Антикорупційна боротьба в Україні триває не один рік, але чи змінилася ситуація на краще? Чи справді нові закони і створені антикорупційні органи дають реальні результати? Про це ми поговорили із Семеном Ханіним, к.е.н., керуючим партнером ЮК «АМБЕР», заслуженим юристом України. Він переконаний: головна проблема не у законодавстві, а в державній системі, яка стимулює корупцію. Як бізнес виживає під антикорупційним тиском, чому судді не можуть бути незалежними та які три кроки потрібні для подолання корупції — про це читайте в нашому інтерв’ю.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Сучасний стан антикорупційного законодавства
— Семене Григоровичу, як би ви оцінили нинішній стан антикорупційного законодавства в Україні? Чи відповідає воно сучасним викликам?
— Законодавство завжди виглядає добре на папері. У кожній країні воно приймається, щоб врегулювати відносини між громадянами, бізнесом і державою. Успіх будь-якої антикорупційної політики залежить не так від текстів нормативних актів, як від того, як ці закони працюють на практиці.
Дуже часто я чую думку, що проблема України — це недосконале законодавство. Але це не так. У нас не гірші закони, ніж, скажімо, у Швейцарії. Ба більше, українське антикорупційне законодавство формально відповідає європейським стандартам. Але є нюанс: у нас воно не виконується. А якщо і виконується, то вибірково.
— Тобто питання не в законах, а в їх застосуванні?
— Саме так. Якщо норми працюють лише там, де це вигідно комусь із владної верхівки, то ми не маємо правової держави. Ми маємо хаотичний набір інструментів впливу. І корупція — це не виняток, а наслідок такої системи. Так, питання не в законах, а в їх реальному виконанні.
— Як змінилася ситуація для адвокатів у кримінальних справах?
— Сьогодні адвокати працюють у середовищі постійного ризику. Хтось стикається зі стеженням, хтось — із прямими погрозами. І це реальна проблема, бо коли адвокат боїться виконувати свою роботу, страждає вся система правосуддя.
Результати і недоліки антикорупційних реформ
— Які новели антикорупційного законодавства останніх років ви вважаєте найбільш ефективними? Чи вплинули вони на практику боротьби з корупцією?
— Складно виокремити зміни, які дійсно трансформували систему. Наприклад, часткове скасування «правок Лозового» змінило строки досудового розслідування. Але чи це змінило ситуацію загалом? Навряд. Просто з’явилося більше можливостей для маніпуляцій. Те саме можна сказати про багато інших реформ — вони існують на папері, але їхній вплив на реальне життя незначний.
— Чому жодна реформа не дає очікуваного ефекту?
— Бо це не реформи, а імітація. Ми щось змінюємо, приймаємо нові закони, створюємо органи, але сама система залишається незмінною. І якщо ви намагаєтеся перемогти корупцію, залишаючи при цьому корумповані механізми, ви просто робите її дорожчою.
— Які основні прогалини в антикорупційному законодавстві ви бачите? Що заважає ефективній боротьбі з корупцією?
— Проблема не в законодавстві, а в тому, що держава занадто активно втручається в економічні та соціальні процеси. Там, де є державний контроль, є й корупція. Податкова, митниця, державні закупівлі — це системи, що створюють можливості для зловживань. Там, де держава бере на себе забагато функцій (будівництво доріг, адміністрування послуг, контроль за бізнесом), виникають корупційні ризики. За прикладами далеко ходити не треба: візьмемо державну пошту і приватний логістичний бізнес. Одне працює ефективно, інше — ні. Чому? Бо там, де є реальна конкуренція і відповідальність власника, там і працює система. Те саме стосується й інших сфер. Потрібно передати більше функцій у приватні руки.
Антикорупційний контроль і бізнес
— Як бізнес адаптується до посилення антикорупційного контролю? Чи змінилося ставлення підприємців до державного регулювання?
— Бізнес і корупція — це не союзники, а жертва і система. Жоден бізнесмен не хоче давати хабарі. Але коли без цього він не може працювати, коли його змушують грати за такими правилами, він стає частиною цієї системи. І чим більше ми намагаємося посилити антикорупційний контроль, тим складніше стає працювати бізнесу. Влада змінюється, але принципи залишаються тими ж — сама система створює умови, коли уникнути цього практично неможливо.
— Чи є реальні можливості для усунення тиску на бізнес?
— Так, їх багато, але для цього потрібно не посилювати контроль, а навпаки — зменшувати вплив держави. Чим менше точок дотику підприємця з держорганами, тим менше можливостей для корупції.
Роль держави в боротьбі з корупцією
— Чи є шанси на справжні реформи?
— Головна дилема: влада ніколи добровільно не відмовиться від інструментів впливу. Уявіть собі ситуацію, коли президент чи прем’єр-міністр приходить і каже: «Ми ліквідовуємо податкову, передаємо все в приватні руки». У реальному житті такого не буде. Чому? Бо це означає втрату контролю.
