Про роль судді у суспільстві, взаємну відповідальність, господарську юстицію сьогодні говоримо в інтерв’ю із заступником голови Верховного Суду, головою Касаційного господарського суду Богданом ЛЬВОВИМ. Він збирався стати офіцером, але обрав поєднання юриспруденції та військової справи і жодного разу про це не пошкодував: «Можливо, міг би стати слідчим, але став суддею». Найскладнішим у своїй роботі Богдан Юрійович вважає «залишатись спокійним оптимістом».
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
— Нещодавно господарська юстиція України відсвяткувала 30-річчя. Стільки ж років ми перебуваємо у стані розвитку і вдосконалення судової системи. Якщо проаналізувати реформування судової системи за останні роки, які позитивні моменти можна відзначити? Що не вдалося реалізувати? Що відверто нашкодило?
— Ми дійсно останні 30 років постійно перебуваємо в стані реформування. Безумовно, позитивним моментом є те, що після усіх етапів реформування зберігається розуміння цінності спеціалізації судів як запоруки якості правосуддя. Система господарських судів виправдала своє призначення і має залишатися й надалі. Негативним є те, що внаслідок постійного реформування судову систему важко назвати стабільною, а в розвитку судочинства стабільність — це гарантування виваженої праці на перспективу. Найбільшої шкоди, напевне, завдає постійне намагання щось змінювати не заради удосконалення, а заради імітації змін. На жаль, у суспільстві такі настрої переважають.
— Чого бракує, щоб в Україні дійсно відбулося становлення верховенства права?
— Судова система країни — це відбиток суспільства. Хоча й трохи більш фаховий та відповідальний. Доки люди будуть очікувати від судів того, чого не роблять самі, доти їх очікування будуть марними. Чому суспільство вимагає від суддів справедливих рішень і водночас не сплачує податки? Чи завжди воно визнає справедливими рішення про застосування до нього фінансових санкцій? Насправді ми маємо непогані об’єктивні показники довіри до судів, якщо порівнювати з іншими державними органами. Зазвичай усі помилки у відносинах між громадянами та органами державної влади, а також між самими громадянами виправляють суд і церква, а у нас не настільки релігійна країна, щоб остання впоралась із цим самостійно. Дефекти законодавства, фінансово незабезпечені закони, поведінка людей, яка буває не завжди законною, але вимушеною, — усі ці питання має розглядати суд. У нашому суспільстві часто полярні думки щодо вирішення тих чи інших проблем, тому приймати рішення, які задовольняли б усіх, досить складно. Щороку кількість звернень до суду збільшується на 10 %, що свідчить про довіру до суду. І безумовно, громадяни, які були учасниками судових процесів, довіряють судовій системи більше, аніж ті, хто дізнається про резонансні справи з медіа.
— Ви нещодавно наголошували, що за час свого існування господарські суди України зарекомендували себе як ланка, що найбільше відповідає принципам професійного судочинства. Понад 80% справ, розглянутих судами першої інстанції, взагалі не оскаржуються на апеляційному та касаційному рівнях, і лише 3,6–3,7% рішень скасовано чи змінено. Тобто спеціалізація підтвердила своє право на існування не лише часом, але і якістю судових рішень. Чому тоді лунають ініціативи щодо ліквідації господарських судів?
— Радує те, що на законодавчому рівні таких ініціатив немає. Що ж до науковців, то тут відбувається боротьба протилежностей, що забезпечує розвиток науки. Ви не почуєте подібних закликів ані від правників, ані від підприємців, які брали участь у судових засіданнях господарських судів. У всьому світі діють «постулати»: спеціалізація судді, спеціалізація судової колегії чи палати або спеціалізація суду. Лише спеціалізований суд здатний організувати передачу професійних знань від старих до нових суддів, що є запорукою стабільної якості судових рішень. Іспанія тільки починає цей процес, Швеція хоче, але поки не має достатньо коштів для судів, які б обслуговували бізнес-процеси, а в нас це вже є. І було б абсурдом руйнувати те, до чого частина провідних країн світу тільки наближаються. Система господарських судів свою ефективність підтвердила. Хоча вдосконалювати, безумовно, є що. На жаль, зараз зупинене оновлення кадрів, і це вже є проблемою.
