У провадженні Кіровоградського окружного адміністративного суду перебувала справа №П/811/590/16. У 2013 р. податковими органами було надано платнику реєстраційне посвідчення на використання реєстратора розрахункових операцій (далі – РРО) на автомобільній газозаправній станцій (далі – АГЗС) у зв’язку зі здійсненням роздрібної торгівлі. Проте у 2016 р. контролюючий орган, визнаючи АГЗС видом автозаправної станції (далі – АЗС), скасував таке рішення у зв’язку з неможливістю застосування РРО цього виду на АЗС. Така позиція Державної податкової інспекції ґрунтується на підзаконному акті – Інструкції щодо вимог пожежної безпеки під час проектування автозаправних станцій. Для платника такі дії стали підставою для обов’язкової заміни РРО дорожчою моделлю.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Судом було висловлено наступні правові позиції, що обґрунтували незаконність дій державного органу:
- Податковий кодекс України розділяє терміни «АЗС» та «АГЗС» у зв'язку з реалізацією на них різних підакцизних товарів, однак не визначає їх, тобто АГЗС не є видом АЗС.
- Оскільки ПК України не дає визначення цим поняттям (АЗС та АГЗС), але розділяє їх, то необхідно застосовувати їх лише у значенні, встановленому у законах, згідно з п. 5.3 ст. 5 ПК України. Інструкція є підзаконним актом, що не поширюється на такі спірні правовідносини.
- Податковий орган припустився помилки щодо видачі дозволу на застосування цього РРО на АГЗС, а тому його непослідовні рішення не повинні завдати значних витрат платнику. Зобов’язання платника придбати новий РРО суперечить принципу верховенства права.
Постановою Кіровоградського окружного адміністративного суду від 06.07.2016 р. у цій справі задоволено вимоги позивача, а тому було зобов’язано контролюючий орган поновити реєстрацію первинного РРО.
На жаль, Постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 22.09.2016 р. у цій справі було скасовано рішення суду першої інстанції, з висловленням наступних правових позицій:
- інструкція поширюється на спірні правовідносини, а тому АГЗП є видом АЗС, що унеможливлює застосування раніше придбаного РРО;
- порушення відповідачем вимог законодавства при прийнятті попередніх рішень не може унеможливити виправлення цих порушень у майбутньому та створювати умови для існування порушень після їх виявлення.
Тобто за рішенням суду, що набрало законної сили, платник повинен придбати новий (значно дорожчий) РРО. На нашу думку, такий підхід є непослідовним та не відповідає практиці Європейського суду з прав людини.
По-перше, відповідно до звіту Венеціанської комісії 2011 р., принцип верховенства права включає 6 елементів:
- законність (прозорий, підзвітний та демократичний процес прийняття законів);
- правова визначеність;
- заборона довільності у прийнятті рішень;
- доступ до правосуддя, що здійснюється незалежним і безстороннім судом;
- повага до прав людини;
- не дискримінація та рівність перед законом.
Вважаємо, що судом апеляційної інстанції було порушено правову визначеність як елемент принципу верховенства права. На сьогодні чинним законодавством не передбачено розмежування понять «АЗС» та «АГЗС» на рівні закону, а міститься лише одна норма у підзаконному акті. До того ж ПК України, що був прийнятий пізніше та має вищу юридичну силу за підзаконний акт (Інструкцію), все ж таки розділяє вищезазначені терміни. Також пп. 4.1.4 п. 4.1 ст. 4 ПК України закріплено принцип презумпції прав платника, відповідно до якого у разі неоднозначного трактування прав та обов’язків платника рішення повинно бути прийняте на користь платника.
Таким чином, невизначеність та недосконала техніка не повинна впливати на платника податків та обсяг його прав.
По-друге, критерії правової визначеності межують з поняттям «ясність та чіткість закону», що визнається орієнтиром для практики Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ). Так, наприклад, у справі «Щокін проти України» судом визнано порушення ст. 1 Протоколу першого (Право власності) до Конвенції у зв’язку з тим, що неясність та нечіткість національного законодавства мала наслідком неоднакове тлумачення правових норм. Однак національне законодавство не відповідає вимогам «ясності закону» у розумінні Конвенції та не забезпечує належної охорони майнових прав заявника від свавільного втручання органів державної влади.
Отже, у справі про розмежування АЗС та АГЗС, а також зобов’язання платника придбати новий РРО. порушено ще й вимогу «ясності закону».
Враховуючи вищезазначене, сподіваємося, що судом касаційної інстанції будуть дотримані загальноправові принципи та будуть правильно застосовані норми матеріального права у симбіозі з практикою ЄСПЛ.