Як виходець із Херсонщини, зокрема з тих місць, які наразі перебувають під окупацією ворога і де через неможливість виїхати залишилися деякі близькі мені люди, не з чуток знаю про «принади» тамтешнього життя (точніше виживання). В ті нечасті моменти нашого з ними спілкування розумієш, що однією з основних їхніх проблем є питання, як вижити під контролем рф і водночас не стати зрадником в Україні.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
На сьогодні кількість справ про колабораціонізм і пособництво державі-агресору, які розглядають українські правоохоронні органи, обчислюється тисячами — близько 10 000. Вироків у таких справах близько 1500. Значна частина подібних справ стосується підприємців, а особливо аграріїв, які під час окупації здійснювали реалізацію агропродукції до рф. Тобто йдеться про тих, хто займав активну підприємницьку позицію, співпрацюючи з представниками країни-агресора, а не тих, до кого прийшли на поле і забрали врожай.
Водночас не можна залишити поза увагою і випадки, коли людей карали просто за те, що вони намагалися вижити. Ба більше! Нерідко наша правоохоронна система нехтує нормами міжнародного гуманітарного права та притягає до відповідальності тих українців, які забезпечують базові потреби життя людей на окупованих територіях.
Мене вразила одна історія, яку висвітлили правозахисники, що аналізують ситуацію із захистом інтересів людей з окупованих територій. Це справа електрика з Лиману, якого після деокупації українське правосуддя засудило за «провадження господарської діяльності у взаємодії з державою-агресором». За даними правозахисників, чоловік не хотів виїжджати з окупації через близьких родичів поважного віку, один з яких був фактично нетранспортабельним. За фахом чоловік був майстром з обслуговування високовольтних підстанцій. Окупаційна влада запропонувала йому очолити підприємство, що відновлювало енергопостачання в місті (після боїв Лиман залишився без води та електрики). Це підприємство підпорядковувалося «міністерству енергетики» так званої «днр». Чоловік погодився, бо, за його словами, хотів допомогти людям і не міг дозволити собі залишитися без роботи, адже мав доглядати за хворим родичем.
Коли Сили оборони України звільнили Лиман, цьому чоловіку оголосили про підозру в колабораціонізмі. Суд розпорядився конфіскувати його майно, призначив позбавлення волі строком на три роки та заборонив роботу за фахом на 10 років. Заради справедливості потрібно зазначити, що пізніше апеляція пом’якшила покарання до двох років випробувального терміну, проте провину чоловіка судді суду другої інстанції визнали доведеною. Тобто судимість у нього залишилася.
Чи означає це, що кожен, хто лишився в окупації та вимушений працювати під керівництвом росіян, має нести кримінальну відповідальність? Звісно, що я не відношу сюди так званих ждунів і проактивних любителів «русского міра».
Але чи потрібно вважати колаборантом викладача історії, якого під дулами автоматів змушують навчати дітей предмета в інтерпретації «Ленін створив Україну»? Чи є головлікар селищної лікарні зрадником, чи він просто слідує присязі Гіппократа? І чи повинні працівники Запорізької АЕС після звільнення Енергодара постати перед судом?
Буква закону
Статті 111-1 («Колабораційна діяльність») та 111-2 («Пособництво державі-агресору») з’явились у Кримінальному кодексі одразу після повномасштабного вторгнення, хоча потрібно зазначити, що окупація України триває з 2014 року.
Отже, критерії колабораційної діяльності за визначенням ККУ:
1. Публічне заперечення збройної агресії проти України.
2. Добровільне зайняття українцем посади, не пов’язаної з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій, у незаконних органах влади.
3. Здійснення громадянином України пропаганди в закладах освіти.
4. Передача матеріальних ресурсів незаконним збройним чи воєнізованим формуванням, створеним на тимчасово окупованій території.
5. Добровільне зайняття українцем посади, пов’язаної з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій, у незаконних органах влади.
6. Організація та проведення заходів політичного характеру, здійснення інформаційної діяльності у співпраці з державою-агресором.
7. Добровільне зайняття українцем посади в незаконних судових або правоохоронних органах, створених на тимчасово окупованій території, а також добровільна участь громадянина України в незаконних збройних чи воєнізованих формуваннях.
8. Дії чи рішення, що призвели до загибелі людей або інших тяжких наслідків.
Якщо подивитися на ці критерії, то за об’єктивними ознаками можна казати, що всі українці, які перебувають на тимчасово окупованих територіях, є колаборантами.
Насправді це зовсім не так, адже колабораційна діяльність — це завжди дії, вчинені з прямим умислом, що сприяють функціонуванню держави-агресора. Та питання в тому, як доводити, що вчителя змушували працювати під дулом автомата? Або як довести, що електрик не міг дозволити собі втратити роботу, адже йому необхідні кошти на догляд хворого родича?
Женевською конвенцією «Про захист цивільного населення під час війни» забороняються заходи, що мають на меті спричинити безробіття чи обмежити можливості працевлаштування для робітників окупованої території, щоб примусити їх працювати на окупаційну державу. Але всі розуміють, що росіяни не дотримуються норм міжнародного права і роблять усе для того, аби ускладнити життя українцям в окупації, зокрема і шляхом примусу до співпраці. Крім цього, ми розуміємо, що досить жорсткі заходи України щодо людей, які залишились в окупації, ускладнюють і процес подальшої реінтеграції деокупованих територій.
