із російською армією військових злочинів, господарські справи щодо російських банків, адміністративні справи – щодо обґрунтованості санкцій проти окремих осіб, причетних до агресії і її фінансування, цивільні – про відшкодування шкоди заподіяної російською агресією. Стан справ у Великій Палаті є віддзеркаленням ситуації в касаційних судах Верховного Суду. З тією відмінністю, що в чотирьох касаційних судах таких справ у сотні разів більше.
Відповідна ситуація і в судах першої та апеляційної інстанції. Наприклад, за час війни до місцевих судів надійшло понад 4 тисячі кримінальних справ, пов’язаних із війною. Більш як півтори тисячі суди вже вирішили та ухвалили у цих справах вироки.
Хоча в цілому судова система країни працює, однак тепер це відбувається у складних умовах. Частина судів зазнала руйнувань або взагалі знищена – навіть на тих територіях, які вже звільнені від ворога. Багато суддів не можуть здійснювати правосуддя і вимушені переселитися в інші регіони України. Майже тисяча суддів залишили свої домівки та переїхали в інші регіони України. Половина з них відряджені до інших судів. Практично щодня (інколи навіть кілька разів на день) судові засідання доводиться переривати через ракетні атаки. Сьогодні в Україні здійснюють правосуддя трохи більше ніж 580 судів. Водночас робота майже 90 судів зупинена через активні бойові дії або розташування на тимчасово окупованій території. Ще 84 суди не здійснюють правосуддя з 2014 року через окупацію росією в період першої фази війни (2014-2022 рр.).
— Які виклики є зараз перед судовою системою? Як їх подолати? Що робити з кадровим голодом і відставками суддів?
— Існує такий латинський вислів: «Правосуддя – фундамент держави». В умовах агресивної, загарбницької війни ці слова набувають особливої актуальності. Війна, яку розпочала росія проти України, як я вже говорив, є крайнім проявом варварства і порушенням будь-яких правил і законів. Війна вимагає особливих методів управління в державі, екстраординарних кроків забезпечення економічної безпеки. Тому роль суду в державі суттєво зростає. Показово, що на початку повномасштабної війни кількість звернень до суду суттєво впала. Відсотків на 40. Звісно, на окупованих територіях правосуддя взагалі не здійснювалося. Сьогодні ж цифри суттєво змінилися – і громадяни України знову активно йдуть до суду за юридичним захистом. Зараз у судах навантаження практично зрівнялося з довоєнним.
Кілька днів тому розпочала роботу Вища кваліфікаційна комісія суддів України. Діяльність її була призупинена три з половиною роки тому. І тепер цей державний орган повинен у найкоротший термін зробити усю роботу за цей втрачений час.
І це одне з перших завдань у системі судочинства. Пов’язано воно з тим, що понад 2000 суддів України не пройшли первинного кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді. Крім цього, понад 360 суддів не можуть здійснювати правосуддя через закінчення п’ятирічного строку. В судах першої інстанції вакантними є понад 1300 посад, апеляційній інстанції – майже 650 посад, Верховному Суді – 30 посад.
Не до кінця зрозуміла ситуація з Вищим судом з питань інтелектуальної власності. Суд начебто є. Фінансується. Але суддів у цей суд не призначено. Водночас не вирішеною залишається доля Верховного Суду України, який не функціонує як суд з 2017 року, однак у ньому працює ще кілька суддів. Кілька десятків суддів перебувають на посадах вищих спеціалізованих судів, які здійснювали правосуддя до 2017 року.
Останнім часом почали говорити про необхідність створення ще кількох спеціалізованих судів із питань адміністративної процедури державних органів та господарського – для розв’язання бізнес-спорів.
Після відомих подій, пов’язаних із колишнім головою Верховного Суду, лунають також заклики про ліквідацію Великої Палати Верховного Суду. Тут, на мій погляд, постають закономірні запитання:
- які першочергові кроки належить здійснити в умовах війни, щоб забезпечити ефективний і належний судовий захист громадянам України?
