Керуючий партнер ЮК AMBER, член правління Асоціації адвокатів України Семен ХАНІН в інтерв'ю «Юридичній Газеті» висловлює досить скептичне ставлення до фінансово-регуляторної політики держави і зауважує, що НБУ виступає за створення спеціалізованого фінансового суду, бо хоче зробити його зручним для себе.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
— В Україні є проблема встановлення кінцевих бенефіціарних власників. Що потрібно зробити для її вирішення?
— Почнемо з того, кому і для чого потрібен механізм встановлення кінцевих бенефіціарних власників. Світ так влаштований, що найбільш багаті люди, котрі створюють значну додаткову вартість, з якої, у свою чергу, сплачуються основні податки, за рахунок яких живе держава, не можуть бути засновниками своїх компаній. Вони не в змозі відвідувати десятки юрисдикцій та реєструвати свій бізнес виключно на своє ім'я. Тому досить часто капіталовласники не фігурують як засновники компаній і фірм по всьому світу, однак залишаються головними їх власниками. Таких осіб і називають кінцевими бенефіціарами.
Чому взагалі по всьому світу постало питання встановлення кінцевих бенефіціарних власників? Виключно з метою оподаткування останніх. «Велика двадцятка» (G20) визначила, що більш ніж $250 млрд на рік замість оподаткування осідають в офшорних юрисдикціях. Тому Організація економічного співробітництва та розвитку розробила план дій BEPS, щоб змусити власників капіталу більш ретельно сплачувати податки. За відсутності у компанії реального офісу з офіційно зареєстрованими спів робітниками, що сплачуть податки, це робить безпосередньо кінцевий бенефіціар. У такому разі податки стягуються за місцем його проживання чи життєвого інтересу. З цією метою і постало питання визначення кінцевих бенефіціарів. Це загальна проблема, яка не пов'язана з внутрішньою складовою України, як ми це іноді розцінюємо.
Насправді визначити кінцевого бенефіціара буває досить складно, адже це формальне володіння компанією. У цивілізованому світі застосовується правило добропорядності, коли ти можеш збрехати про наявність чи відсутність відношення до компанії виключно один раз, адже у випадку виявлення обману вже не матимеш можливості відкрити чи зареєструвати бізнес у жодній з розвинених юрисдикцій. В Україні, забувши про мету встановлення бенефіціарів, перетворили це на чергову складність для бізнесу. У нас кожен окремий банк зобов'язаний визначати бенефіціара та повідомляти про невідповідність даних до ДКФМУ. Це вкрай складний процес, адже ідентифікація особи з конкретними активами випливає з добросовісності кінцевого власника бізнесу, і різні банки можуть провести різну ідентифікацію, результати якої будуть різнитися. При цьому виникає логічне питання: для чого це робиться? Більшість компаній працюють виключно в Україні та мають виключно вітчизняних кінцевих бенефіціарів, кількість іноземних бізнесів без встановлених бенефіціарів близька до нуля. Тобто влада знову займається імітацією роботи заради демонстрації хоч якогось результату для західних партнерів. Зміщення фокусу з досягнення мети на процес призводить до того, що мета не може бути досягнута.
— Чому на Заході це працює, а в Україні не виходить?
— Тому, що наша пост радянська країна часто ідеалізує західні практики. План дій BEPS розроблявся під потреби та роботу юрисдикцій G20 з метою таки оподаткувати ці умовні (чи реальні?) $250 млрд. Основна його мета — ліквідувати чи взяти під контроль фірми категорії No name, які мають реєстрацію, наприклад, у Великобританії, банківський рахунок у Швейцарії, а розміщуються на Кіпрі і таким чином недоплачують значну частину податків. І там це працює, адже головним є не процес, а результат. У нас проблема частково викликана також старим радянським валютним регулюванням, яке перетворює гривні на «фантики», адже головне завдання валюти — купівельна спроможність.
Раніше НБУ постійно звітував про лібералізацію валютного регулювання, проте все це фікція. Для прикладу, маючи $2000, в Україні їх дуже важко кудись відправити, зберігши саме валюту. Те саме з підприємствами, але в більших масштабах. Тому багато українських бізнесменів відкривають іноземні компанії не з метою ухилення від податків, а заради уникнення обмежень валютного регулювання. Тобто у світі й в Україні — це абсолютно різні проблеми, не пов'язані між собою. А світова регуляція не бажає враховувати наші побажання. Все це, зрештою, і призводить до того, що мати купу офісів та рахунків по всьому світу можуть дозволити собі лише компанії топового рівня — Google, Microsoft тощо.
— Але ж прийнято Закон «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів…».
