Про судову реформу та авторитетність судової влади, чому потрібно змінювати якість судочинства та підвищувати кваліфікацію суддів. Про корупційні скандали і потенційні ризики знищення незалежності судової системи, готовність її до самоочищення. А також про земельну реформу та ринок землі, скасування Господарського кодексу України, створення інвестиційних судів, загалом про роботу КГС ВС під час війни — в інтерв’ю з Юрієм Чумаком, суддею-спікером КГС ВС.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Судова реформа та довіра суспільства до суддів
Українська судова система перебуває в умовах перманентної судової реформи. Одна судова реформа перетікає в іншу — і тривають вони з деякими перервами вже понад 30 років. Загалом за роки незалежності проведено близько восьми судових реформ. Ініціатори та втілювачі цих реформ кожну з них визначали як необхідну і таку, що приведе до панування верховенства права. Та і наразі пропозицій щодо реформування судів безліч: зменшення кількості суддів Великої Палати Верховного Суду або її ліквідація; ліквідація господарської юрисдикції або приєднання її до цивільної; ліквідація касаційних судів у складі Верховного Суду і створення натомість палати; створення нових спеціалізованих судів, нового інвестиційного суду; зменшення кількості суддів Верховного Суду та об’єднання Верховного Суду і Верховного Суду України… Чи приведуть ці зміни до панування верховенства права — запитання риторичне.
Щодо довіри до судової системи загалом і Верховного Суду зокрема. Опитування суспільної думки вказують на те, що довіра до судової системи дійсно перебуває на низькому рівні, водночас респондентами цих опитувань є переважно ті громадяни, які не мали безпосередньої справи із судами та не були учасниками судових процесів. Натомість думка юристів суттєво відрізняється, і довіра до судової системи тих, хто займається судовою практикою, перебуває на значно вищому рівні. Як висновок: українське суспільство традиційно негативно сприймає всі органи державної влади, зокрема суди. А засоби масової інформації (як правило, крім спеціалізованих) висвітлюють лише негативні новини щодо судової системи, що сприяє загостренню і без того нелегкої ситуації.
Якщо говорити про моє бачення судової реформи, то я вважаю, що та триланкова система, що існує нині, з чотирма юрисдикціями зарекомендувала себе позитивно. Відкритий відбір суддів, залучення до відбору науковців і адвокатів, посилене декларування доходів також дали позитивний результат. Контроль судової системи з боку Вищої ради правосуддя показав свою дієвість та ефективність, сотні суддів (зокрема зі складу Верховного Суду) притягуються до дисциплінарної відповідальності. Резюмуючи, можна сказати, що за умов збереження структури контролю з боку Вищої ради правосуддя та добору суддів новим складом Вищої кваліфікаційної комісії суддів за участю громадськості перспективи судової влади повинні бути позитивними. Окреме питання — питання корупції. Саме воно насправді формує громадську думку про судову систему, але про це трішки згодом.
Я вважаю, що для відновлення довіри до судів необхідно зосередитися не на постійній зміні форми з надією, що ця форма змінить якість, а на зміні саме якості правосуддя. Наприклад, не змінювати кількість ланок, форми та назви судів, юрисдикційні повноваження або створювати нові спеціалізовані суди, а намагатися змінити якість самого судочинства та підвищувати кваліфікацію суддів. Як? Законодавчо, забезпечивши стабільність норм матеріального і процесуального права, а також із допомогою: Вищої ради правосуддя, яка здійснює контроль за якістю судочинства та доброчесністю суддів, притягненням їх до дисциплінарної відповідальності; Національного агентства з питань запобігання корупції, яке реалізовує державну антикорупційну політику (зокрема щодо суддів); правоохоронних органів, Національного антикорупційного бюро України, які спеціалізуються на викритті та викоріненні корупції (також і серед суддів). З часом усе це дасть свої позитивні результати — за умови, що ці органи діятимуть у межах закону, а не перетворять суддів на заляканих маріонеток, нездатних відстоювати свою позицію.