- у питаннях судових процедур – чи належить йти шляхом еволюційних реформ чи революційних, радикальних знищень?
- наскільки важливо забезпечити баланс між стабільністю і нововведеннями в умовах війни?
- чи переважає бажання створити щось нове – потребу навести лад у наявних справах?
На кожне з цих питань можна відповісти по-різному. Проте в кожному разі, даючи відповідь на запитання, потрібно пояснити, яка необхідність і причина того, що в період війни держава фінансує вимушену протягом понад п’ять років бездіяльність 400 суддів-п’ятирічок, кількох десятків суддів вищих спеціалізованих судів, суддів Верховного Суду України.
Зараз у судах навантаження практично зрівнялося з довоєнним
Так само потрібно пояснити, чому при страшенному дефіциті фонду оплати праці працівників апаратів судів ми мріємо про створення нових судів, про окрему юрисдикцію яких навіть не мріють дуже заможні країни. Не потрібно забувати й про 60 тисяч справ Окружного адміністративного суду, які вже кілька місяців не можуть бути передані на вирішення до належного, але не створеного суду.
На мою думку, кожна зміна процесуальних правил, судоустрійних норм, юрисдикції, законів повинна бути дуже ретельно вивірена. Насамперед мета і ціль реформ мають відповідати потребам людей, Збройних Сил, захисту Вітчизни, економічній стабільності. Потрібно зосередитися на спрощенні доступу до суду, швидкому та ефективному розв’язанні судових справ і виконанні судових рішень. Все, що поза цим, маємо залишити на час після Перемоги.
— Є думка, що нескінченна судова реформа «втомила» всіх в Україні. Чи ефективне правосуддя зараз?
— На мою думку, процес позитивних перетворень в органах державної влади (зокрема в судах) не повинен зупинятися. Вдосконаленню немає меж і не повинно бути кінця, адже суспільне життя змінюється (як й економіка), можливості комунікації між людиною і державою вдосконалюються, нові електронні ресурси та платформи створюються. В умовах війни існують свої пріоритети, коли перше місце відводиться обороні країни, захисту прав та інтересів тих громадян, які перебувають на військовій службі, а також питанням економічної безпеки.
Те, що українські суди вистояли усі ці роки війни, вже само по собі говорить про ефективність вітчизняної судоустрійної системи. Державні суди жодного дня не зупинили свою роботу і в межах повноважень, а інколи за межею можливостей продовжували та продовжують вершити правосуддя.
Водночас війна чітко висвітлила необхідність вдосконалення окремих аспектів судочинства. Ще до війни йшлося про необхідність посилення інституційної спроможності апеляційних судів. Ми знаємо, що понад 80% судових рішень не оскаржуються до Верховного Суду і не переглядаються в касаційному порядку. Це покладає на апеляційну інстанцію особливу відповідальність, адже після перегляду справи в цих судах рішення набирає сили закону. Хочеться того комусь чи ні, але апеляційні суди відіграють ключову роль у забезпеченні законності та правопорядку в державі. Зважаючи на це, процедура апеляційного перегляду справ має бути ідеальною. Таким самим має бути кадрове забезпечення цих судів. Тому зусилля і законодавця, і ВККСУ, і Національної школи суддів України, на мою думку, мають бути спрямовані на підсилення компетенції та компетентності апеляційної інстанції.
— Чи потрібно щось змінювати в судових процесах, зважаючи на умови війни? Що думаєте про диджиталізацію в судах (ЄСІТС, отримання документів у «Дії» тощо)?
— Війна поставила багато викликів. Взагалі, на мою думку, ми всі, весь наш народ, переосмислили своє життя та поведінку. Нині цілком по-новому сприймаємо слова «мир», «війна», «Перемога», «офіцер», «солдат».
