Процес банкрутства за своєю суттю спрямований, з одного боку, на відновлення платоспроможності боржника, а з іншого — на захист грошових інтересів кредиторів та стягнення заборгованості. Саме з метою якомога ефективнішої реалізації останнього завдання у межах процедури банкрутства функціонує інститут субсидіарної відповідальності.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Що за інститут
За приписами ч. 2 ст. 61 Кодексу України з процедур банкрутства (далі — КУзПБ, Кодекс), під час здійснення своїх повноважень ліквідатор має право заявити вимоги до третіх осіб, які відповідно до законодавства несуть субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями боржника у зв’язку з доведенням його до банкрутства.
Під визначенням «законодавство» у попередньому абзаці слід розуміти, перш за все, приписи ч. 1 та 2 ст. 4 Кодексу, за якими засновники (учасники, акціонери) боржника, власник його майна (орган, уповноважений управляти майном), центральні органи виконавчої влади України та Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування у межах своїх повноважень зобов’язані своєчасно вживати заходів для запобігання банкрутству боржника, а у разі виникнення ознак банкрутства керівник боржника зобов’язаний надіслати засновникам (учасникам, акціонерам), власнику майна (органу, уповноваженому управляти майном) відомості щодо наявності таких ознак.
Схожа за змістом правова конструкція не є новою для українського правового простору — її введено в дію з 2000 р., з набуттям чинності новою редакцією Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Цікавим є те, що у межах спеціального нормативного регулювання інститут субсидіарної відповідальності виник навіть раніше, ніж у загальному законодавстві, адже там він з’явився лише з 2004 р. — з прийняттям нового Цивільного кодексу України.
Як це працює
Як випливає зі змісту ст. 50 та 61 КУзПБ, право ініціювати притягнення до субсидіарної відповідальності керівників підприємства-боржника, перш за все, покладається на арбітражного керуючого. Однак Верховний Суд неодноразово роз’яснював, що таким правом володіють і кредитори боржника, вимоги яких визнані господарським судом. Відповідні висновки викладені у постановах від 23.03.2021 р. у справі № 910/3191/20 та від 15.06.2021 р. у справі № 910/2971/20.
Тобто наразі законодавство про банкрутство надає основним «дійовим особам» у справі досить широкі повноваження для погашення кредиторської заборгованості у такий спосіб. При цьому особливістю розгляду відповідних заяв є необхідність доведення заявником наявності правопорушення, яке мало наслідком настання неплатоспроможності боржника.
Так, у постанові Верховного Суду від 15.06.2021 р. у справі № 910/2971/20 зазначено, що предметом розгляду заяви про покладення на керівника боржника солідарної відповідальності є саме дослідження можливості покладення на нього солідарної відповідальності, а не розгляд заяв кредиторів про покладення солідарної відповідальності з конкретними вимогами до зазначеної особи. З наведеного випливає, що і предмет доказування у таких спорах буде становити питання: «Чи призвели дії керівників/засновників боржника до його неплатоспроможності?» І це цілком обґрунтовано, адже субсидіарна відповідальність за своїм характером є додатковою та випливає не з правовідносин «боржник — кредитор», а з відносин «менеджмент — боржник — кредитор».
Водночас варто відзначити, що чинне законодавство не пов’язує можливість покладення субсидіарної відповідальності на третіх осіб з наявністю вироку у кримінальній справі щодо таких осіб про встановлення у їх діях (бездіяльності) кримінального правопорушення, оскільки в цьому випадку особи притягуються до цивільної відповідальності у формі солідарного стягнення.
Також при розгляді спорів щодо притягнення керівників/засновників боржника до субсидіарної відповідальності часто виникає питання позовної давності за відповідними вимогами. Тому необхідно з’ясувати, від якого моменту такий строк слід обраховувати.
Відповідаючи на це питання, Касаційний господарський суд виходив з приписів ст. 261 Цивільного кодексу України, згідно яких перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. А у процедурі банкрутства ліквідатор довідався або міг довідатися про наявність ознак доведення до банкрутства юридичної особи-боржника з вини його засновників (учасників, акціонерів) або інших осіб (у т.ч. керівника боржника), які мають право давати обов’язкові для боржника вказівки чи можливість іншим чином визначати його дії, лише з моменту прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом. Відтак, з дати ухвалення вказаного судового рішення презюмується, що ліквідатор довідався про порушення прав кредиторів, яке може бути спричинене діяльністю посадових осіб. Така правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 02.09.2020 р. у справі № 923/1494/15 та від 10.12.2020 р. у справі № 922/1067/17.
У контексті наведеного слід відзначити, що ліквідатор має не лише заявляти вимоги про притягнення до субсидіарної відповідальності менеджерів банкрута, якщо неплатоспроможність виникли з їх вини, але й такий обов’язок. Так, у постановах Верховного Суду від 17.06.2020 р. у справі № 924/669/17 та від 02.09.2021 р. по справі № 910/3438/13 визначено, що звернення ліквідатора до господарського суду про покладення на винних осіб субсидіарної відповідальності за доведення боржника до банкрутства є частиною принципу безсумнівної повноти дій у ліквідаційній процедурі.
У разі ж, якщо вину осіб, які мають право віддавати обов’язкові для боржника вказівки, у доведенні до банкрутства встановлено та вдалося звернути стягнення на належне останнім майно, стягнені суми включаються до складу ліквідаційної маси і можуть бути використані лише для задоволення вимог кредиторів у порядку черговості, встановленому КУзПБ.
Деякі висновки
Викладене переконливо доводить, що притягнення до субсидіарної відповідальності у банкрутстві осіб, які мають право віддавати обов’язкові для боржника вказівки, є дієвим механізмом задоволення грошових вимог кредиторів, реалізація якого в умовах чинного законодавства цілком вірогідна. Можливість додаткової відповідальності у разі вчинення дій на шкоду кредиторам, з одного боку, збільшує ризики для менеджменту, пов’язані з веденням підприємницької діяльності, але з іншого дисциплінує керівництво підприємств та спонукає не вдаватися до сумнівних дій з зобов’язаннями. А це, у свою чергу, позитивно впливає на інвестиційну привабливість країни та економічний стан в цілому.
З огляду на це відповідні спори все частіше стають предметом розгляду Верховного Суду, що дозволяє формувати усталену практику та зробити застосування законодавства про банкрутство передбачуваним.