Це саме можна спроєктувати й на зміни в країні загалом. Постійні реформи без чіткої концепції та розуміння кінцевої мети лише шкодять. Повторюю, що необхідно боротися за якість (а не створювати нові інституції), приймати нові закони та зарегульовувати процеси. Наприклад, та сама поліція або Служба безпеки України. Якби вони належно виконували свої функції протягом всіх років незалежності України, то, мабуть, не виникло б питання необхідності створення нових органів — НАБУ, ДБР, САП тощо.
Щодо корупційних скандалів у судовій системі, які стали топновинами, то коментувати цю ситуацію можна по-різному. З одного боку, судова влада не знала корупційних скандалів такого рівня за всю історію свого існування, а з іншого — це показник роботи антикорупційних органів. Те, що раніше не було настільки гучних скандалів, не свідчить про відсутність корупції в судовій системі в минулому, а лише вказує на те, що ведеться ефективна робота над викриттям і викоріненням корупції нині. Потрібно зазначити, що сьогодні судова система готова і до самоочищення. Про це свідчать і прийняті на Пленумі Верховного Суду рішення щодо відсторонення Голови, і ефективна робота нового складу ВРП, який певною мірою сформований із суддів різних ланок. Тобто і антикорупційні органи, і сама судова система готові боротися з корупцією, а також не готові їй толерувати, покривати чи проявляти суддівський корпоративізм.
Основна небезпека захоплення суспільства боротьбою із суддівською корупцією полягає у знищенні незалежності судової системи. І саме це послугувало причиною гострого дефіциту гідних суддівських кадрів. Попри непогану оплату праці, робота судді — це незручності, виклики та навіть ризики. Насамперед це надмірне навантаження, навіть в умовах війни. Наразі судовій системі бракує близько 3000 суддів, ВККС не працювала майже три роки й нові добори суддів не здійснювалися. Потім декларування усіх доходів і витрат, зокрема і близьких. Були випадки, коли кримінальні справи порушували за помилки або описки в деклараціях — і це при тому, що умови декларування в Україні, порівнюючи навіть із західним світом, досить жорсткі. Декларації суддів є в загальному доступі, що також несе ризики для майна суддів і їх близьких. Ще один фактор — тиск із боку як органів державної влади, громадських організацій, так і псевдоантикорупціонерів. Тисячами в різних Telegram-каналах і засобах масової інформації з’являються неперевірені та навіть замовні матеріали про суддів та їх близьких, що формує відповідну думку про них у суспільства. Наведені обставини, а також багато інших нюансів призвели до того, що професія судді вжене є такою престижною і привабливою, як це було раніше, а судді, які вже мають право на відставку, починають масово користуватися наданим правом.
Наступний виклик для судової системи, яка перебуває під постійним тиском згаданих вище факторів — це ментальний здвиг у свідомості суддів, які починають керуватися не стільки верховенством права та своїм внутрішнім переконанням, а скоріше принципом самозбереження. Для таких суддів головним завданням стає допрацювати до відставки та уникати скандальних справ. Водночас навіть вищі суди, побоюючись висловлювати власну правову позицію в резонансних справах, воліють направити їх на новий розгляд до судів попередніх інстанцій.
Підсумовуючи викладене, я повторюся: наразі наша країна та суспільство не потребують кардинально нової або якоїсь «іншої» судової реформи. Треба працювати над якістю, очистивши чинну судову систему від корупційних елементів з одного боку і забезпечивши її незалежність з іншого.
Коли йдеться про якість роботи суду, потрібно звернути увагу на окремі практичні проблеми, багато з яких пов’язані саме з роботою Верховного Суду, яку я знаю зсередини. Так, буде тут і про єдність судової практики.
Як відомо, результатом останньої судової реформи стала триланкова система правосуддя: перша, апеляційна та касаційна інстанції.І хоча законодавець фактично і запровадив касаційні фільтри, але на практиці їх майже не існує. До того ж нашому суспільству касаційні фільтри взагалі не до вподоби, оскільки жага до перемоги чи справедливості вимагають, щоб кожна справа могла бути переглянута Верховним Судом. Судді жартують, що якби в Україні над Верховним Судом був ще якийсь суд, куди можна було б оскаржити рішення ВС, то і туди б подавалося безліч скарг.