З початком війни суди, Верховний Суд почали максимально використовувати можливості електронного обміну інформацією, спілкування, проведення онлайн судових засідань. На жаль, можливості «електронного суду» та законодавство не дають більш широкого застосування цим механізмам. Хоча і громадяни, і суди готові для пришвидшення процедур завдяки електронній комунікації. Однак мені здається, що лише цим способом пришвидшити розгляд справ у судах не вдасться.
Вже багато років і науковці, і практикуючі юристи звертають увагу на потребу реального запровадження досудових та позасудових процедур вирішення спорів. Лише проєктів закону про медіацію, які пройшли певні етапи обговорення в парламенті, було близько двох десятків. І хоча обговорення цих законопроєктів триває понад 20 років, жодний із них не знайшов належної підтримки.
Водночас у судах України щороку вирішується близько трьох мільйонів справ. Таку кількість навряд чи доцільно слухати у звичайній судовій процедурі. Навіть спрощене провадження, виділення окремої групи малозначних справ ситуацію суттєво не змінюють. Зусилля суддів розпорошуються на розв’язанні дрібних процедурних питань, а в державі виникає необхідність постійного збільшення суддівських кадрів і відповідного фінансування для належного формального підходу до кожної справи.
Тут я згадую кілька справ, які мені доводилося слухати в касаційній інстанції. Наприклад, спір між сусідами про знищення горіха, який ріс на межі їх земельних ділянок. Або справа про поділ кухонного начиння між колишнім подружжям. Звісно, це не ті справи, які мають вирішуватися судом касаційної інстанції у складі п’яти суддів. І так само ці питання навряд чи доцільно слухати в апеляції, якщо інституційна спроможність суду першої інстанції достатня. А взагалі, на мою думку, такі справи міг би вирішити й мировий суддя в районі чи селищі. Більш складні справи мали б розв’язуватися шляхом тієї ж медіації або альтернативними формами позасудового врегулювання спорів.
— Як оціните роботу Вищої ради правосуддя в новому складі? Чи є моменти, на які потрібно звернути увагу?
— ВРП – це ключовий орган суддівського врядування. Початок його роботи є свідченням повернення до належних демократичних процедур у системі судоустрою. У період війни роль ВРП є особливо важливою. Фактично всі процедури призначення на посади суддів, звільнення, притягнення до відповідальності, відрядження, формування висновків щодо законопроєктів та вжиття заходів для забезпечення незалежності суддів залежать від рішень цього органу. І відновлення його роботи – це вкрай важливий елемент стабільної роботи усієї судової влади.
Як відомо, Велика Палата Верховного Суду є тим судом, який має повноваження перевіряти законність і обґрунтованість рішень ВРП. Мені здається, що п’ять років роботи ВП ВС дозволили сформулювати чіткі та зрозумілі критерії оцінки актів ради правосуддя. Це має сприяти як належній юридичній визначеності, так і правильному тлумаченню нормативних актів, що регламентують діяльність ВРП. Звісно, що рішення Великої Палати (як і кожного суду) можуть обговорюватися сторонами, залученими до справи, на власний розсуд, однак підлягають виконанню.
— Не можу не запитати про ситуацію з ексголовою ВС Всеволодом Князєвим. Що ви думаєте про всі ці події?
— Пленум Верховного Суду висловився щодо подій, пов’язаних із колишнім головою ВС. Підставою для такого рішення стали повідомлення органів досудового слідства про вчинення ним злочину. Я сподіваюся, що з часом ми дізнаємося деталі цієї справи та будемо проінформовані про рішення, прийняті в ній. Поки що навряд чи суддя з 30-річним досвідом роботи може висловитися щодо того, що знає лише з інформації в інтернеті.
Велика Палата Верховного Суду вирішує десятки найскладніших і «найгучніших» справ. Рішення Великої Палати далеко не всім подобаються. Я так само не всі правові висновки колег сприймаю. Сперечаюся, доводжу свою позицію. У випадках, передбачених законом, викладаю свою окрему думку у справі, де пояснюю свою позицію. Після того, коли рішення Великої Палати ухвалено і підписано, я сприймаю його як законний акт правосуддя, який підлягає виконанню.
