На відміну від світових тенденцій в питанні альтернативного вирішення спорів, Україна впевнено продовжує тупцювання на місці. Більшість комерційних, або так званих бізнес-спорів досі вирішуються в національних судах. Натомість, в багатьох країнах це вже давно прерогатива арбітражних судів та медіації. Така ситуація не влаштовує ні вітчизняний бізнес, ні інвесторів.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
- Тарасе Петровичу, зараз багато хто з правників говорить про необхідність удосконалення національного арбітражного законодавства. Відомо, що Ви є одним із розробників новітнього механізму арбітражу. Чи можете розказати про цей механізм детальніше?
- Бізнесові суперечки у світі вирішуються в декілька способів. Найпоширенішим є арбітраж, останніми десятиріччями набуває популярності медіація, а частина спорів вирішується в державних судах.
В Україні статистика протилежна – майже усі такі спори вирішуються в державних судах, деяка частина спорів (що виникають з міжнародних комерційних контрактів) – в міжнародних арбітражах, зовсім мало – в українських третейських судах, і в поодиноких випадках – шляхом медіації.
При цьому закордонний інвестор та український бізнес висловлюють незадоволення якістю українського правосуддя. Наведене дає підстави для масштабних перетворень, спрямованих на покращення стану у сфері судочинства, а також для розвитку альтернативних способів вирішення комерційних спорів.
Найменше виникає запитань до міжнародного арбітражу, адже іноземний інвестор чи контрагент українського підприємства може передбачити вирішення спору в іншій юрисдикції. Навіть єдиний міжнародний арбітраж, що існує в Україні (МКАС при Торгово-промисловій палаті), користується довірою, яку не можна порівняти з довірою до українських державних судів.
Україна є унікальною в практиці арбітражу, оскільки у нас міжнародний і внутрішній арбітраж розділені. Також у нас існують третейські суди, які не є міжнародними арбітражами, а можуть вирішувати спори лише між резидентами, та й то з суттєвим обмеженням компетенції (наприклад, не можуть вирішувати спори стосовно нерухомості). Очевидно, що третейські суди потребують значного вдосконалення для того, щоб мати таку ж популярність, як арбітражі в розвинених європейських країнах. Медіація у сфері комерційних суперечок також лише започатковується та здобуває прихильність в нашій державі.
Розвиток альтернативних методів вирішення спорів, таких як арбітраж і медіація, потребує належного законодавчого забезпечення та часу, протягом якого вони здобудуть визнання і популярність, а також «перетягнуть» на себе значний сегмент вирішення спорів, розвантаживши державні суди. А до того часу справжньої альтернативи державним судам в Україні, на жаль, немає. Тому таким важливим є покращення стану судочинства в межах проведення судової реформи.
В Україні діє система спеціалізованих судів – господарські суди. Отже, саме вони мають забезпечити якісне вирішення спорів бізнесу та набути нової якості в результаті реформування.
Першою проблемою, яка має бути вирішена, є проблема юрисдикції, з тим, щоб унеможливити вирішення по суті бізнес-суперечок в судах інших юрисдикцій. Так, згідно з чинним законодавством, будь-який господарський спір можна легко перетворити на цивільний, ввівши учасника – фізичну особу, та вирішувати його в районному суді, або на адміністративний, коли, наприклад, корпоративний спір зводять у правовій площині до спору з державним реєстратором прав і, відповідно, вирішують в адміністративному суді. Це необхідно усунути, якщо ми вже йдемо шляхом створення спеціалізованих судів комерційної компетенції, що цілком відповідає європейським стандартам.
Однак необхідно враховувати, що у світовій практиці спори бізнесу вирішуються за активною участю бізнес-спільноти не лише в межах арбітражних процедур, а й в межах провадження в спеціалізованих державних комерційних судах, де до участі у правосудді допускаються так звані непрофесійні судді або засідателі, що обираються бізнес-спільнотою з-поміж поважних правників, які мають бездоганну репутацію і спеціалізуються в певних галузях комерції та правозастосування.
Наприклад, у Франції всі судді комерційних судів першої інстанції обираються бізнес-спільнотою. Німецька модель передбачає змішаний склад суду з можливістю залучення комерційних суддів, які теж визначаються бізнес-спільнотою. Певною мірою це було реалізовано у Російській Федерації, де допускається вирішення спору у складі судді та двох арбітражних засідателів, але в непрактичний спосіб, оскільки «хвороби», що притаманні пострадянським судовим системам (зокрема, корупція та адміністративний вплив), збереглися на рівні вищих судових інстанцій, чим обмежили застосування цієї інституції на рівні судів першої інстанції.
Дослідивши міжнародний досвід, ми презентували концепцію, яка передбачала запозичення арбітражної процедури вирішення спорів у господарських судах. Проте після обговорення в межах бізнес-асоціацій і торгових палат та врахування специфіки національного законодавства сформувалась думка стосовно того, що склад суду має бути не повністю арбітражним, а змішаним, тобто державний суддя і два присяжних. Власне, цю ідею ми розробляємо далі та будемо намагатися найближчим часом виразити її в законопроекті.