Створивши таку триланкову судову систему з можливістю майже кожної справи потрапити до Верховного Суду, з 2017 року ми отримали від 60 000 до 80 000 справ щорічно. Помножте це на п’ять років роботи Верховного Суду, врахуйте перманентні зміни в законодавстві — і відповідь на запитання, чи забезпечив Верховний Суд єдність судової практики, є очевидною. Фактично Верховний Суд в нашій країні є просто судом третьої інстанції, який хоч і не досліджує докази і не встановлює обставини справи, але так само переглядає справу (тільки вже втретє).
Потрібно також критично сприймати зміни в процесуальному законодавстві, що з’явилися у 2020 році начебто з метою посилення касаційних фільтрів, а насправді продиктовані бажанням скоротити кількість суддів Верховного Суду. Чи ефективними є ці фільтри? Ні. Ідея була непогана, але на практиці це не зменшило кількості справ у провадженні Верховного Суду, а для скаржників перетворилося на збирання пазла з правових позицій у подібних чи не подібних правовідносинах. Водночас втрачається сама суть спору і питання права, а сторони «закидують» касаційний суд правовими позиціями з різних юрисдикцій. Це також один із прикладів невдалої малої реформи.
Для балансу хотів би сказати й про позитивні аспекти роботи, зокрема Верховного Суду. За останні п’ять років Велика Палата Верховного Суду фактично вирішила всі суперечності між юрисдикційних спорів, що раніше було одним із головних нарікань юристів і адвокатів. У земельних, кредитних, податкових, трудових, сімейних та інших питаннях вже напрацьована усталена судова практика. Верховний Суд постійно публікує власні правові позиції, дайджести, має активність у соціальних мережах, що позитивно сприймається юридичною спільнотою.
Про роботу КГС ВС
Робота судів в умовах воєнного стану — це нові виклики, з якими ніхто раніше не стикався. Необхідно зазначити, що вже з початку квітня 2022 року, як тільки ворожі війська були вибиті з Київщини, Верховний Суд відновив роботу. Поступово відновилися слухання з викликом сторін, і вже через кілька місяців можна було говорити про повноцінну роботу Касаційного господарського суду. Потрібно зазначити, що з урахуванням особливостей процесуальних кодексів переважна кількість саме господарських справ, на відміну від цивільних та адміністративних, слухаються з обов’язковим викликом сторін. Восени та взимку з’явилися нові виклики: відсутність електропостачання та постійні повітряні тривоги. Попри всі ці проблеми, Касаційний господарський суд працював, розглядав справи та залишки були на рівні минулих років. За результатами розгляду справ за 2022 рік, звичайно, було зменшення кількості звернень до касаційного суду, але воно було на рівні близько 30%. Це при тому, що на кінець 2022 року кількість поточних розглядів була на рівні попередніх років.
Попри воєнний стан, бізнес продовжує працювати, й спірні питання виникають, хоча насправді на прикладі касаційної інстанції важко аналізувати, які питання хвилюють бізнес в умовах війни, оскільки проходить від шести до 10 місяців, поки справа дійде до Верховного Суду. Однак можна стверджувати, що бізне спродовжують цікавити корпоративні питання, питання землі, власності, кредитно-банківські відносини.
З останніх правових позицій, які мають важливе правове значення і про які варто зазначити, можна виділити правову позицію у справі № 905/77/21, яка була розглянута об’єднаною палатою КГС ВС. Продовжуючи послідовні правові позиції щодо ефективності права захисту та в розвиток висловлених ВП ВС позицій, КГС висловився щодо неефективності права захисту у вигляді визнання недійсним виконаного договору без заявлення вимоги про реституцію або іншої матеріальної вимоги. Тобто суд виснував, що сама лише вимога про визнання недійсним виконаного договору не призводить до ефективного відновлення права позивача. Суди розглядають тисячі справ про визнання недійсними договорів без додаткових вимог, а ця правова позиція має суттєве значення для розгляду такої категорії спорів. Це при тому, що заявлення позивачем неефективного способу захисту є підставою для відмови в позові.