У світлі подій навколо того випадку, про який Ви згадали, виникають ідеї реформування, переформатування чи взагалі ліквідації Великої Палати. Скажу одразу: я проти таких ідей. Інституційні зміни всередині Верховного Суду потрібно робити в умовах стабільності та за відсутності більш нагальних проблем у судовій системі. Вперше до Великої Палати мене обрали у 2017 році. Після трьох років роботи в Палаті я перейшов у КЦС ВС. У 2022 році знову був обраний до Великої Палати. Такий досвід роботи у Верховному Суді дозволяє мені повною мірою оцінити значення Великої Палати для єдності і стабільності судової практики в державі. При наявності у цьому органі суддів чотирьох спеціалізацій і голови Верховного Суду вдається формулювати такі висновки в конкретних справах, які фактично повністю усунули проблеми юрисдикційних спорів і відповідно доступу до правосуддя, які існували в українських судах десятиліттями. Потім ці проблеми вирішував Європейський суд з прав людини.
Водночас завжди констатувалося порушення державою прав людини. Зараз таких справ взагалі немає. До того ж, розв’язуючи проблеми неоднакового застосування закону судами касаційної інстанції та особливо складні юридичні проблеми, Велика Палата діє, на мою думку, як аналог Європейського Суду Справедливості. У всякому разі мною саме так сприймається робота у ВП ВС.
На мою думку, про реформу в певній сфері доцільно вести дискусію після ознайомлення зі специфікою роботи того чи іншого органу. Інакше ці реформи потребують лише подальших реформ.
Пропозиції про ліквідацію чи зміну форм діяльності Великої Палати потрібно розглядати в сукупності з судоустрійними змінами усього Верховного Суду. Тепер Велика Палата, крім того, що є місцем роботи голови Верховного Суду, є тим органом, який фактично організаційно та юридично об’єднує чотири касаційні спеціалізовані суди в один суд та усуває розбіжності судової практики цих судів. З ліквідацією Великої Палати потрібно створювати іншу форму процесуальної діяльності Верховного Суду з аналогічними повноваженнями.
— Чи можна сказати, що судовій системі після цих подій завдано непоправної шкоди? Як повернути довіру суспільства?
— Пригадую, що кілька років тому в Литві було викрито на корупційних злочинах одразу вісім суддів: верховного, апеляційного та різних місцевих судів, і ще п’ять адвокатів. Тобто Україна – не єдина держава, де мають місце подібні правопорушення. Інакше, наприклад, не доцільно було б приймати Раді Європи ще у 1999 році Кримінальну конвенцію про боротьбу з корупцією, а в кримінальних кодексах усіх країн світу передбачати покарання за такі випадки. Питання стоїть у тому, чи створені в країні механізми попередження, виявлення та покарання за подібні злочини. На мою думку, в нашій державі такі механізми існують – і вони дієві. НАЗК, НАБУ, САП, Вищий антикорупційний суд в Україні працюють – і достатньо ефективно.
Поправна чи непоправна шкода від корупційних злочинів. Це питання більше для філософських роздумів. Звісно, що подібні випадки суттєво відображаються на авторитеті того чи іншого державного органу, але мене більше цікавлять причини та умови, які сприяють вчиненню злочинів. Як я вже говорив, подібні випадки трапляються в багатьох країнах та усіх сферах державного управління, економіки. Достатньо пригадати експрезидента України Януковича. Його судимості не завадили йому перебувати на найвищих щаблях влади. Подальші його дії, зрада інтересів України є не тільки злочином, але ще й більше смертним гріхом. Проте чи заподіяв він непоправної шкоди для авторитету України? Скоріше, що навпаки. На його прикладі ми показали свою силу і міць Українського Народу, нашу вільнолюбство і волю. Україна виборола повагу світу, очистивши себе від такого можновладця.
