Земельні спори є одними з найпоширеніших серед справ, касаційний перегляд судових рішень у яких здійснює Верховний Суд. Про це свідчать не лише статистичні дані (за період з 15 грудня 2017 р. лише Великою Палатою Верховного Суду (далі – ВП ВС) розглянуто близько 900 таких справ), а й те, що, приміром, у Касаційному господарському суді у складі Верховного Суду створена судова палата з розгляду справ щодо земельних відносин та права власності, судді якої спеціалізуються на розв’язанні саме земельних спорів.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
З огляду на недосконалість земельного законодавства, його постійні зміни, земельні спори характеризуються значною складністю. Вони зачіпають істотні інтереси їх сторін і в багатьох випадках є соціально значущими. Зупинимось на окремих правових висновках ВП ВС у спорах щодо використання земель сільськогосподарського призначення, які є основною категорією у складі земельного фонду України.
Право постійного користування земельною ділянкою
Згідно зі ст. 92 Земельного кодексу України, право постійного користування земельною ділянкою – це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Чинне земельне законодавство обмежує коло суб’єктів, які можуть використовувати на праві постійного користування земельні ділянки державної та комунальної власності, до числа яких входять, приміром, підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності, громадські організації осіб з інвалідністю України, їх підприємства (об’єднання), установи та організації, релігійні організації України тощо.
Натомість відповідно до законодавства, що було чинним до 1 січня 2002 р., право постійного користування земельними ділянками могли набувати й інші суб’єкти, зокрема громадяни для ведення селянського (фермерського) господарства (далі – СФГ). Оскільки після державної реєстрації такі господарства набували прав юридичної особи, поставали питання щодо суб’єкта права постійного користування земельною ділянкою після державної реєстрації СФГ, про припинення (або ж збереження) такого права за СФГ після смерті засновника господарства-фізичної особи, якій відповідна земельна ділянка надавалася в постійне користування, а звідси – й про можливість спадкування права постійного користування земельною ділянкою спадкоємцями померлого. Відповіді на ці питання надано останньою практикою ВП ВС.
Так, у постанові від 23 червня 2020 р. у справі №922/989/18 (провадження №12-205гс19) ВП ВС зазначила, що відповідно до положень ст. 7 Земельного кодексу України (у редакції від 13 березня 1992 р.), у постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, громадянам України для ведення СФГ, особистого підсобного господарства. Йдеться про те, що земельна ділянка на праві постійного землекористування для ведення СФГ надавалась особі не як громадянину України, а як спеціальному суб’єктові – голові створюваного СФГ.
Законодавством одержання земельної ділянки було передбачене як обов’язкова умова для набуття правосуб’єктності СФГ як юридичної особи. Водночас одержання громадянином державного акта, яким посвідчувалося право на земельну ділянку для ведення СФГ, зобов’язувало таку фізичну особу в подальшому подати необхідні документи до відповідної місцевої ради для державної реєстрації СФГ. Тобто закон не передбачав права громадянина використовувати земельну ділянку, надану йому в користування для ведення СФГ, без створення такого фермерського господарства.
Можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов’язана з наданням (передачею) такій фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов’язковою умовою для державної реєстрації такого господарства. Фермерське господарство (у будь-якій його формі) ініціюється для подальшої діяльності з виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках з метою отримання прибутку, що відповідає наведеному у ст. 42 Господарського кодексу України визначенню підприємництва. Звідси надана громадянину у встановленому порядку для ведення фермерського господарства земельна ділянка в силу свого правового режиму є такою, що використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб.
Після отримання земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов’язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства.
При цьому ВП ВС дійшла висновку, що з моменту державної реєстрації СФГ (фермерського господарства) та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов’язки щодо використання земельної ділянки.
Підставою для припинення права постійного користування земельною ділянкою, наданою громадянину для ведення фермерського господарства, є припинення діяльності такої юридичної особи як СФГ (фермерського господарства). У земельному законодавстві така підстава припинення права постійного користування фермерським господарством земельною ділянкою свого засновника, як смерть громадянина-засновника СФГ, відсутня. У разі смерті громадянина-засновника СФГ відповідні правомочності та юридичні обов’язки щодо використання земельної ділянки, яка була надана засновнику саме для ведення фермерського господарства, зберігаються за цією юридичною особою до часу припинення діяльності фермерського господарства у встановленому порядку.
За таких обставин ВП ВС дійшла висновку, що право постійного користування земельною ділянкою саме через перехід його до СФГ (фермерського господарства) не входить до складу спадщини. Спадкувати можна права померлого засновника (члена) щодо СФГ (фермерського господарства), а не земельну ділянку, яка перебуває в користуванні такого господарства.
Правовий висновок щодо спадкування після смерті громадянина-засновника СФГ, для створення якого першому надавалась на праві постійного користування земельна ділянка державної чи комунальної власності, можна відшукати і в іншому рішенні ВП ВС.