— Подібний закон у нас вже був, це не новизна, а скоріше «апгрейд» для врахування рекомендацій ОЕСР. Світ бореться з легальною мінімізацією податкового навантаження на бізнес. Відомий приклад — Google, який мав офіс в Ірландії і через різницю законодавства не платив податки ані в США, ані в Ірландії. Саме для уникнення таких ситуацій і були введені подібні обмеження — щоб коли американець відкрив компанію на Кіпрі, він все одно доплачував у США податки в розмірі, що складає різницю між податковими ставками цих країн. Це позбавляє інтересу реєструвати компанії в інших юрисдикціях для мінімізації податків, адже громадянин США чи, приміром, Канади навряд чи відмовиться від свого паспорта на користь кіпрського.
В Україні все навпаки, тенденція переходу вітчизняного бізнесу в більш сприятливі юрисдикції зростає. І введенням додаткового контролю ми лише сприяємо цьому зростанню. Українському бізнесмену часто вигідніше переїхати на той же Кіпр, мати паспорт країни-члена ЄС і перебувати у юрисдикції зі зрозумілою податковою системою. Тобто ми імплементуємо закордонні законодавчі ініціативи, що не покращують, а навпаки, погіршують стан бізнесу в країні. Адже якщо Захід бореться з легальною мінімізацією податків, то Україна — з нелегальною, і тут вже законом не допоможеш — потрібна оперативна і, підкреслюю, кваліфікована робота влади. До вирішення питання щодо несплати податків варто підходити комплексно. Прийняття чергового закону тут мало допоможе, адже проблема ця більше соціального характеру, ніж юридичного.
По-перше, людям дійсно бракує коштів, щоб забезпечити достаток у сім'ї — недарма на заробітки вже виїхали більше 10 млн громадян. Проте не кожен може виїхати, і дехто просто змушений погоджуватись співпрацювати з нечесними бізнесменами. Саме такі люди і стають фіктивними керівниками підприємств. По-друге, в Україні «білий» бізнес — найбільший «злочинець». Адже сплативши всі податки, ти вже не можеш давати хабарі митнику, податківцю і прокурору, а через це чекай чергової перевірки чи кримінального провадження. Недарма ж у нас кажуть, що ознакою успіху підприємства є кількість обшуків на ньому. Чому так відбувається? Бо держава, маючи величезну армію чиновників та правоохоронців, платить їм мізерні зарплати. І поки це питання не почне вирішуватись, Україна так і буде безуспішно боротися з нелегальною мінімізацією податків.
— Що змінилося чи що треба змінити у захисті прав клієнтів у контексті зростаючої популярності необанків?
— Епоха класичного банкінгу з часом мине. Він залишиться хіба що для обслуговування великих юридичних осіб. Сьогодні, коли ми розраховуємось у магазині за допомогою смартфона, годинника чи навіть обличчя, нам не потрібен рахунок у класичному банку. Все, чого ми потребуємо, — це швидкість та зручність. Чи робить це нас як вкладників банку більш чи менш захищеними? У нашій країні така купа питань у банківському секторі, що серйозно обговорювати тему захисту коштів саме в необанках без вирішення глобальних проблем немає сенсу. Наприклад, кілька років тому в Тбілісі я запитав голову грузинського нацбанку: «Яка найбільша проблема у вас у банківській сфері, на якій ви концентруєте зусилля?» Він відповів: «Банкрутство банків. Навіть у разі, якщо це трапляється, ми робимо все, щоб активи банку придбав інший великий банк принаймні за $1. Для нас головне в цій ситуації — не втратити довіру громадян до банківської системи». І це, на мою думку, найбільш вдала спроба налагодити справжні партнерські відносини між державою в особі регулятора і вкладниками.
Інший приклад. У 2008 р., під час глобальної фінансової кризи, один з найбільших банків Швейцарії IBS втратив 100 млрд франків. Що зробила держава? Вона створила фонд, який профінансував ці 100 млрд. За ці гроші були викуплені всі «погані» активи банку. Враховуючи, що це були іпотечні цінні папери США, держава просто почекала, поки ціни на них через 8–10 років зросли, і реалізувала їх. У підсумку Швейцарія не тільки нічого не втратила, а й ще заробила. А що було б у такому випадку в Україні? Банк пішов би до Фонду гарантування вкладів, його активи за копійки були б розпродані, керівництво сіло б у в'язницю, а мільйони вкладників втратили б усе. На цих прикладах стає зрозуміло, що у Грузії, Швейцарії політика держави в банківському секторі є, а у нас її немає.
