 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Ми обговорили з Чарльзом Шиманскі, американським експертом з міжнародного права, професором Білостоцького університету (Польща), проблемні питання конфіскації російських активів та чому з цим не поспішають західні партнери, чи потрібно ініціювати розробку нового плану Маршалла, чому не спрацювала система Ради Безпеки ООН та як невеликим і без’ядерним країнам захистити себе у майбутньому.
— Тема конфіскації російських активів, зокрема майна олігархів, обговорюється з перших тижнів повномасштабної агресії. Україна хоче отримати компенсацію всіх збитків, завданих росією в ході її воєнної агресії. За оцінками Світового банку, на сьогодні вартість відновлення України оцінюється майже в $ 350 млрд, хоча кінець війни поки не близько. Наскільки реально отримати ці кошти? Як швидко?
— Передусім важливо розрізняти конфіскацію активів російських олігархів та конфіскацію державних активів росії, що включає Фонд національного добробуту росії. Для отримання коштів на відновлення України найбільш важливим видом активів є ті, що належать російській державі. По-перше, вони становлять більш значну суму, оскільки оцінюються в $ 300 млрд. По-друге, як з практичних, так і з юридичних причин їх легше заморозити та зрештою передати Україні, ніж активи російських олігархів. Як може здогадатися більшість спостерігачів, олігархи приховали право власності на свої активи, використовуючи підставні компанії та інших посередників. Отже, країнам, які дотримуються верховенства права, спочатку необхідно буде довести, що активи фактично (і в кінцевому підсумку) належать відповідним олігархам, перш ніж їх може бути заарештовано. А це, можливо, буде важко зробити. Навіть якщо право власності буде доведено, олігархи здебільшого користуватимуться законними процесуальними правами відповідно до національного законодавства, щоб оскаржити арешт свого майна. Якщо ж ці спроби врешті-решт виявляться в суді невдалими, олігархи матимуть достатньо ресурсів для залучення провідних юридичних фірм і затягування розгляду справи в апеляційному порядку на роки.
Краще розглядати вилучення активів російських олігархів як важливий символічний акт для підняття бойового духу, ніж як реалістичний спосіб фінансування повоєнного відновлення України. Ніхто не симпатизує російським олігархам, і, конфісковуючи час від часу їхні яхти та інші символи показного багатства, західні країни можуть мобілізувати допомогу й громадську думку для підтримки України.
Щодо російських державних активів, то вони становлять більш значні суми, як вже згадувалося, і їх легше конфіскувати, застосовуючи чинне міжнародне і національне право. Норми міжнародного публічного права дозволяють арешт таких активів відповідно до доктрини контрзаходів, тобто гроші можуть бути заморожені державами у відповідь (контрзахід) на незаконну агресію росії. І можуть бути використані як важіль, щоб змусити росію припинити свої незаконні дії. Американським законодавством чітко визначено, що президент має право заморожувати російські державні активи, діючи у межах своїх конституційних і законодавчих повноважень, пов’язаних з обороною та міжнародними справами.
Складнішим є питання, чи можна Україні передавати заморожені активи. Для цього були представлені креативно підготовлені юридичні аргументи, що відповідають міжнародному та національному праву, але, на жаль, креативність не завжди означає реалістичність. Я схильний підтримувати певні ризиковані кроки у цьому напрямі, якщо існує прийнятний законний спосіб якнайшвидше передати активи Україні, то західним державам варто це зробити. Однак, якщо правова основа для цього зовсім слабка, то є ризик, що, використовуючи правові інструменти Заходу, росія переможе у спорі, визнає передачу цих коштів незаконною і поверне собі гроші, можливо, зазнаючи додаткових збитків і витрат. Саме такого результату прагнуть не допустити і Україна, і Захід.
Кращим планом було б прийняти нове національне законодавство, щоб дати державам безумовну можливість як заморожувати, так і розподіляти російські активи в Україні. Головне – це прийняти таке законодавство якнайшвидше.
