Судова реформа України набирає обертів. Не встигли ще просохнути чорнила на підписі Президента, який той поставив під Законом «Про внесення змін до Конституції України щодо правосуддя», як з-під пера реформаторів вийшов черговий законопроект – «Про Вищу раду правосуддя».
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Хто конкретно є авторами тесту для експертного середовища – залишається загадкою. (ПРОПОНУЮ: АВТОРАМИ ПРОЕКТУ Є РАДА З ПИТАНЬ СУДОВОЇ РЕФОРМИ ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ). Однак ідеї, закладені в документі, вже отримали велику кількість оцінок, серед яких переважають позитивні. Наразі обговорення проекту триває. До нього запрошені не лише вітчизняні спеціалісти, а й іноземні фахівці, які мають нагоду вказати на невідповідності написаного європейським стандартам. З одним з них вдалося поспілкуватися і «ЮГ».
Про те, які норми документу є вдалими, навіщо у дисциплінарному процесі необхідно відмовитися від принципу змагальності, чому рішення ВРП мають переглядатися Верховним Судом по суті, а також які положення проекту потребують доопрацювання, розповів експерт проекту ЄС «Підтримка реформ у сфері юстиції в Україні», суддя Апеляційного Суду Литви, екс-голова Комісії з етики суддів Литви Артурас ДРЮКАС.
Якою має бути процедура притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, як забезпечити право володільця мантії на судовий захист, та у чому секрет доброчесності литовських служителів Феміди, розповідає А. ДРЮКАС.
- Ви ознайомилися з російським перекладом законопроекту «Про Вищу раду правосуддя». Яке Ваше враження від документа? В цілому, ідея ж непогана?
- Я думаю, що в контексті судової реформи та змін до Конституції України щодо правосуддя, ідеї, закладені у законопроекті, є досить позитивними, а саме реформування рухається у вірному напрямі. Звісно, є низка зауважень стосовно окремих деталей. Деякі з них є більш важливими, деякі – менш важливими. Але загалом акт вирішить багато проблем, які наразі постали перед українською судовою системою.
- Поговоримо більш предметно. Що, на Вашу думку, авторам документу вдалося найбільше?
- Найбільшим позитивним моментом проекту я вважаю те, що після внесення змін до Конституції Вища рада правосуддя залишається єдиним дисциплінарним органом, уповноваженим застосовувати до суддів заходи дисциплінарного характеру. Сьогодні повноваження з притягнення судді до дисциплінарної відповідальності розподілені між двома органами – Вищою кваліфікаційною комісією суддів України та Вищою радою юстиції, залежно від того, в якій інстанції суддя відправляє правосуддя. При цьому європейський досвід все ж таки зводиться до того, що подібні повноваження мають бути сконцентровані в одному органі.
- А які негативні моменти?
- До них я можу віднести те, що окремі невдалі норми нової редакції Закону «Про судоустрій і статус суддів» були автоматично перенесенні у законопроект «Про Вищу раду правосуддя». Наприклад, йдеться про положення, які визначають сутність дисциплінарного процесу та права його учасників.
Увесь процес авторами змін представлений як взаємодія двох сторін – заявника та судді, на якого подається скарга. Однак, як правило, скаржник виступає стороною у справі, яку розглядає суддя, а потім він подає скаргу на суддю, якщо вважає, що той припустився тих чи інших порушень. У приватному процесі скаржник мав матеріальний інтерес, якого він вже не має у процесі дисциплінарному. Тож останній не варто прирівнювати до приватного процесу та наділяти заявника усіма відповідними правами.
Європейська практика свідчить про те, що участь заявника у провадженні вичерпується поданням скарги та наданням доказів, які він вважає необхідними. Нема потреби надавати йому можливість брати повноцінну участь у засіданні, заявляти відводи членам дисциплінарного органу, надавати усні пояснення, ставити питання судді тощо, тобто діяти відповідно до принципу змагальності, на якому автори тексту намагаються побудувати дисциплінарний процес.
Якщо принцип змагальності буде впроваджений, є ризик того, що ВРП не виконуватиме своєї основної функції, як дисциплінарного органу, а розглядатиме емоційну сторону спору між заявником та суддею. Цього слід уникнути, адже основна роль ВРП, як державної інституції, полягає не в арбітражі, а в об’єктивному дослідженні сигналу про порушення, допущенні суддею, що поступив у вигляді скарги на нього. Зараз це потрібно зрозуміти.
- Але, мабуть, наше суспільство ще не готове до моделі, за якої участь заявника у дисциплінарному провадженні буде обмеженою, адже попит на справедливість сьогодні є надто великим…
- Я думаю, що усе йде за інерцією. Є особи, зацікавлені у впровадженні принципу змагальності. Можливо, до числа цих осіб належать адвокати, які представляють скаржника в судових процесах та розраховують отримати під час дисциплінарного провадження важелі тиску на суддю. Однак ми не повинні забувати про інший важливий принцип – принцип незалежності судді, який має такі ж права, як і будь-яка інша особа. Тому, якщо надійшов сигнал про порушення, допущенні суддею, цим питанням має займатися уповноважений орган.
- До слова, українські фахівці багато говорять про те, що звернення до ВРП заявники мають подавати лише за допомогою адвокатів. Яка Ваша думка з цього приводу?
- Я не бачу проблеми у цьому. Якщо заявник пише скаргу, він має право скористатися послугами представника. Це правова допомога.