Також зазначу, що бізнес бачить впровадження цього механізму лише у значних спорах з суттєвими майновими інтересами та на рівні вищої судової інстанції – майбутнього Верховного Суду.
- А чому на рівні касаційної інстанції, якщо Ви зазначали про Францію, де комерційні судді працюють у першій інстанції?
- Не тільки у Франції, але й у Німеччині та в інших країнах. Проте, як показує досвід, щоб не зробити гірше, запозичувати закордонний досвід потрібно не автоматично, а з урахуванням наших національних особливостей. Приміром, у Франції та Німеччині вищі судові інстанції мають найвищий рівень довіри. Проблема корупції в цих країнах не є такою ключовою і болючою, як в Україні. Отже, антикорупційна мета має бути досягнута на рівні найвищої судової інстанції, що буде значним фактором зникнення корупції на нижчих ланках.
Крім того, логіка такої позиції полягає у тому, щоб залучати присяжних до вирішення справи лише один раз, оскільки це впливає на термін і вартість вирішення спору. Якщо запровадити перегляд присяжними в першій інстанції (як в Росії) або, приміром, в апеляції, то залишаться ризики корупційного чи адміністративного впливу на рівні вищих судових інстанцій, що зведе нанівець участь присяжних як антикорупційного запобіжника. До того ж бізнес звернув увагу, що в регіонах знайти неупереджених фахівців, авторитет яких серед місцевого бізнесу був би непохитним, досить не просто. Також слід враховувати, що мова йде про розгляд за участю присяжних лише великих спорів, які, переважно, і так доходять та будуть доходити до вищої судової інстанції.
- А чи не суперечитиме впровадження інституту непрофесійних суддів чинному законодавству, в тому числі, Конституції України, зміни у частині судочинства до якої були внесені зовсім нещодавно?
- Наразі Основний Закон допускає до участі в судочинстві осіб, що не є суддями в рамках інституту присяжних. Термін «засідателі», на жаль, вилучається з Конституції. Отже, іншого шляху, ніж застосовувати термін «присяжні», не залишається. Через це вбачається за доцільне виокремити окрему категорію присяжних для вирішення господарських справ, порядок призначення яких та спосіб здійснення процесуальних повноважень буде значно відрізнятися від таких для присяжних у цивільних чи кримінальних справах. Частково залучення присяжних для розгляду господарських справ вже внормовано п. 2 ст. 64 нової редакції Закону «Про судоустрій і статус суддів», яка має набрати чинності в кінці вересня. У ній передбачено, що список присяжних для розгляду господарських справ буде окремим.
Вимоги до цих присяжних мають відрізнятися від вимог до присяжних в судах інших юрисдикцій. Ми розуміємо, що вирішення комерційних спорів не можна довірити людям «з вулиці», які не мають відповідного фаху та не розуміються на їхній природі. В Європі однією з причин застосування непрофесійних суддів є залучення осіб, що спеціалізуються на певних аспектах ведення бізнесу і правозастосування. Ми намагатимемося досягти того ж результату.
- А яким чином вдасться сформувати цю спільноту фахівців? Хто займатиметься їхнім добором?
- Список присяжних для вирішення господарських справ має формувати бізнес-спільнота. Розглядається пропозиція робити це через торгові палати як організації, які є об’єднаннями бізнесу. Можливо, буде залучена держава, зокрема Міністерство економіки, оскільки там створено таку інституцію як бізнес-омбудсмен, що теж вимірюватиме стан інвестиційного клімату та володітиме певними відомостями, які можуть стати у нагоді при доборі присяжних. Механізм відбору знаходиться у стані опрацювання. Яким чином це буде зроблено, сподіваюся, визначить бізнес-спільнота.
- Які прогнози роблять натхненники впровадження ідеї у разі її підтримки державою?
- Головною підставою реформування є потреба у зміні інвестиційного клімату. Іноземні інвестори та вітчизняний бізнес неодноразово наголошували на тому, що Україна не є дружньою юрисдикцією для вирішення спорів, допоки зберігаються корупційні чинники й адміністративні впливи, а також нерівні умови для великого та малого бізнесу. Іноземні інвестори не можуть зрозуміти такого стану речей.
Також дослідження показують, що в Україні зберігається вкрай низький рівень довіри до судової гілки влади. А господарські суди, які вирішують, переважно, спори бізнесу, відрізняються від інших судів лише спеціалізацією. До того ж панує думка, що саме господарські суди є найбільш вразливими до корупційних впливів. Тому реформи у цій галузі судочинства назрівали давно, але лише після Революції гідності люди повірили, що зміни можливі. Власне, саме після цього почали з’являтися ініціативи та ідеї, що потрібно робити у цьому напрямку.
- Коли ідеї розробників концепції будуть представлені на розгляд головного законодавчого органу країни?
- Сподіваюсь, що невдовзі. Громадська робоча група працює, згодом результати будуть презентовані для широкого громадського обговорення та пропозицій, проводитимуться заходи з цього приводу. Однак саме від влади (Президента і Верховної Ради) залежить, коли саме і наскільки якісно будуть впроваджені зміни. Наразі ми бачимо певну зацікавленість, тож маю надію, що протягом 2-3 місяців принаймні законопроектна робота буде завершена.