— США і низка країн ЄС вже заморозили мільярди доларів активів, що належать російським олігархам. Однак США у процесі передачі конфіскованих активів в Україну вбачають труднощі. Чому? З чим це пов’язано? Чи бояться вони ескалації конфлікту з росією?
— Що стосується заморожених російських активів, то американці не передають їх Україні не через побоювання ескалації конфлікту. Цей острах може бути наявним під час передачі певних систем озброєння Україні, але не фінансових активів. Натомість для США проблема носить більш юридичний характер. Чинний закон дозволяє президенту заарештовувати російські активи з міркувань національної безпеки, але не зобов’язує передавати ці активи Україні. Проблема полягає у формулюванні чинного законодавства, яким передбачається, що заморожені активи держави можна розподіляти тільки тоді, коли США знаходяться у воєнному конфлікті з такою державою. У цьому випадку США не перебувають у стані війни з росією, а це є вагомим аргументом на користь того, що президент не має повноважень передавати ці кошти Україні. Існують деякі аргументи, що президент має право «переказати» або передати такі кошти у великий компенсаційний фонд (як у справі з Іраном), але юридичні підстави для цього більш слабкі.
Тому американці стурбовані, що, якщо вони будуть діяти поспіхом і передадуть заарештовані російські активи Україні, то росія згодом поверне їх у межах судового позову проти США. За таких обставин платники податків США, а не російська держава, платитимуть за відновлення України.
— Що можуть зробити Сполучені Штати, щоб конфіскувати російські активи?
Конгрес міг би прийняти закон, яким прямо уповноважив би президента передавати заморожені російські активи Україні або до міжнародного компенсаційного фонду, який, у свою чергу, передав би активи Україні. Це був би найпростіший варіант.
До того ж обговорювалося питання про внесення деяких законодавчих поправок до положень про суверенний імунітет, згідно з якими росію або було б оголошено державою – спонсором тероризму, або в інший спосіб позбавлено судового імунітету щодо позовів, пов’язаних з руйнуваннями, що є наслідком незаконної війни росії в Україні. Це дало б змогу українцям подавати до суду США на росію і російських чиновників за збитки, понесені ними, на підставі закону. Це цікава пропозиція, можливо, краще організований і більш справедливий спосіб розподілу російських активів, аніж зробити так, щоб українці випробовували долю в індивідуальних судових позовах. Успіх чи невдача таких судових процесів може залежати від того, хто подав позов першим, а також від майстерності їхніх адвокатів, а не від об’єктивних потреб української держави та самих жертв.
— Російські репарації стануть основним джерелом для відновлення України. Чи згодні Ви з цим? Можливо, є альтернатива?
— Більшість прихильників України хотіли б, щоб росія заплатила за всю завдану нею шкоду. Це питання фундаментальної справедливості. І заклик до росії виплатити повністю репарації також може зіграти важливу роль у посиленні морального духу в Україні, а також на Заході. Проте, якщо ми подивимося на це питання з точки зору історії, то побачимо, що після завершення Першої світової війни відбувся відхід від заснованої на репараціях системи завершення воєн. Так, Німеччина виплатила незначні репарації, і ті, які вона все ж виплатила, ймовірно, призвели до її економічного краху й подальшого піднесення Гітлера. Тому після Другої світової війни переможці не вимагали прямих репарацій від Німеччини (хоча, безумовно, деякі репарації були отримані у натуральній формі від різних окупаційних зон Німеччини, особливо від радянської зони у Східній Німеччині). Натомість план Маршалла, що фінансувався США, проклав шлях для повоєнного економічного відновлення Європи, а не німецькі репарації.
Можливо, є спосіб, як стягнути окремі репарації безпосередньо з росії на відновлення України. Це було б реально зробити шляхом передачі заморожених російських активів (про що зазначалося раніше). Це також можливо було б зробити через щось на кшталт мита або надбавки на післявоєнний російський експорт енергоносіїв, якщо росія погодиться на податок в обмін на поступове розблокування її заморожених активів або просто тому, що високі ціни на енергоносії дадуть їй змогу платити податок без будь-яких істотних збитків. Такі можливості не варто відкидати.