— Яка роль судді в сучасному громадянському суспільстві?
— Якщо ми маємо сотні законодавчих актів, які не забезпечені фінансово, неповагу до прав громадян з боку посадових осіб різних рівнів, а виконання договірних правовідносин не стало принципом ведення бізнесу в країні, суд залишається єдиною інстанцією, що здатна вирішити усі ці питання. Часто в суд приходять з питаннями, які ще не врегульовані в суспільстві та не закріплені на рівні законодавства. Крім того, саме суд — це певний клапан, що зменшує законодавчу напругу. Хто з інших органів може виконати таку роль? Політики, як ми знаємо, часто лише декларують, а зробити може тільки суд. І не всі судді це витримують, звідси і відтік кадрів. Тому суспільству конче потрібно зрозуміти важливість ролі судді. І я думаю, так і відбуватиметься, якщо економіка країни буде зростати.
— Незалежність судді та відповідальність. Як взаємодіють ці два важелі?
— Це те просте питання, яке становить основу суддівської діяльності, а також відбувається у всіх проявах: як позитивних, так і негативних. Незалежність — не аналог вседозволеності. Ні. Самостійність становить, насамперед, неупередженість у прийнятті фахових та обґрунтованих рішень. Для цього передбачені і висока заробітна плата, і наявність помічників та секретарів. З іншого боку, держава у противагу повинна мати інструменти відповідальності. У першу чергу, за кожне прийняте рішення та його обґрунтованість. І коли це працює, до ексцесів майже не доходить. Але відповідальність має бути оперативною та співмірною. Є законодавчі пропозиції про матеріальне відшкодування неправомірних рішень, однак такий підхід лише викривить правосуддя, адже суддя буде думати не про обґрунтоване рішення, а про рішення, що не призведе до негативних наслідків для нього. Ми зруйнуємо судову систему, а належного відшкодування не буде отримано. На жаль, в житті трапляються помилки. Більше того, помилки допускають і судді в інших країнах.
— Тиск громадської думки, прояви громадської активності, втручання політиків… Як вибудовувати діалог та убезпечити суддів від впливу?
— Світовий банк проводив дослідження довіри до суду в кількох країнах: Болгарії, Албанії і Україні. Якщо у двох перших названих країнах рівень довіри серед громадян, які були і не були в судових процесах, відрізняється кількома відсотками, то в Україні ця відсоткова пропорція значно різниться. Проти держави ведеться руйнівна робота, і ми маємо це розуміти. Ми не можемо заборонити пікетування, бо висловлення своїх поглядів — запорука демократії. Але зараз особи, які приходять під стіни суду через власні переконання і за гроші, змішались, і розрізнити їх дуже складно. Серед населення, безперечно, треба вести роз’яснювальну роботу, адже якщо люди дійсно хочуть мати справедливе правосуддя, вони мусять розуміти, що суддівська робота — дуже складна розумова праця, яка потребує поваги. Ціна помилки дуже велика. Щодо інших гілок влади, то бажано було б раз і назавжди заборонити негативні висловлювання про суд. Якщо маєш якісь докази про ті чи інші суддівські зловживання, звертайся до компетентних органів. Бездоказове обливання брудом інших посадовців — щонайменше, неетично. Це руйнує саму державу.
— Як сформувати культуру поваги до суду? Які ефективні юридичні важелі сприятимуть її формуванню?
— Якщо брати зсередини судової системи, то такими важелями є кадровий відбір, навчання, робота над єдністю практики та якістю судових рішень. Це наш бік проблематики. Безумовно, не слід приховувати ці моменти від населення, хоча все виставляти на показ теж не варто. До суду потрапляють складні життєві справи, які потребують не завжди простих рішень.
— Які нові підходи у роботі ВС, що свідчать про якісні зміни судової влади, можна окреслити?
