Уже понад рік обговорюється рішення Верховного Суду від 13 липня 2020 р. у справі №753/10840/19 (далі — рішення), яким ВС «визнав роздруківки з Viber допустимим доказом». Чи так це насправді і як це рішення використовується на практиці, розберемося далі.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Спочатку слід коротко проаналізувати суть справи, у межах якої було винесено досліджуване рішення. Вона стосувалася домашнього насильства. Заявниця разом з сином від колишнього чоловіка після розірвання шлюбу виїхала на постійне проживання до Словацької Республіки.
Колишній чоловік «у переписці, яку веде по телефону з заявницею з приводу організації побачень з сином, вдається до відкритих погроз, образ, приниження честі та гідності, застосовує нецензурну лайку, називає непристойними словами заявницю, її родичів, вживає лексику, недопустиму у нормальному людському спілкуванні». Ця переписка здійснювалась у Viber. Заявниця зберегла її і звернулась до Дарницького районного суду з заявою про видачу обмежувального припису, яким просила заборонити колишньому чоловіку вести листування й телефонні переговори та у будь-якій спосіб спілкуватися чи контактувати з нею та постраждалою дитиною особисто і через третіх осіб.
Суди обґрунтовано кваліфікували дії колишнього чоловіка як домашнє насильство у формі психологічного насильства в розуміння Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Цікавим у цій справі є саме використання доказів. Суд першої інстанції, дослідивши матеріали справи, дійшов висновку, що факт домашнього насильства підтверджений, і визнав належним і допустимим доказом роздруківку з Viber, оскільки переписка колишнього подружжя велася саме в цьому месенджері. Наголошую, що саме суд першої інстанції визнав роздруківку з Viber належним і допустимим доказом.
Суд апеляційної інстанції погодився з доводами суду першої інстанції і вказав, що «суд першої інстанції повно та всебічно з'ясував обставини справи, наданим доказам дав належну правову оцінку та дійшов правильного висновку». Таким чином, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, у т.ч. і щодо застосування доказів.
Найбільш цікавим у цій справі є те, що Верховний Суд взагалі не досліджував докази та не давав їм оцінку. Відповідно до ч. 1 ст. 400 ЦПКУ, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції не може встановлювати або/та вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, перевагу одних доказів над іншими. Враховуючи викладене, ВС не визнавав роздруківку з Viber належним та допустимим доказом.
Чи може таке рішення застосовуватись на практиці в силу закону? Відповідно до ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права. У цій справі говорити, що ВС дійшов висновку щодо застосування норм права в частині доказів, не зовсім коректно. Тому використовувати рішення ВС в контексті «легалізації» викопіювань з Viber як доказу неможливо. Для визнання таких доказів належними існують окремі процесуальні процедури.
Звичайно, судова практика може по-різному інтерпретувати позиції ВС. З моменту прийняття ним вказаного рішення є тільки одна справа, де воно використовувалось як безумовний факт визнання роздруківки з Viber доказом, — справа №233/1621/21 в Донецькому апеляційному суді. Інших справ, де суддя дійшов би висновку, що рішення Верховного Суду надає роздруківкам з Viber статус належного і допустимого доказу, знайти не вдалося. Звичайно, це не свідчить про те, що такі роздруківки завжди будуть визнаватися неналежними доказами.
Усе залежить від конкретних обставин справи та думки судді, оскільки ст. 89 ЦПКУ дозволяє судді самостійно оцінювати належність, допустимість та достовірність кожного доказу.