Однак ми повинні враховувати, що повоєнне врегулювання цього питання після того, як буде відновлено кордони України 1991 року, ймовірно, також не включатиме повної фінансової реституції від росії. До того ж, якщо будуть стягнуті певні репарації (наприклад, шляхом розпорядження замороженими активами), оскільки війна триває, і збитки України значно перевищать $ 300 млрд (приблизна вартість цих активів). У такому разі для відновлення України потрібно ініціювати розробку нового плану Маршалла, який буде підтримуватись США, ЄС і Японією. Як було і після Другої світової війни, це буде не просто благодійність з боку донорів. Відновлена, сучасна і процвітаюча Україна принесе багато дивідендів. В економічному плані Україна буде цінним торговим партнером для Заходу, а до самого процесу відновлення будуть залучені західні фірми. У стратегічному плані багата Україна – на противагу росії та іншим авторитарним державам – переконає країни більше орієнтуватись на Захід, а не наближатись до російської орбіти.
Звичайно, навіть за наявності нового плану Маршалла росія все одно повинна нести юридичну відповідальність за всі руйнування, вчинені нею в Україні. Отже, вона залишиться державою-ізгоєм, поза міжнародною системою, до тих пір, поки не погодиться виплатити репарації. Але Україна не повинна зупинитись в очікуванні на те, коли це станеться, а натомість повинна рухатися вперед за фінансової підтримки Заходу.
— Президент Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн підтримала заклики притягнути росію до фінансової відповідальності, але також висловила обережність щодо забезпечення юридичної обґрунтованості процесу. «Воля є, але юридично це нетривіальна справа, у ній ще багато чого потрібно зробити», – сказала вона. Чи належать всі ці питання до сфери міжнародного права? Як закріпити цей процес юридично?
— На жаль, вона, мабуть, висловила слушну думку. Західні демократії ґрунтуються на дотриманні верховенства права, і існують правові засоби захисту, які застосовуються і до поганих гравців, таких як російські олігархи й сама російська держава. Отже, у цьому полягає джерело розчарування, але разом з тим нам потрібно пам’ятати, що ми б не хотіли інакшого порядку, верховенство права ігнорувалось би, а уряди могли б забирати власність за своїм бажанням, без дотримання належної правової процедури. Верховенство права – це те, чим потрібно дорожити, а не нехтувати.
Як згадувалося раніше – і цей процес вже відбувається – міжнародні експерти з правових питань зустрічаються і намагаються знайти найефективніший законний спосіб притягнути росію до відповідальності. Тож цей процес має тривати. Найбільш реалістичними, ймовірно, є пропозиції, що передбачають внесення змін до національного законодавства, які дали б змогу передати заморожені російські активи Україні. Зрештою проблема може полягати не у нестачі креативності, а у внутрішніх недоліках самого міжнародного публічного права. Як ми бачили на прикладі очевидних структурних недоліків у системі Ради Безпеки ООН, саме міжнародне право містить системні недоліки і насправді не передбачає ефективного порядку компенсації у разі державної агресії. У нещодавній справі про відшкодування збитків за вторгнення Уганди в ДР Конго рішення Міжнародного суду приймалось занадто довго, і в результаті було присуджено лише відносно мінімальні розміри компенсації.
Це призводить до того, що будь-яке ефективне «правове закріплення» може вимагати фундаментального переписування міжнародного права, а для цього потрібен час.
— Перед світом постали певні виклики і труднощі в питаннях безпеки через агресивну поведінку росії. Що потрібно зробити, щоб убезпечити мир у майбутньому?