У судах першої інстанції вакантними є понад 1300 посад, апеляційній інстанції – майже 650 посад, Верховному Суді – 30 посад
Думаю, що сотні тисяч справ, вирішених Верховним Судом, і сотні рішень, ухвалених Великою Палатою, підтверджують доброчесність і справедливість суддів Верховного Суду. Мушу сказати й про те, що наявний тепер формат і структура ВП ВС, до якої входить 21 суддя, фактично унеможливлює будь-який незаконний вплив на ухвалення рішень палатою. Політичний, адміністративний чи будь-який інший вплив. Мені вдалося працювати у ВПВС із двома головами Верховного Суду – і жодного разу думка цих суддів не тяжіла над рішеннями інших колег. Хоча дискусії в палаті часом тривають місяцями, не можу пригадати справ, коли б авторитет голови ВС завадив більшості ухвалити рішення, яке більшість вважала законним і обґрунтованим.
— 26 травня головою Верховного Суду було обрано Станіслава Кравченка. Як оціните вибір суддів ВС?
— Моя позиція тут збіглася з думкою інших колег. Кандидатами на посаду голови були судді від адміністративної, господарської та кримінальної юрисдикції. Кожен із них мав певні пропозиції щодо подальшої стратегії організації роботи Верховного Суду, тому такі пропозиції заслуговують на обговорення. Водночас у сучасних умовах, на мою думку, на перше місце в судовій діяльності виходять проблеми кримінальної юстиції. Це і правова політика щодо воєнних і військових злочинів, і формування юридичної бази для міжнародного трибуналу над тими, хто розв’язав і веде агресивну війну проти України. У цих питаннях ключову роль мають відіграти правники у сфері кримінального права і процесу. Також мені хотілося б, щоб до складу Великої Палати ввійшов голова суду, який має досвід роботи не в одній галузі права, адже в палаті слухаються справи усіх чотирьох юрисдикцій. Станіслав Іванович такий досвід має.
— 1 червня Вища рада правосуддя призначила 16 членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. ВККС запрацював – на днях було обрано голову Комісії та його заступника. Як оціните сам процес? Нарешті перемога?
— На жаль, як я вже говорив, ВККСУ не працювала три з половиною роки. Зупинення її діяльності було невдалим кроком. Відсутність такого органу в період війни – ще більша проблема. Сподіваюся, що зараз члени ВККСУ зможуть активно розгребти усі ті завали, які накопичилися за цей час і візьмуться за формування якісного суддівського корпусу, – насамперед для судів апеляційної та першої інстанцій. До того ж, з 2019 року в кадровому резерві перебуває кілька сотень (близько 600) кандидатів на посаду судді, які пройшли усі кваліфікаційні перевірки та навчання в Національній школі суддів України. Вказаним особам залишилося дочекатися рішення Вищої ради правосуддя та скласти присягу. Так можна подолати 30% дефіциту суддівських кадрів. Мушу сказати, що це не весь резерв. Чимало кандидатів на посаду, які також пройшли відповідні перевірки, чекають призначення п’ять і більше років.
— Чи стежите ви за роботою Ради суддів України? Що можете сказати про її діяльність зараз?
— За роботою Ради суддів спостерігаю по публікаціях її пресслужби. Перебуваючи на посаді голови РСУ, мав багато планів та ідей розвитку суддівського самоврядування, посилення інституційної спроможності Ради, розвитку комунікації, захисту інтересів суддів та працівників апарату. Лише невелику частину тих намірів вдалося реалізувати. Тепер, дивлячись зі сторони на роботу РСУ, намагаюся об’єктивно оцінити роботу керівництва та потенціал усієї Ради.
Серед її членів є багато потужних, активних суддів, які можуть бути лідерами в реалізації тих завдань, для яких РСУ і створювалася. Однак «стара гвардія» членів, перебуваючи у складі Ради вже по десятку (а то й більше) років, відверто «стомилася» і стомила суддів.