- А як щодо оскарження рішення ВРП володільцем мантії. Наразі скаргу служитель Феміди може подати до Вищого адміністративного суду України, який розглядає справу по суті. Це викликає невдоволення окремих українських експертів. Вони вважають, що маючи такі широкі повноваження, «адміністративники» захищають свої колег, відхиляючи рішення ВРЮ про звільнення їх з посади. У законопроекті про ВРП йдеться про те, що рішення Ради може бути переглянуто Верховним Судом, однак не по суті, а за процедурою. Як Ви вважаєте, чи вирішить це проблему недовіри та чи не обмежуватиме це суддю у його праві на судовий захист?
- Це надзвичайно складене питання. Але я переконаний, що єдина судова інстанція, якою відповідно до законопроекту має стати ВС, повинна перевіряти усі питання, які висуває суддя, оскільки тут мова йде про гарантію на захист, надану Конвенцією про захист прав людини й основоположних свобод. При цьому не варто сприймати ВС як касаційну інстанцію за ординарними ознаками. У цьому випадку ВС відіграватиме роль і першої, і апеляційної, і касаційної інстанції, тобто відбуватиметься єдина судова перевірка.
Тому я переконаний, що суддя повинен мати право та можливість надати усі аргументи, які вважає за необхідне, на рішення ВРП, а ВС має їх перевірити. Обмеження перевірки лише процедурою викликає у мене сумніви щодо відповідності Конвенції.
- Які ще слабкі сторони документа Ви можете відзначити?
- Є кілька деталей. Насамперед, необхідно передбачити процесуальні строки розгляду дисциплінарних проваджень. Зараз передбачені лише строки внутрішньої перевірки рішень Дисциплінарної палати ВРП у пленарній сесії. Є строк у 7 днів, відведений для підготовки мотивованого рішення. Однак немає строку для вирішення питання про відкриття або відмову у відкритті дисциплінарного провадження. Немає строків для розгляду справи. Я розумію ситуацію. До ВРП надійде чимала кількість справ і законодавець залишає можливість маневру для цього органу, аби надалі уникнути звинувачень у порушенні ним процесуальних строків. Однак ця проблема може бути вирішена, якщо ВРП законом буде зобов’язана визначити розумні строки у своєму регламенті.
- А як щодо дисциплінарних інспекторів? Наразі у фахових колах точиться спір щодо статусу таких осіб. Перша частина спору базується на двох пропозиціях: або визначити дисциплінарного інспектора як державного службовця, або віднести цю посаду до патронатної служби. Прихильники першого варіанту переконані, що діяльність, яку здійснюватиме інспектор, вимагає певного контролю з боку держави й може покладатися лише на її представника, тобто на державного службовця. Противники цієї ідеї наголошують на тому, що інспектор буде підзвітний не державі, а конкретному члену ВРП. Тож якщо інспектор належатиме до категорії патронатної служби, то не виникатиме проблем з його звільненням після закінчення повноважень члена Ради, а до інспектування можна буде долучати суддів, які вже вийшли у відставку. Якому варіанту Ви надали б перевагу?
- На жаль, я не мав змоги ознайомитися із законопроектом у цій частині. Однак, як на мене, статус дисциплінарного інспектора не має принципового значення через те, що він не прийматиме рішень. До його повноважень належатиме лише накопичення інформації. Водночас, я вважаю, що було б непогано залучати до цієї роботи суддів у відставці, які мали б змогу застосовувати свій досвід.
- А чи можна порівняти механізм притягнення судді до дисциплінарної відповідальності в Україні та в Литві?
- Я вже брав участь в обговоренні української системи, в тому числі на предмет того, чи відповідає вона міжнародним стандартам, і можу сказати, що дійсно відповідає. В Україні впровадженні основні стандарти, на кшталт формування складу подібного органу через більшість суддів тощо.
У нас система зовсім інша. Питання дисциплінарної відповідальності вирішуються суддівським самоврядуванням. Рада суддів створює Комісію з етики, яка відкриває дисциплінарне провадження, що потім розглядається Судом честі. Тобто повноваження органу, який відкриває провадження, відмежовані від повноважень органу, який його розглядає. Така модель забезпечує більшу гарантію незалежності судової системи, ніж та, за якої питаннями дисциплінарної відповідальності суддів переймається інституція, створення якої ініційоване іншою гілкою влади. Рішення Суду честі може бути оскаржене до Верховного Суду, який розглядатиме справу по суті.
Однак, варто зауважити, що зараз у Литві вже приймається по 2-3 рішення про застосування дисциплінарних стягнень на рік і не більше. Тому не виникає питання надмірного навантаження. В Україні ж скарг набагато більше. Це зумовлює необхідність вирішувати цілу низку питань. Скажімо, чи потрібно обмежувати підстави для подання скарги.
- Хіба у Литві судді доброчесніші від українських?
- Я не можу так сказати. Наша система працює вже багато років. І вона себе виправдовує. За цей час судова влада встигла очиститися від небажаних елементів.
- Українське суддівство лише починає свій шлях до очищення. І цей початок супроводжується численними емоціями. Багато хто обурений судовою системою і висуває вимоги щодо її негайного очищення. Причому такі реформатори закликають не зважати на нормативні приписи, наголошуючи на приматі суспільного запиту. Як Ви вважаєте, чи варто поступатися формою заради змісту?
- Я вважаю, що ні. Як юрист, я переконаний, що у правових питаннях не можна піддаватись емоціям. Коли створюються закони, вони мають відображати процеси, які відбуваються у суспільстві. Однак, поряд з цим, законодавчі норми повинні відповідати міжнародним стандартам та принципам, дотримуватись яких зобов’язалася держава.