Так, у постанові від 23 червня 2020 р. у справі №179/1043/16-ц (провадження №14-63цс20) ВП ВС зазначила, що право постійного користування земельною ділянкою, наданою фізичній особі для ведення СФГ, може бути об’єктом спадкування, якщо зазначена особа до її смерті не змогла створити (зареєструвати) СФГ. Тільки у такому разі право постійного користування зазначеною ділянкою входить до складу спадщини у разі смерті цієї особи та може бути успадкованим лише для мети, для якої це право отримав спадкодавець. Оскільки після проведення державної реєстрації СФГ як юридичної особи право постійного користування земельною ділянкою, наданою засновникові для ведення такого господарства, набуває останнє, смерть засновника СФГ не породжує у спадкоємців права успадкувати право постійного користування земельною ділянкою, яку засновник отримав для ведення зазначеного господарства та створив (зареєстрував) останнє.
Укладення додаткової угоди до договору оренди землі
Ст. 7 Закону України від 19 червня 2003 р. №973-IV «Про фермерське господарство» визначено, що надання земельних ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для ведення фермерського господарства здійснюється в порядку, передбаченому Земельним кодексом України. За цим Кодексом громадянину-засновнику фермерського господарства гарантується право отримати в оренду для ведення такого господарства земельні ділянки державної чи комунальної власності. Договір оренди щодо використання таких земель укладається як з орендарем з фізичною особою. Цей громадянин на отриманих земельних ділянках створює надалі фермерське господарство.
Отримання земельної ділянки виступає передумовою створення фермерського господарства, адже згідно зі ст. 8 Закону України «Про фермерське господарство», господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою. Отже, після отримання земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи.
Як уже зазначалося, ВП ВС обстоює позицію, що з цього часу обов’язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства. У правозастосуванні виникають питання про укладення додаткової угоди до відповідного договору оренди щодо заміни орендаря з громадянина-засновника на створене ним фермерське господарство як юридичну особу.
Так, у постанові від 30 червня 2020 р. у справі №927/79/19 (провадження №12-21гс20) ВП ВС зазначила, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію на земельних ділянках, наданих їм в оренду для ведення фермерського господарства. При цьому фермерське господарство створюється після набуття громадянином, який виявив бажання створити фермерське господарство, права користування земельною ділянкою. Землі фермерського господарства складаються у т.ч. з земельних ділянок, що використовуються ним на умовах оренди. Право користування такими земельними ділянками зазначається в його статуті, який має містити відомості про земельну ділянку, а також строк, на який передається це майнове право.
Після укладення громадянином договору оренди земельної ділянки державної та комунальної власності для ведення фермерського господарства та створення цим громадянином фермерського господарства права й обов’язки орендаря такої земельної ділянки за договором оренди землі переходять від громадянина до фермерського господарства з дня проведення його державної реєстрації. Право оренди земельної ділянки виникає після державної реєстрації такого права, яка проводиться державним реєстратором у порядку, передбаченому Законом України від 1 липня 2004 р. №1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», на підставі договору оренди землі та інших документів, що згідно із законодавством підтверджують набуття права оренди земельної ділянки.
ВП ВС підкреслила, що після проведення державної реєстрації фермерського господарства та переходу до нього прав і обов’язків орендаря земельної ділянки за договором оренди землі таке господарство звертається до державного реєстратора для проведення державної реєстрації відповідного права оренди на підставі поданого ним договору оренди землі державної та комунальної власності, укладеного засновником цього фермерського господарства. При цьому укладення з орендодавцем та подання державному реєстратору додаткової угоди до договору оренди землі про заміну орендаря з громадянина на фермерське господарство чинним законодавством України не передбачене і, відповідно, не є обов’язковим.
Зазначимо, що така додаткова угода до договору оренди землі про заміну орендаря з громадянина на фермерське господарство може бути укладена за згодою сторін.
Припинення договору оренди земельної частки (паю)
Земельним кодексом України права на земельні частки (паї) визначено самостійними об’єктами земельних відносин. Такі об’єкти виникли в результаті паювання сільськогосподарських угідь, що перебували у колективній власності сільськогосподарських підприємств. Право на земельну частку (пай) посвідчувалося сертифікатом, який видавався фізичним особам – колишнім членам названих сільськогосподарських підприємств. У разі виходу таких фізичних осіб з підприємства здійснювалося відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) з видачею державного акта на право приватної власності на відповідну земельну ділянку.
Оскільки земельна частка (пай) може передаватися в оренду, постає питання про припинення відповідного договору оренди цього об’єкта після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання державного акта на право приватної власності на землю.
З цього приводу у постанові від 1 вересня 2020 р. у справі №233/3676/19 (провадження №14-65цс20) ВП ВС указала, що згідно з законодавством, що діяло на момент укладення договору оренди земельної частки (паю), такий договір відповідав чинному законодавству, був дійсним і передбачав надання орендарю зобов’язального права користування певною ділянкою. У свою чергу, ч. 2 розділу ІХ «Перехідні положення» Закону України «Про оренду землі» передбачала переукладення договору після виділення земельної ділянки в натурі на тих самих умовах, але вже відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку.