— Перш за все, це умови відбору. Вперше в історії України обиралися судді Верховного Суду, що має сприяти зростанню довіри до суду. Крім того, прийшли люди з новими поглядами. Хоча в деяких випадках давалась взнаки нестача досвіду. Усе відбувалося паралельно із законодавчими змінами. Був змінений процес, налаштований на забезпечення єдності практики. Тобто суддя не дублює рішення, якщо вони відрізняються від попередніх, а застосовує механізми розгляду справ палатами чи об’єднаними палатами. Ці механізми працюють. Так, є питання, але ще ж триває процедура становлення. І зміна практики відбуватиметься у будь-якому разі, адже змінюються суспільство і законодавство.
— Як ставитесь до інституту мирових суддів? Чи може він бути інструментом для вирішення певних проблем?
— Мені в цих питаннях більше подобається підхід США: вони вже 20 років роздумують над тим, чи треба їм створювати суд з питань інтелектуальної власності. А ми дуже швидко приймаємо рішення про створення спеціалізованих судів, хоча на це все потрібні чималі кошти. Нам не вистачає коштів на фінансування діючих судів. Бракує марок і конвертів, громадяни обмежені в доступі до правосуддя. Мирові суди, безумовно, можуть бути створені, і це один з можливих шляхів розвантаження суддів. Але ж ми не можемо заповнити наявні вакансії в судах! Просто вже майже 2 роки не працює ВККС через невдалі експерименти із законодавством. Ми не можемо використати те, що маємо, і в цій ситуації починаємо мріяти, що є чарівні та швидкі інструменти вирішення комплексних проблем. Якщо ставлення до суддів з боку влади в плані забезпечення не зміниться, інститут мирових суддів теж приречений. Крім того, якою буде процедура призначення таких суддів? Вибори? В історії країни було багато випадків, коли гроші та маніпулювання суспільною думкою приводили до влади сумнівних осіб. Це також слід враховувати.
— Нові стандарти написання судового рішення. Які вони? У чому необхідність їх запровадження?
— Згадую, як я починав писати свої перші судові рішення. Історія повторюється, але це також необхідно. Чому? Розвиток комп’ютерної техніки призвів до того, що вага літери та слова зменшилась. Зараз можна копіювати десятки сторінок. Коли ми писали судові рішення від руки, написання одного аркуша забирало 40 хвилин, а зараз ми маємо багато рішень на 40–50 аркушів. Тому потрібно повернутися до канонів класичного судового рішення, де лаконічність відіграє основну роль. Скажімо, як взяти глибу і висікти статую — просто прибрати все зайве. Це складна, проте надважлива робота.
— Професійна етика судді. Чи потрібно регламентувати правила етики для суддів окремо? Чи потрібно регламентувати норми поведінки у професійному та особистому житті суддів Верховного Суду?
— Досвід свідчить, що відокремити особисте життя від професійного на 100% неможливо. Це мають враховувати і суддя, і його родина. З ким зустрічаєшся, як одягнений, над яким жартом смієшся — все має враховуватися. Тут немає якогось шаблону, який обрізає власне життя від професії. І друзі у судді є, і родичі, однак його спілкування не має давати суспільству приводів для сумнівів у об’єктивному розгляді тих чи інших справ. Етичні правила не обов’язково навіть фіксувати — основним сенсом залишається така поведінка судді, яка б його не ганьбила ні в особистому, ні в професійному житті.
— Який досвід Ви отримали під час проходження всіх етапів конкурсу до Верховного Суду?
— Коли ми ділились таким досвідом з іноземними колегами, вони були шоковані. Є багато цікавих питань. Психологічні випробування були вперше застосовані. Якщо у людини був запис: «Не може працювати в колективі», то потім ми мали можливість переконатись у тому, що це дійсно так. Це не є дефектом, який викине людину з професії, але треба дати їй таку ділянку роботи, де вона зможе себе проявити. Спочатку я мав певну недовіру до психологічного тесту, проте надалі змінив думку. Такий тест дійсно має право на життя при відборі суддів. Участь громадськості також є цікавим елементом, але така громадськість теж має бути доброчесною та не мати власного інтересу. Багато що потребує вдосконалення, проте досвід, безумовно, цікавий.