Наразі ефективність способу захисту є одним із найбільш дискусійних питань у судовій та юридичній спільноті. З одного боку, це європейська практика, щоб спосіб захисту був ефективним і таким, що відновлював би порушені права позивача. З іншого — юридична спільнота обурюється, що, вигравши справу по суті та маючи порушене право, позивач отримує відмову в задоволенні позову, оскільки вибраний ним спосіб захисту є неефективним і таку неефективність визначає сам суд. Головним аргументом прибічників визначення судом ефективності способу захисту є судді, які вважають, що рішення повинно виконуватися, а його абстрактність призводить до неможливості виконання і відповідно нівелює значення рішення суду для відновлення порушеного права. Прикладом може слугувати історія про два способи захсту: зобов’язання укласти договір та визнання укладеним договору в редакції, визначеній у резолютивній частині рішення суду. У першому випадку можуть пройти роки, поки державний або приватний виконавець зможе виконати таке рішення суду, зобов’язавши боржника підписати договір, або взагалі не зможе його виконати, бо невідомо, в якій редакції потрібно підписати договір. У другому випадку в результаті рішення суду договір у визначеній редакції вже вважається укладеним із моменту набрання рішенням суду законної сили. Якщо цей приклад є очевидним і знаходить підтримку як у судовій, так і юридичній спільноті, то в багатьох інших випадках юридична спільнота критично сприймає багато позицій касаційних судів і Великої Палати щодо ефективних способів захисту порушеного права.
Щодо відходу від попередньої практики, то тут необхідно зазначити, що якщо в перші роки роботи касаційні суди доволі часто відступали від попередніх позицій (особливо цим відмітилася Велика Палата), то наразі це відбувається набагато рідше. Наразі самою Великою Палатою сформульовано критерії відступу від попередніх позицій, зокрема неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість або помилковість попередньої правової позиції.
Земельна реформа
Об’єктивно наразі важко говорити про те, що відкриття земельного ринку суттєво змінило кількість і категорії справ у земельних правовідносинах. Судова система не відчула збільшення кількості справ у зв’язку з відкриттям ринку землі. Наразі найбільш розповсюдженими спорами у сфері земельних правовідносин є спори, пов’язані з оскарженням рішень органів місцевого самоврядування щодо земельних питань, поновлення, розірвання, внесення змін або визнання недійсними договорів оренди землі. Значна кількість справу сфері земельних правовідносин пов’язана зі зверненнями прокуратури. Це спори про визнання недійсними рішень органів місцевого самоврядування, договорів оренди або придбання земельних ділянок водного, лісового фонду або рекреаційного призначення. Також прокурори оскаржують надання земельних ділянок на позаконкурентних засадах або надання земельних ділянок на пільгових умовах фермерським господарствам. Окрема категорія спорів — це стягнення з користувачів земельних ділянок безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати.
Якщо згадувати найбільш актуальні питання в земельних спорах, то хотілося б виділити такі правові позиції: земельна ділянка та будівля на ній мають спільну юридичну долю; зміна нормативно-грошової оцінки земельної ділянки є підставою для внесення змін до договору оренди землі; незабудова земельної ділянки в строки, встановлені договором, є підставою для розірвання договору оренди землі; погашення заборгованості з орендної плати за землю на момент звернення до суду все одно може бути підставою для розірвання договору оренди землі; надання повторно земельної ділянки для створення фермерського господарства є незаконним; будь-яке надання земельної ділянки в оренду або власність може здійснюватися лише на конкурентних засадах за винятком випадків, встановлених Земельним кодексом України; використання земельної ділянки без договору тягне за собою можливість звернення до фактичного користувача з позовом про стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати; продаж об’єкта нерухомості, що розташований на земельній ділянці, зумовлює автоматичний перехід прав на землю до набувача без необхідності укладання окремого договору або розірвання попереднього; придбання земельних ділянок водного фонду не зумовлює виникнення в особи прав на таку земельну ділянку, оскільки землі водного фонду не можуть перебувати у приватній власності (за винятком замкнених водойм до 3 га); державна реєстрація речового права на землю не породжує право на неї, а лише його підтверджує.