Як віднайти спільну мову і ту єдність, про яку сьогодні ми чуємо чи не з кожної праски, коли за замовчуванням у нас виходить, що чи не більшість із тих, хто пережив окупацію — це вороги держави. Тобто банальне виживання нерідко трактується як зрада.
Окупаційні будні
Розкажу декілька історій таких «зрад».
Окупована територія Херсонщини. Знайомий, який через певні причини не зміг виїхати з окупації, просто їхав у справах, коли його зупинили росіяни. Представники окупаційної влади затримали чоловіка, відвезли «на підвал», де піддавали тортурам і зламали ключицю. Лише після того, як мати цього чоловіка принесла росіянам та їхнім поплічникам «хабаря» у вигляді продовольчих товарів, вони його відпустили.
Чи можна це трактувати як передачу матеріальних ресурсів незаконним збройним чи воєнізованим формуванням, створеним на тимчасово окупованій території (ч. 4 ст. 111-1 ККУ)? Можна. Але чи був у неї вибір не йти на таку співпрацю?
Окупована територія Запорізької області. Абсолютно проукраїнська родина, яка також не змогла виїхати через низку причин. Після декількох місяців окупації до їхнього будинку приходять представники окупаційної влади разом з автоматниками та наполегливо «радять» жінці повернутися на роботу в школу (адже з початку бойових дій вона не виходила на роботу і працювати на росіян не збиралася). Вони натякають: якщо не почне знову викладати, то щось може статися з чоловіком. Звісно, що вибору в неї не було. Та чи означає це, що її дії тепер потрібно кваліфікувати за ч. 3 ст. 111-1 ККУ «Здійснення громадянином України пропаганди у закладах освіти…», адже навчати їй так чи інакше доведеться за методичками Кремля?
Безумовно, нам потрібен більш централізований підхід у законодавчому трактуванні таких дій тих людей, які проживають на тимчасово окупованих територіях.
Однак з огляду на те, що, на жаль, в Україні дійсно є певна кількість так званих ждунів і активних прихильників «русского міра», діяльність яких буде перевірятися правоохоронними органами, то людям, які в окупації вимушені через різні причини працювати та співпрацювати з представниками країни-агресора, зокрема і під страхом смерті, краще заздалегідь потурбуватися про своє «алібі» після деокупації.
Сумніваюся, що багато хто зможе прочитати цей текст там, за лінією фронту. Проте, можливо, їхні родичі або близькі, які перебувають в Україні, візьмуть це до уваги.
Як діяти, щоб не нарекли колаборантом?
Якщо ми говоримо про те, що прийде час і Україна все-таки зможе повернути тимчасово окуповані території або люди з ТОТ почнуть масово переїздити на підконтрольні Україні населені пункти, зрозуміло, що правоохоронні органи, зокрема СБУ, досліджуватимуть, чим такі люди займалися та де працювали.
- Контакт із правоохоронними органами на підконтрольній Україні території
Звісно, краще, аби люди, які перебувають там, мали можливість контактувати із представниками української влади, а краще — правоохоронних органів. Це можна робити через родичів, друзів, знайомих, адвокатів, які перебувають в Україні.
Наприклад, людину призначили директором школи чи головлікарем. Ми розуміємо, що на таких позиціях з проукраїнським світоглядом буде важко втриматись, а не демонструвати жодної позиції не вийде.
Відомі всім і методи, якими діє ворог. Якщо людина є працівником комунального підприємства, то, найімовірніше, її змушуватимуть підтримувати дії агресора, наприклад, виходити на демонстрації 9 травня з георгіївськими стрічками та комуністичними прапорами. Якщо в цієї людини немає іншого вибору, окрім як виконувати накази окупантів, то краще періодично інформувати українські органи і тим самим показувати, що це не колабораційна діяльність, а обставини, в яких людина не може вчинити інакше.
Сам задокументований факт звернення до органів правопорядку в Україні ще під час, коли людина перебувала в окупації, може стати важливою складової доказової бази, якщо до неї виникнуть питання після звільнення території від росіян.
- Уникати спілкування з пропагандистськими медіа
За роки російсько-української війни (ще з 2014-го) чи не кожен зміг переконатися в тому, як працює російська пропаганда. Буквально кожне слово може обернутися проти того, хто його вимовив. А для України це буде трактуватися або як публічне заперечення збройної агресії проти України, або як здійснення інформаційної діяльності у співпраці з державою-агресором. Тому якщо місцеві пропагандистські ресурси/проросійські блогери чи так звані «воєнкори» наполягають на коментарях чи інтерв’ю, за можливості цього краще уникати. Будь-яка причина: «нефотогенічність», «страх камери», «я поза політикою» тощо. Якщо відмовитися неможливо, то намагатися повідомляти про це правоохоронні органи в Україні.
- Обережність у веденні соцмереж
Краще видалити свої сторінки в соцмережах, а спостерігати за тим, що відбувається у світі, зі сторонніх акаунтів. Це потрібно зробити, щоб запобігти окупаційній владі змушувати вести пропагандистську діяльність у соцмережах.
Думаю, не потрібно пояснювати, що публікації на підтримку чи виправдання країни-агресора — це кримінальна відповідальність в Україні.
P.S. Після звільнення Київщини наша команда в межах проєктів Pro Bono активно займалася збором і фіксацією злочинів російської армії. Те, що пережили наші люди за росіян, не піддається жодному розумінню та усвідомленню. Вважаю, що одне з основних завдань нашої держави — зробити повернення тих, хто пройшов крізь пекло окупації та не зрадив Україні, максимально безболісним.