— Повне безсилля ООН у ситуації російського вторгнення в Україну призвело до закликів відмовитись від системи Ради Безпеки ООН для захисту миру в усьому світі. Коли сам постійний член Ради Безпеки здійснює незаконну агресію, як у випадку з росією, насправді система ООН руйнується і стає абсолютно неефективною. До того ж спроби реформування системи також можуть бути заблоковані через використання права вето державою-агресором.
Швидше за все (якщо тільки росія не розпадеться і там не відбудуться радикальні політичні зміни, які змусили б її підтримати реформу ООН), ми побачимо перехід до регіональних систем безпеки як головного засобу захисту миру в усьому світі. Швеція і Фінляндія вже показали приклад, відмовившись від давніх традицій нейтралітету і вступивши до НАТО. На прикладі України держави побачили наслідки того, що може статися, якщо у питанні захисту покладатись тільки на систему ООН.
Але навіть з переходом до регіональних систем безпеки, таких як НАТО, важливо забезпечити ефективні гарантії безпеки всіх членів, а не тільки найсильніших із них. Нещодавній інцидент з ракетами у Польщі привернув до себе пильну увагу, всі хотіли подивитись, які кроки робитимуть США та великі європейські держави у разі російського ракетного удару. Невеликі держави Балтії відразу ж підтримали Польщу, але були побоювання, що США (а також Велика Британія, Франція та Німеччина) будуть більш обережні і обмежаться лише попередженням росії.
Це питання набуває ще більшого значення у зв’язку з ядерними погрозами росії і попереднім рішенням України відмовитися від своєї ядерної зброї в обмін на гарантії безпеки, передбачені у Будапештському меморандумі. Тобто чи стануть США, Велика Британія або Франція на захист невеликого союзника, навіть якщо існує ризик істотної шкоди, тобто ядерного нападу? Якщо невеликі або неядерні держави не матимуть упевненості в тому, що вони будуть захищені, вони (наприклад, Південна Корея) намагатимуться створити власні ядерні арсенали. Звичайно, таке поширення ядерної зброї породжує свої ризики стосовно міжнародної безпеки. Отже, якщо відбувається перехід до регіональних систем безпеки, вкрай важливо, щоб вони виявились ефективними для всіх учасників.
— Ви кілька разів бували в Україні. Що справило на Вас найбільше враження?
— Люди. Я згадую, як на початку чи у середині 1990-х років я зустрів літню американку українського походження, яка керувала українським музеєм у Чикаго. Вона була дуже розлючена через те, що українці терпіли існування «купона» в перші роки незалежності після 1991 року замість того, щоб вводити національну валюту. Вона нагадала, що сім членів її родини загинули, виборюючи незалежність України в 1918–1919 роках, і що українці повинні пишатися Україною та усвідомлювати важливість бути вільними. Сьогодні, думаю, ніхто не піддавав би сумніву гордість українців за свою країну і їхню готовність пожертвувати всім заради її свободи.
Але я побачив, що процес відновлення української ідентичності, після радянської корупції і російського гноблення, був нелегкий. І те, як прості українці досягали цього, справляло на мене велике враження під час моїх візитів до країни протягом останніх 15 років. У 2014 році в Харкові я зустрічався зі студентами та іншими людьми, які, розмовляючи російською, повністю прийняли свою українську ідентичність і культуру. Коли я спілкувався з багатьма з цих самих людей у перші дні війни 2022 року, коли Харкову загрожувала небезпека захоплення, вони з гордістю відповідали: «Харків усе ще бореться, і Україна не здається».
А ще я бував у Києві і Закарпатті, проводив багато часу у Львові та в містах регіону. Вкотре повторюсь: люди і гостинність були чудовими, і я побачив надзвичайно сильне захоплення ідеєю розбудови України. З огляду на це скажу, що саме така пристрасть допомогла врятувати країну сьогодні. Я просто люблю Україну і український народ.
Матеріал підготовлено у співпраці з Центром Дністрянського за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» у рамках проєкту "#Compensation4UA/Відшкодування воєнних збитків для України. Розробка моделей юридичного та інституційного механізму відшкодування".