Будь-яка нова політична команда, яка обіцяє зміни, зрештою стикається з реальністю, що ця система дуже зручна. І тоді з’являється класична схема: спочатку нам треба «відбити кошти, вкладені у вибори», потім «підготуватися до наступної кампанії», і в результаті реформу знову відкладають на невизначений термін. Ми щоразу чуємо передвиборчі обіцянки про боротьбу з корупцією, але на практиці кожен новий уряд лише нарощує тиск. Чи можуть вони добровільно відмовитися від своїх важелів впливу? Навряд.
— Чи може громадянське суспільство відігравати ключову роль у боротьбі з корупцією?
— Так, але лише за умови, що люди перестануть голосувати емоційно, а почнуть оцінювати реальні програми кандидатів. Нам потрібна не тільки політична конкуренція, а й реальні механізми громадського контролю.
Незалежність судової системи
— Як ви оцінюєте незалежність судової системи, зокрема у справах, пов’язаних із корупцією?
— Давайте будемо чесними. Судді — такі самі люди, які всі. Якщо на них чиниться постійний тиск, якщо за прийняті рішення їх можуть притягнути до кримінальної відповідальності, то про яку незалежність можна говорити? Будь-яка влада хоче контролювати судову систему і щоразу знаходить нові способи це зробити. Якщо кожен новий уряд дає зрозуміти, що «правильні» рішення можна очікувати тільки від лояльних суддів, то якою буде поведінка судді? Він ризикне всім заради ідеалів? Можливо, хтось і ризикне. Але більшість буде шукати компроміс. І поки тиск на судову систему буде існувати, незалежності судів не буде.
— Чи можливе реформування судової системи так, щоб судді не залежали від політичного впливу?
— Це можливо лише тоді, коли зменшиться вплив держави на всі сфери життя. Поки суддів будуть «викликати на розмови», поки їм будуть натякати на «правильні» рішення, говорити про незалежність немає сенсу.
Робота антикорупційних органів
— Які антикорупційні органи працюють найефективніше? Чи бачите ви реальні результати їхньої діяльності?
— Якщо ми оцінюємо роботу за кількістю відкритих справ, то вони працюють активно. Але якщо дивитися на результати, то ситуація залишається незмінною. Антикорупційні органи ловлять поодиноких чиновників, але сама система не змінюється.
Цифровізація як інструмент боротьби з корупцією
— Держава впроваджує нові цифрові інструменти. Чи допомагає це у боротьбі з корупцією?
— Це добре, але це не панацея. Наприклад, система електронних закупівель Prozorro. Формально вона зробила процес прозорішим, але що відбулося на практиці? Під кожен тендер прописуються умови так, щоб перемогла потрібна компанія. Це знову доводить: зміни в інструментах не змінюють суті проблеми. Тобто поки є інтерес маніпулювати, жодна цифровізація не допоможе.
Перспективи боротьби з корупцією
— Чи можна повністю викорінити корупцію? Чи є міжнародний досвід, на який нам варто орієнтуватися?
— Подивіться на Швейцарію, де люди самі вирішують, як розпоряджатися коштами громади. Це прямий шлях до мінімізації корупції. Водночас є Китай, де боротьба ведеться жорсткими методами, аж до смертної кари, але корупція все одно залишається.
— Які три ключові кроки потрібні для ефективної антикорупційної політики в Україні?
— Мінімізувати державний контроль там, де він не потрібен. Чим менше регулювання, тим менше корупції. Віддати частину державних функцій у приватні руки.
Прибрати зайві регуляції, які створюють корупційні ризики, скоротити бюрократичні процедури, що створюють підґрунтя для хабарництва. Багато процедур створені лише для того, щоб чиновник міг отримати відкат. Менше перевірок і регулювання — менше можливостей для хабарництва.
Реальний громадський контроль — залучення громадян до реального управління країною, як це працює у Швейцарії. Але не декларативний, а такий, коли люди дійсно вирішують, як і на що витрачати гроші.
Наприклад, податкова. Держава має цікавитися не процесом адміністрування податків, а фактичними надходженнями до бюджету. Бізнес платить фіксовану суму, яку він може прогнозувати, а не витрачає ресурси на нескінченні перевірки.
— Чи є шанс на позитивні зміни?
— Ми можемо змінити країну лише тоді, коли самі будемо готові змінитися. Це стосується і влади, і суспільства. Ми можемо йти шляхом Швейцарії, де люди беруть відповідальність на себе, або залишитися в тій реальності, де антикорупційні органи — це інструмент впливу, а судова система — заручник політичної волі. Коли закінчиться війна, ми матимемо вибір: продовжувати жити за старими правилами чи нарешті створити країну, де корупція стане винятком, а не нормою.