У критичні моменти війни, коли судді та працівники судів на лінії фронту або прифронтових територіях потребували реальної підтримки та допомоги, було відчуття, що Рада суддів зникла. Та й не тільки у моменти війни. За останні чотири роки мені складно назвати якісь ініціативи чи дії, прояв активної поведінки, які відповідали б поняттю «вищий орган суддівського самоврядування».
— У 2018 році в нашому інтерв'ю ви сказали, що ліквідація у 2010 році військових судів є неправильним рішенням. Що думаєте зараз? Як розв'язати проблему?
— Початок широкомасштабної війни росії проти України та військове протистояння на Донбасі протягом дев’яти останніх років, бойові та небойові втрати особового складу української армії демонструють нагальну потребу підвищення рівня боєготовності й боєздатності Збройних Сил України та інших військових формувань, посилення військової дисципліни та водночас гарантій соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей. Правового і судового захисту та поновлення прав в умовах бойових дій потребує мирне населення. Одним із важливих чинників реалізації цих завдань повинна бути діяльність військових судів. Ба більше, військові суди України можуть стати основою для формування спеціальних юрисдикційних національних та міжнародних органів щодо покарання винних у воєнних злочинах, вчинених російською армією, зокрема масових вбивств мирного населення.
Особливої ваги набувають питання забезпечення правосуддя у Збройних Силах в умовах продемонстрованої Україною євроінтеграції та кроків щодо вступу у НАТО. Військові суди успішно функціонують майже у 40 країнах світу та всіх країнах Північноатлантичного альянсу. Зокрема, у США, Великій Британії, Бельгії, Швейцарії, Швеції, Канаді, Іспанії, Ізраїлі, Польщі, Франції, Нідерландах, Ірландії, Туреччині, Словаччині, Австралії.
Водночас у 2010 році за рішенням тодішнього політичного керівництва держави без достатнього обґрунтування систему військових судів було ліквідовано. Президент України В. Зеленський, виступаючи як гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання прав і свобод людини та громадянина, а також як Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України, неодноразово наголошував на потребі посилення боєздатності ЗСУ, створення механізмів притягнення до відповідальності винних у вчиненні масових звірств проти цивільного населення. Безумовно цьому має сприяти створення логічної та структурованої системи органів військової юстиції. Вочевидь існує потреба у відновленні роботи військових судів, адже саме вони здатні налагодити судовий контроль за діяльністю правоохоронних органів в умовах бойових дій та дотримання належного рівня секретності та військової таємниці, захисту тих людей, які не можуть звернутися до інших національних судів через військові дії. Необхідність функціонування військової юстиції в Україні зумовлена необхідністю забезпечення правопорядку у Збройних Силах України в умовах ведення бойових дій, а також специфікою військової структури держави.
Запровадження військових судів у судову систему має здійснюватися повністю відповідно до Конституції України та чинних законів України. Формування військових судів можливо здійснити протягом короткого строку, відповідно до ст. 128 Конституції України та окремих приміток до галузевих законів. Зокрема, вказана норма Конституції передбачає призначення на посаду судді Президентом України за поданням Вищої ради правосуддя в порядку, встановленому законом. Водночас надає право такого призначення без проведення конкурсних процедур.
Суди можуть бути сформовані за рахунок наявних кадрів чинної армії та суддів, що мають військовий досвід. Базою для дислокації військових судів можуть стати приміщення колишніх військових судів. Матеріально-технічне забезпечення можливе за рахунок майна судів, які призупинили діяльність через бойові дії.
— Які ваші прогнози подальших змін у судовій системі?
— У період війни доцільно зберегти те, що маємо. Водночас потрібно посилити кадровий потенціал судів апеляційної та першої інстанції, вжити заходів для запровадження належних онлайн-процедур, спрощення доступу до суду з одночасними обов’язковими механізмами досудового та позасудового врегулювання спорів.