У більшості випадків право власності на землю гарантується, але якщо власність була набута незаконно, то все-таки право власності може бути втрачене. Як правило, з такими позовами звертаються прокурори — й зазвичай із пропуском строків позовної давності. Однак вони «вигадали» цікаву правову конструкцію: звертаються до суду не в інтересах відповідної ради, а в інтересах територіальної громади, відповідачем визначають раду і стверджують, що строки позовної давності не пропущено — попри те, що вибуття з власності могло бути 10 років тому, а то і більше. Водночас суди, часто керуючись принципом захисту держави й територіальної громади, залишають поза увагою такі принципи господарського судочинства, як рівність сторін, змагальність та диспозитивність, і, попри пропуски строків позовної давності, задовольняють такі позови.
Як зазначалося раніше, щодо земель водного фонду Велика Палата Верховного Суду взагалі висловила позицію, що такі землі не можуть вибувати з державної власності, тому позивач повинен звертатися не з позовом про витребування з ризиком програти через пропуск строків позовної давності, а з негаторним позовом власника, до яких, за практикою касаційних судів, позовна давність не застосовується.
Цікаву правову позицію нещодавно висловила Велика Палата у справі №477/2330/18, де позбавила особу права власності на землю за нецільове використання земельної ділянки.
У контексті сказаного можу порадити юристам і адвокатам здійснювати як найповнішу перевірку документів під час придбання земельних ділянок, відстежувати всю історію записів у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, якщо це можливо — простежити історію земельної ділянки від початку її формування, ухвалення рішень радою про надання у власність, дотримання конкурентних засад під час її відчуження органами місцевого самоврядування, правильності визначення або зміни цільового призначення. Не буде зайвою також перевірка в реєстрі судових рішень відомостей щодо покупців і продавців, можливих спорів щодо земельної ділянки.
Підсумовуючи, можна сказати, що, попри законодавчі гарантії прав власності на землю, цивільне законодавство і судова практика все-таки встановлюють випадки витребування земельної ділянки навіть у добросовісного набувача.
Позбавлення громадян країни-агресора права на землю здійснюється в порядку спецконфіскації, що не входить до компетенції господарської юрисдикції, хоча такі дії є слушними та виправданими. Головне, щоб Україна як правова держава давала можливість таким особам захистити свої права в судах.
Вилучення земельних ділянок для суспільних потреб наразі було врегульоване чинним законодавством. Така процедура хоч і нечасто використовується на практиці, проте має законодавче врегулювання. Законопроєкт №8225 про внесення змін щодо примусового вилучення, відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна спрямований на те, щоб процедура вилучення для суспільних потреб в особливо критичних ситуаціях була значно простішою. Головними ризиками в цьому я бачу вилучення землі без рішення суду, безоплатне вилучення землі в територіальних громад на користь держави та компенсація за оцінкою експерта, проведеною на замовлення зацікавленої особи (держави).
Щодо законопроєкту про заборону продажу сільськогосподарських земель юридичним особам протягом двох років після завершення воєнного стану, то така ініціатива може мати підґрунтя, хоча актуальність цього законопроєкту (допоки тривають активні бойові дії) сумнівна. Однак обмеження переходу права власності на землю до юридичних осіб може мати сенс у контексті обмеження скуповування та концентрації таких земель в одних руках. У контексті постійних законодавчих обмежень щодо можливості продажу землі юридичним особам слушно було б, на мою думку, передбачити інші механізми для обмеження концентрації. Наприклад, збільшені податки на перепродаж землі протягом певного періоду, дієвий контроль за використанням за цільовим призначенням, пільгові кредити для фермерських і малих господарств.
Земельні аукціони стали основою для конкурентного надання земельних ділянок. Попри воєнний стан, проведення таких аукціонів повинно відбуватися задля ефективного наповнення місцевих бюджетів. Обмеження аукціонів в умовах війни не має практичного сенсу. Наявність попиту і пропозиції завжди може бути врегульована на відкритих торгах шляхом подання пропозицій від учасників.