— До речі, з початку березня в Україні запрацювала програма «Доступна іпотека» під 7% річних. Є певна низка умов і відчуття, що хтось (держава чи людина) їх порушить. Чи є якийсь напрацьований механізм вирішення таких спорів з банками, що беруть участь саме у державній програмі?
— На жаль, ні. В Україні складно знайти особу, яка візьме кредит або іпотеку і гарантовано поверне банку ці кошти. А враховуючи, що частину коштів виділяє держава, керівництво банків боїться потім кримінального переслідування за невиплату такої іпотеки, тож для банків люди, які бажають взяти іпотеку під 7%, перетворюються на ворогів. Чому програма «5–7–9» не працює? Бо у нас немає боржників з чистою кредитною історією, всі мають проблеми, заборгованості, не завжди чисті документи щодо застави. На мій погляд, ця державна іпотечна програма — просто чергова спроба влади зіграти на потребах громадян для підвищення політичного рейтингу. Насправді це не вплине на проблему кредитування під житло, адже її корені — у реформі судочинства та виконання рішень. Тобто слід починати з регулювання системоутворюючих механізмів та інститутів. Хоче держава, щоб банки давали іпотеку під доступний відсоток — нехай зменшить регулювання банківського сектору.
— З чим пов'язана проблема повернення депозитів після банкрутства банку?
— З тим, що тільки власник банку здатен зібрати надані банком кредити. Коли збанкрутілий банк передається до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, більшість боржників, озброївшись адвокатами, намагаються в судовому порядку свої кредити не віддавати. Адже в Україні модно надурити банк. За таких умов і держава, і вкладники збанкрутілого банку залишаються ні з чим, позаяк їхні гроші кредитори просто не повернули. І це прямо б'є по нас. З черговим банкротством банку довіра населення до банківської системи ще більше падає, гривня почиває коливатися, а з країни йде ще частина грошей та інвестицій. Державі крах банків невигідний.
— Що у такому випадку треба зробити державі для підвищення довіри людей до банків?
— Банківський сектор недарма має сильне державне регулювання у всьому світі. Щодня НБУ отримує від банків у реальному часі значний масив інформації про їхню діяльність. Але ж банківський бізнес — це, насамперед, бізнес, його власники ставлять за мету заробити кошти. Не можна законом забороняти повертати валютну іпотеку через те, що зріс курс. Держава має допомагати, а не ставити банківський сектор у складне становище. Тоді банки будуть працювати стабільно, і населення не буде боятись втратити на рахунках банків останні кошти. Частка непрацюючих кредитів (NPL) в Україні з 2014-2015 рр. становить 41%. А якщо половина кредитного портфеля не працює, яка буде довіра до банківського сектору? Хто у цьому винен? Хіба не регулятор, котрий забирає ліцензію в банку, стимулюючи боржників уникати повернення кредитів?
— У ВРУ зареєстрований законопроект №5065 про фінансові послуги та фінансові компанії, що, на думку його ініціаторів, має осучаснити ринок фінпослуг в Україні. Осучаснить?
— Почнемо з того, для чого взагалі в Україні потрібні фінансові компанії. Це певні установи, що провадять діяльність, за яку банки братися бояться. Тобто фінансова компанія в теорії допоможе мені як людині інвестувати в акції, облігації та інші цінні папери. А навіщо це мені при сьогоднішньому валютному регулюванні? Можливо, законодавці, пропонуючи до голосування цей законопроект, і мають добрі наміри, але в реаліях України з її купою проблем на фінансовому ринку діяльність фінансових компаній, на мою думку, малоперспективна.
— Водночас і судова система створює ризики для банків — кредитори не впевнені, що зможуть повернути свої кошти. Відтак, вже не один рік обговорюється питання щодо створення спеціалізованого фінансового суду…
— Взагалі не вважаю доцільним створення якоїсь окремої судової інституції виключно для банків. Адже від назви установи підхід і саме правосуддя змінитись не може. Або ми довіряємо судовій системі, або ні. Питання у кваліфікації судді, який щодня може розглядати різноманітні сфери правовідносин. Так, у складних справах можна і треба залучати експертів, спеціалістів, аналізувати позиції сторін. Але навіщо створювати спеціалізовані суди? Що далі? Залізничні, портові, земельні суди? Проблема не в судових рішеннях, а в їх (не) виконанні. За статистикою, більше половини судових рішень в Україні не виконуються. То який сенс створювати черговий суд без можливості виконувати його рішення? Для того, щоб запрацював фінансовий сектор, можна і треба почати з реформи системи виконання судових рішень. Наприклад, ввести реєстр, подібний судовому, в якому будуть відображатись виконавчі провадження. Адже у нас велика проблема в тому, що саме державні органи та установи не виконують понад 50% рішень. На мій погляд, НБУ так ратує за створення фінансового суду, бо з 2014 р. програв купу справ з ліквідацією банків, а новостворений суд хоче зробити зручним для себе.