Законодавець легітимізував відповідні відносини, надавши особі, яка не є власником ділянки, можливість правомірно передати володіння нею іншій особі. Більше того, законодавець також передбачив обов’язкову трансформацію «зобов’язальної» оренди в «речову» після виділення земельної частки (паю) на місцевості.
ВП ВС підкреслила, що задоволення позову орендодавця про розірвання договору або визнання договору автоматично припиненим внаслідок дій орендодавця щодо виділення земельної ділянки в натурі суперечить принципу pacta sunt servanda, допускаючи ухилення від виконання зобов’язань за договором за нічим не обмеженим розсудом однієї зі сторін договору.
Особливістю договору оренди земельного паю є й те, що йдеться не про володіння, користування та розпорядження конкретною земельною ділянкою, яку виділено на місцевості, а про право на земельну ділянку, адже сама ділянка перебувала в загальному масиві ділянок, що виділялися учасникам колективного сільськогосподарського підприємства (далі – КСП). Не можна стверджувати, що після розпаювання загального масиву невизначених земельних ділянок на місцевості і виділення в натурі земельної ділянки, що відповідає орендованому паю, відповідна частина земної поверхні, якою користується орендар, зникає – відбувається лише зміна її правового режиму.
Отже, при вирішенні спірних правовідносин щодо переукладення або розірвання договору оренди земельної частки (паю) судам слід враховувати, що зміна статусу земельної ділянки чи її власника не має наслідком автоматичного припинення договору, крім випадків, коли це передбачено самим договором.
Фермерське господарство як правонаступник
Фермерське господарство належить до спеціалізованих суб’єктів господарювання, є сільськогосподарським підприємством, створюється для вирощування на відповідних земельних ділянках товарної сільськогосподарської продукції, здійснення її переробки й реалізації з метою отримання прибутку. Окремим видом сільськогосподарських підприємств є колективне сільськогосподарське підприємство, тобто добровільне об’єднання громадян у самостійне підприємство для спільного виробництва сільськогосподарської продукції та товарів, що діє на засадах підприємництва та самоврядування (ст. 1 Закону України від 14 лютого 1992 р. №2114-XII «Про колективне сільськогосподарське підприємство»). У правозастосуванні виникають питання щодо можливості перетворення КСП у фермерське господарство та, відповідно, наявності підстав для правонаступництва таким господарством прав та обов’язків КСП, у т.ч. щодо земельних ділянок останнього.
Стосовно цього у постанові від 1 вересня 2020 р. у справі №907/29/19 (провадження №12-17гс20) ВП ВС зазначила, що ст. 10 Закону України від 15 травня 2003 р. №755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» встановлено спростовну презумпцію відомостей, унесених до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (далі – ЄДР). Отже, відсутність у ЄДР відомостей про правонаступництво юридичної особи не позбавляє зацікавлену сторону права доводити наявність правонаступництва.
Статут юридичної особи є одностороннім актом цієї юридичної особи, який не є підставою для правонаступництва щодо іншої юридичної особи, якщо таке правонаступництво не виникло відповідно до закону.
Паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність, зокрема, КСП. Позивач не пояснив, а суди не встановили, яким чином у КСП могли залишитися спірні землі сільськогосподарського призначення, які не підлягали розпаюванню та не були розпайовані. При цьому передання сільськогосподарських угідь від КПС до власності юридичної особи, землі якої не підлягають розпаюванню, спричинило б порушення прав членів КСП на одержання відповідних земельних ділянок.
ВП ВС підкреслила, що ідентифікаційний код юридичної особи має бути унікальним, а присвоєння новоствореній юридичній особі ідентифікаційного коду іншої юридичної особи, яка не є правопопередником новоствореної юридичної особи, не допускається. Водночас помилкове присвоєння новоствореній юридичній особі ідентифікаційного коду іншої юридичної особи, яка не є правопопередником, свідчить про порушення законодавства, але така помилка не є підставою для правонаступництва.
На відміну від КСП, СФГ є підприємством саме сімейного типу, коли членами СФГ могли бути саме подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі. Отже, КСП, члени якого не є подружжям, їх батьками, дітьми, які досягли 16-річного віку, іншими родичами, не могло бути перетворене на СФГ. Навіть у випадку прийняття рішення про реорганізацію КСП шляхом перетворення на іншу юридичну особу колишні члени КСП автоматично повинні були стати учасниками цієї юридичної особи, позаяк перетворенням юридичної особи є саме зміна її організаційно-правової форми, а не складу її учасників.
***
Викладене дозволяє підсумувати, що наведені правові висновки Великої Палати Верховного Суду, зроблені у спорах щодо використання земель сільськогосподарського призначення, не лише змінили підходи у застосуванні земельно-правових норм, а й мають спрямувати відповідним чином практику застосування земельного законодавства судами першої й апеляційної інстанцій.
Спори, вирішені ВП ВС, наочно ілюструють недосконалість національного земельного законодавства, зокрема, щодо використання земель сільськогосподарського призначення. Низка правових норм є застарілими й потребують оновлення, на практиці виникають відносини, які вимагають нових форм правового регулювання.