Об’єднана палата Касаційного господарського суду докорінно змінює практику у спорах про стягнення банківської гарантії.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Нижче — короткий огляд, що відбулося і чому це важливо.
Що відбулося?
У ЄДРСР 11 червня 2024 року було опубліковано Постанову Верховного Суду у складі суддів об’єднаної палати Касаційного господарського суду від 17 травня 2024 року у справі №910/17772/20.
Справа перебувала на розгляді в об’єднаній палаті КГС майже рік — із 12 липня 2023-го, в ній було отримано три протилежні за підходами висновки членів Науково-консультативної ради при Верховному Суді, а всі, хто має справу із правовідносинами за банківськими гарантіями (передусім банки та їхні юридичні радники), очікували на результат розгляду.
Візьму на себе сміливість узагальнити, що для банків результат негативний.
У цій Постанові об’єднана палата КГС вирішила відступити від висновку, викладеного в Постанові від 18 червня 2021 року у справі №910/16898/19 (теж у складі об’єднаної палати КГС), відповідно до якого при вирішенні спору про існування обов’язку гаранта сплатити за гарантією до предмета доказування входить дослідження наявності чи відсутності виникнення порушення боржником зобов’язання, забезпеченого гарантією.
Іншими словами, об’єднана палата більше не вважає, що у спорах про стягнення з банків коштів за гарантією має значення, порушене основне зобов’язання чи ні. Віднині в таких спорах достатньо з’ясувати, чи вимога до банку та додані документи (якщо вони передбачені умовами гарантії) за зовнішніми ознаками відповідають умовам гарантії.
Чому це важливо?
Спори по гарантії виникають тоді, коли бенефіціар (кредитор) пред’являє до банку вимогу про сплату коштів за гарантією, стверджуючи про порушення основного зобов’язання, а банк відмовляється платити. Відповідно бенефіціар подає позов до суду про стягнення коштів із банку. Третьою особою без самостійних вимог майже завжди виступає боржник (принципал), адже якщо з банку стягнуть гроші, то він тут-таки пред’явить вимогу до боржника.
Досі суди в таких справах були зобов’язані з’ясувати два моменти:
1) чи є вимога належно представленою (що включає як зміст вимоги, так і спосіб її подання) та
2) чи є вимога достовірною, що суди (передусім Верховний) трактували як те, чи сталося порушення основного зобов’язання.
У багатьох справах основна дискусія виникала саме щодо другого питання, яке далеко не завжди є простим.
Тепер же Верховний Суд вважає, що достовірність вимоги — це не про те, чи порушене основне зобов’язання, а про те, чи вимога справді підписана бенефіціаром (п. 77 Постанови).
Новий підхід, звісно ж, спрощує роботу суду та життя бенефіціарам, бо суттєво звужує предмет доказування. Треба просто з’ясувати формальні моменти: чи вимога по гарантії подана ким треба, куди треба, коли треба, як треба, і чи формально її зміст відповідає умовам гарантії.
Та чи є цей підхід розумним і справедливим? Адже Верховний Суд задає тренд, що не лише оцінку поведінки учасників цивільно-правового обороту, а й тлумачення норм права слід здійснювати крізь призму засад добросовісності, розумності та справедливості. Багато про це написано тут.
Звісно, в ідеальному світі бенефіціар ніколи не буде пред’являти вимогу про сплату коштів за гарантією, якщо не було порушено основного зобов’язання. Але ми живемо не в ідеальному світі, а в світі, де і бенефіціар, і принципал знають, що в банку є гроші, і пред’явити вимогу до банку — найпростіший спосіб отримати виконання основного зобов’язання.
Схоже, не приховує цього й Суд [підкреслення та виділення мої]: «Об’єднана палата вважає, що призначенням інституту гарантії (§ 4 глави 49 ЦК України) є надання упевненості учасникам обороту в тому, що бенефіціар гарантовано і швидко одержить платіж, якщо надасть документи, передбачені гарантією (наприклад, товарно-транспортну накладну, акт приймання-передачі виконаних робіт тощо), причому навіть і в тому випадку, коли між принципалом і бенефіціаром існує спір щодо виконання зобов’язання. Запорукою тому має бути надійність банківської системи. Тим самим у разі виникнення спору щодо наявності чи відсутності боргу принципала останній та бенефіціар в частині стягнення боргу міняються місцями: не бенефіціар звертається до суду за стягненням боргу (бо він вже одержав від гаранта суму боргу, яку вважав наявною), а принципал позивається до суду про стягнення з бенефіціара суми, яку принципал вважає отриманою за його рахунок без достатньої правової підстави (глава 83 ЦК України) з огляду на відсутність боргу принципала» (п. 59).
Об’єднана палата дає пораду й на випадок, якщо бенефіціар направить вимогу за відсутності порушення основного зобов’язання: «Якщо ж бенефіціар за відсутності основного зобов’язання (наприклад, якщо воно припинене виконанням з інших підстав, є недійсним) звернеться до гаранта і отримає від нього грошову суму, то таке є набуттям майна (грошей) без достатньої правової підстави за рахунок потерпілого, оскільки за загальним правилом ч. 1 ст. 569 ЦК України гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, то постраждалим є боржник (принципал). Він вправі звернутись до бенефіціара з вимогою про повернення принципалу коштів, сплачених гарантом, за правилами глави 83 «Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави» ЦК України» (п. 56).
Виходить, що об’єднана палата пропонує діяти за принципом «спершу плати, потім доводь». Банк, якщо отримана ним вимога за формальними критеріями відповідає умовам гарантії, має заплатити бенефіціару, не вникаючи в те, чи порушене основне зобов’язання, а потім принципал має заплатити банку (незалежно від того, чи порушене основне зобов’язання). Якщо ж основне зобов’язання не порушене, то принципал може подати позов до бенефіціара і вимагати назад ті гроші, які він сплатив банку, а банк – бенефіціару.
Запропонована Верховним Судом модель викликає два застереження.
По-перше, принцип «спершу плати, потім доводь» працюватиме тільки тоді, коли можна буде стягнути гроші назад. Наявність права регресу до боржника далеко не завжди робить банк захищеним — реалізувати це право на практиці буває непросто (як і завжди, коли йдеться про стягнення коштів). Те саме стосується й стягнення принципалом коштів із бенефіціара.
По-друге, Верховний Суд пропонує замість одного судового процесу два. Так, спершу суд має з’ясувати наявність підстав для стягнення банківської гарантії (у справі за позовом бенефіціара до банку), не вдаючись при цьому до з’ясування питання, чи порушено основне зобов’язання, а потім (у справі за позовом принципала до бенефіціара) — з’ясувати питання, чи порушено основне зобов’язання. Досі обидва питання розв’язувалися в межах одного судового процесу. Навряд чи нова модель сприяє процесуальній економії. Та й не зовсім логічним видається обмежувати принципала, який є третьою особою у справах за позовами бенефіціара до банку, в праві доводити відсутність порушення основного зобов’язання, відкладаючи це питання на окремий судовий процес.
Через зміну судової практики банки, найімовірніше, видаватимуть гарантії лише під забезпечення (іпотеку, заставу рухомого майна, поруку), а вартість цієї фінансової послуги зросте.
Все це робить гарантію якимось аж надто специфічним способом забезпечення виконання зобов’язань, чи не так?