— У січні минулого року акціонер «Радикал Банку» виграв суд у НБУ на 129 млн грн. Тоді повідомлялося, що шкода позивачу завдана шляхом незаконного позбавлення його корпоративних прав через прийняття Нацбанком у 2015 р. неправомірного рішення про віднесення «Радикал Банку» до категорії неплатоспроможних. Як в умовах перманентного «банкопаду» (нехай і не такого бурхливого, як за часів Валерії Гонтаревої) захистити акціонерів банків?
— Проблема в тому, що у нас чиновники не несуть відповідальності за прийняті рішення. Наприклад, 80% податкових повідомлень-рішень (ППР) оскаржуються в адміністративних судах. Якщо ППР скасоване судом, воно є незаконним. Це викликає питання до роботи держслужбовця, який виписав таке ППР, і логічно було б карати за це саме чиновника. Як мінімум, доганою, як максимум, звільненням. Якби існувала подібна практика, діяльність держслужбовців була б спрямована на якісний результат, а не на імітацію процесу.
Верховний Суд у кейсі «Радикал Банку» визначив, що ліквідація банку та анулювання ліцензії були незаконними, внаслідок чого постраждали як акціонери, так і вкладники. Проте ніхто не покарний, а механізм стягнення коштів відсутній. 80–90% банків здатні довести в судах факти незаконних рішень щодо анулювання ліцензій та ліквідації. Навіть за нашим законодавством для виведення банку з ринку треба мати вагомі підстави. І навіть за певних порушень ліквідувати цілий банк з десятками тисяч вкладників — це справжній злочин. Тому виникає цілком слушне запитання: а чи досягнута мета «банкопаду»? Чи стали у нас менше відмивати коштів через банківську систему? Тоді чому частіше почали звітувати про викриття чергових конвертаційних центрів? І таких питань багато.
— Парламент ухвалив законопроект №4241 щодо захисту споживачів під час врегулювання простроченої заборгованості. Він передбачає створення публічного реєстру колекторських компаній. Це дійсно посприяє захисту споживачів та легалізує на належному рівні колекторську діяльність?
— Безумовно, цей закон потрібен. Але чи вирішить він проблему? Навряд чи. З тих компаній, що працюють зараз, частина залишаться, а більшість просто перейдуть у тінь, де над ними не буде жодного контролю, і продовжуватимуть вимагати сплати коштів (іноді в неетичний спосіб). Чому? Та тому, що у нашій країні кредитор не може в інший спосіб повернути свої кошти. У Латвії, наприклад, з цим дуже жорстко: там сама держава прискіпливо моніторить сплату кредитів, і у разі неповернення кредитних коштів ти в короткий строк втратиш все майно, родину переселять у невеличке соціальне житло, а все вилучене майно швидко передадуть банку в якості компенсації.
— У світлі концепції розвитку юридичної освіти, що Ви змінили б у системі фахової підготовки студентів юрфаків?
— Насамперед, юридична освіта має бути налаштована на пошук робити для студентів. Якщо, ставши дипломованим юристом, людина влаштовується у велику компанію — це вигода для навчального закладу і мотивуючий фактор для інших студентів добре навчатися. Все інше насправді — вторинне. Крім того, саме навчання треба максимально «підв'язати» під постійні практики у різних компаніях та державних органах. Це дасть студентам можливість зарекомендувати себе, отримати навички, а можливо, і допоможе потім влаштуватись на повноцінну роботу. Адже саме практичне, а не лише теоретичне використання знань та навичок дає мотивацію рухатись вперед і розвиватись.
— Яку книгу Ви порадили б прочитати юристам та який фільм переглянути?
— Серед книг — «Атлант розправив плечі» Айн Ренд. На мою думку, вона одна з найбільш недооцінених. А щодо фільмів, то «Законослухняний громадянин» режисера Фелікса Ґері Ґрея. Ця стрічка добре ілюструє вади держави загалом, дає можливість зрозуміти глибину проблем держуправління і судочинства.
— Цьогоріч ААУ виповнюється 15 років. Як член її правління, оцініть вплив Асоціації на український юридичний ринок. Чи чують і дослухаються до її позиції?
— Наша роль на ринку — насамперед, створення мосту між юристами та бізнесом. Це можливість подискутувати у професійній спільноті, відчути себе частиною певної гільдії, ріст знань та обмін думками.