 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
З моменту початку повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну та, внаслідок цього, введення Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 воєнного стану на всій території держави в суспільстві точаться дискусії про правомірність введення правового режиму воєнного стану та потребу оголошення стану війни. Поширеною є теза про те, що Україна веде бойові дії незаконно, оскільки так і не оголосила росії війну, або ж що неоголошення стану війни обмежує оборонні можливості України, оскільки юридично війни начебто немає.
Так, дійсно, відповідно до статті 106 Конституції України, до повноважень Президента України входять внесення до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та прийняття рішення про введення воєнного стану в Україні із подальшим затвердженням ВРУ. Однак що ж таке “воєнний стан” та “стан війни”, яка між ними відмінність, коли вони вводяться та чи повинна Україна оголосити стан війни? З’ясуємо далі.
Воєнний стан
Окрім Конституції, питання воєнного стану також регламентоване Законом України “Про правовий режим воєнного стану”, відповідно до частини 1 статті 1 якого воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень. Аналогічне визначення поняттю “воєнного стану” надає й ЗУ “Про оборону України.
Конституцією України передбачено, що не можуть бути обмежені права і свободи, передбачених статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції.
Зокрема, Законом передбачений перелік заходів правового режиму воєнного стану, які за необхідності можуть бути застосовані військовим командуванням разом із військовими адміністраціями, до таких належать:
-
встановлення охорони об’єктів критичної інфраструктури;
-
запровадження трудової повинності;
-
використання потужностей та трудових ресурсів підприємств, установ і організацій усіх форм власності для потреб оборони;
-
запровадження комендантської години;
-
здійснення у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку перевірки документів осіб, огляду речей, транспортних засобів багажу та вантажів, службових приміщень і житла громадян, за винятком обмежень, встановлених Конституцією;
-
примусове відчуження майна, що перебуває у приватній або комунальній власності, вилучати майно державних підприємств, державних господарських об’єднань для потреб держави;
-
обмеження свободи пересування громадян;
-
заборона проведення мирних зборів, мітингів, походів, демонстрацій, масових заходів тощо.
Стан війни
Якщо із воєнним станом все зрозуміло, то із питанням стану війни виникає складніша ситуація. Зумовлено це тим, що чинним законодавством України поняттю “стан війни” не надається визначення, воно майже не згадується та відсутній чітко регламентований механізм оголошення стану війни.
Окрім Конституції України, “стан війни” згадується також в Законі України “Про оборону України” - у статті 4, відповідно до якої, з моменту оголошення стану війни чи фактичного початку воєнних дій настає воєнний час (визначення даного поняття також відсутнє у вітчизняному законодавстві), який закінчується у день і час припинення стану війни.
Натомість визначення поняття стану війни можна знайти в науковій літературі, відповідно до якої стан війни є особливим видом відносини між державами в умовах збройного протистояння з моменту оголошення війни між ними (або фактичним початком воєнних дій) до її закінчення. Своєю чергою оголошення стану війни є задокументованим актом підтвердження факту війни. Однак більшість юристів, посилаючись на норми міжнародного права, вважають, що документальне підтвердження війни не є обов’язковим, оскільки війна визнається війною де-факто.
Питання стану війни регулюється міжнародними нормативно-правовими актами. Так, відповідно до III Гаазької конвенції про початок військових дій 1907 року, початок військових дій між державами не повинен починатися без попереднього і недвозначного попередження у вигляді мотивованого оголошення війни або формі ультиматуму з умовним оголошенням війни. Відповідно до конвенції, про стан війни необхідно без затримок повідомити нейтральні держави. З цього положення випливає те, що обов’язок оголосити війну покладається саме на державу-агресора.
Оголошення війни відбувається: шляхом звернення вищих органів влади до власного народу; шляхом звернення до народу або уряду держави-противника; шляхом звернення до світової спільноти. Оголошення стану війни спричиняє для держав, що воюють, певні політичні наслідки, зокрема:
-
припиняються дипломатичні та консульські зносини між державами (24 лютого 2022 року Президент України підтримав пропозицію Міністерства закордонних справ України про розрив дипломатичних відносин України з російською федерацією);
-
припиняють чинність політичні договори між державами, які беруть участь у війні;
-
починають діяти міжнародні норми, прийняті спеціально для періоду збройного конфлікту тощо.
З плином часу міжнародний підхід до врегулювання питання збройних конфліктів змінювався, рухаючись у напрямку визнання війни недопустимою. Так, 27 серпня 1928 року було прийнято Договір про заборону війни як засобу національної політики (також відомий як Пакт Бріана-Келлога), відповідно до якого засуджується застосування війни як засобу урегулювання міжнародних спорів, Високі Договірні Сторони зобов’язуються відмовитися від війни як знаряддя політики та вирішувати будь-які конфлікти в мирний шлях.
Своєю чергою Резолюція Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй 3314 надає визначення поняття “агресії”, відповідно до якої агресією є застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави, або яким-небудь іншим чином, несумісним зі Статутом Організації Об'єднаних Націй. Оголошення війни не є актом самозахисту для агресора і не може вважатися фактом, що перетворює незаконну війну на правомірну, початок війни без її оголошення є обставиною, що обтяжує та підвищує відповідальність агресора.
Також Резолюція передбачає, які дії кваліфікуються як акт агресії, незалежно від оголошення війни. Це, зокрема:
а) вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави або її частини;
b) бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;
c) блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави;
d) напад збройних сил держави на сухопутні, морські чи повітряні сили або морські та повітряні бойовики або державу, що не має доступу;
e) застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави за згодою з приймаючою державою, в порушення умов, передбачених в угоді, або будь-яке продовження їх перебування на такій території з припинення дії угоди;
f) дія держави, що дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої держави, використовувалася цією іншою державою для здійснення акту агресії проти третьої держави;
g) засилання державою або від імені держави збройних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, що носять настільки серйозний характер, що це рівносильне перерахованим вище актам, або його значну участь у них.
Попри те, що російська федерація офіційно не оголосила війну Україні, її дії визнаються актом агресії відповідно до норм міжнародного права та є злочином.
Ба більше, неоголошення російською федерацією війни Україні не перешкоджає дії на території збройного конфлікту норм міжнародного гуманітарного права. Так, відповідно до Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни 1949 року її положення застосовується до всіх випадків оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни.
Отже, підсумовуючи зазначимо, що воєнний стан є внутрішньодержавним особливим правовим механізмом, який вводиться в разі здійснення збройної агресії щодо України, або загрози нападу та передбачає надання військовому командуванню, органам державної влади та органам місцевого самоврядування особливих повноважень, достатніх для відбиття загрози, а також можливість часткового обмеження конституційних прав і свобод людини та громадянина. На відміну від воєнного стану, стан війни не є особливим правовим режимом та не створює спеціальних прав і обов’язків для відповідних суб’єктів на внутрішньодержавному рівні, за своєю суттю він є фактичним станом ведення бойових дій між двома державами, що воюють, та передбачає здійснення виключно зовнішньополітичних процедур.
Зважаючи на те, що війна визнається війною де-факто незалежно від оголошення війни, відсутня об’єктивна необхідність Україні оголошувати стан війни. Своєю чергою введення на території України правового режиму воєнного стану є правомірним з огляду на вітчизняне законодавство та міжнародне право і відповідає стану самозахисту, в якому перебуває Україна.