Судова практика в земельних спорах продовжує формуватися. Серед дискусійних питань можна виділити такі: поновлення договорів оренди землі; постійне користування земельними ділянками та перехід постійного користування; витребування або усунення перешкоду користуванні землями водного, лісового фонду або рекреаційного призначення; розірвання договорів оренди земельних ділянок, наданих під будівництво; участь прокурорів у спорах із захисту прав на земельні ділянки.
Щодо будівництва і ринку нерухомості необхідно зазначити, що наразі більшість таких спорів йде по інерції. Навряд забудовники та інвестори серйозно розглядають нові проєкти, але і не готові відмовлятися від вже розпочатих і втрачати вкладені раніше кошти. Прогнозується, що виникнуть питання прострочення сплати орендної плати, термінів введення об’єктів в експлуатацію, відповідальності забудовників перед інвесторами. Судова система повинна враховувати умови воєнного стану та ухвалювати рішення, не лише керуючись формальним принципом законності, а і справедливості, верховенства права та з урахуванням конкретних обставин справи надавати можливість закінчити будівництво об’єктів нерухомості. Сподіваюся, що після закінчення війни ринок нерухомості швидко відновлюватиметься, оскільки багато житла і промислових об’єктів вже зазнали руйнувань.
Актуальне
Розпочата нещодавно актуальна фаза процесу рекодифікації, головною метою якої є скасування Господарського кодексу України, як на мене, також не на часі. Ця дискусія триває вже не перший рік і її загострення у воєнний час викликає (як мінімум) подив. Історично склалося, що в Україні є Господарський кодекс зі схожим предметом регулювання з Цивільним кодексом. Дійсно, для об’єктивності можна погодитися, що більшість норм Господарського кодексу України є бланкетними або мають диспозитивний характер, але водночас багато його положень не мають іншого регулювання.
Акцентую, що не можна ставити знак дорівнює між ліквідацією Господарського кодексу України і господарських судів України. Широка категорія господарських спорів (корпоративні, земельні, антимонопольні, спори, пов’язані з банкрутством) не зникне разом із ліквідацією Господарського кодексу. Тому чергові реформи як рекодифікації, так і можлива пов’язана з нею судова реформа, є недоречними та не мають об’єктивного обґрунтування.
Одним із напрямів можливої судової реформи, який обговорюється в суспільстві, є створення інвестиційних судів. Ці суди потенційно повинні надати певні гарантії захисту інвестицій у повоєнний час. Також потрібно звернути увагу на існування третейських судів. Як показує багаторічний досвід існування третейських судів, вони не мають широкого застосування або навіть втрачають свої позиції. Виникають складні запитання щодо виконання та оскарження рішень третейських судів, які передбачають як їх оскарження до державних судів, так і необхідність звернення до державних судів для отримання виконавчих документів. На мою думку, низька популярність цих судів насамперед зумовлена тим, що вони почали створюватися при певних профільних асоціаціях і їх незалежність була сумнівною. Практика показала, що не лише сторонні особи, які не входили до певних асоціацій, ба, навіть їх члени не дуже довіряли таким судам. На перший погляд здається так: чому б суб’єктам господарювання дійсно не врегулювати розгляд спорів між ними в третейських судах? Але низький авторитет та питання незалежності таких судів не дали можливостей для їх розвитку. З огляду на наведене, третейські суди не в змозі ні замінити, ні розвантажити суди цивільної та господарської юрисдикцій.
Щодо інституту мирових суддів, то це ще одна ідея судової реформи, обґрунтованість якої є сумнівною. Виникає безліч запитань без відповідей, зокрема щодо юрисдикції, кваліфікації суддів, фінансування та забезпечення таких судів, виконання їх рішень. Навіть за умови їх створення та функціонування виникнуть запитання щодо їх перехресних функцій із судами загальної юрисдикції. На мою думку, обґрунтування такої ініціативи носить чисто декларативний та популістський характер.