Неоголошена війна, яку розпочала Росія проти України 24 лютого 2022 р., увійде в світову історію як приклад підлості, жорстокості та виключного цинізму. Жахливим руйнуванням та чисельним людським жертвам немає жодного виправдання. Тому юридична спільнота вже зараз сфокусована на кримінальному переслідуванні посадових осіб та військових держави-агресора в національних та міжнародних кримінальних судах. І це правильно та своєчасно, адже зло не має залишитися безкарним.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Ніхто не знає, скільки триватимуть активні бойові дії та скільки часу пройде до укладення мирного договору, в якому, крім іншого, буде визначено принципи відшкодування матеріальних збитків, завданих Україні та українському народу. Тому важливими є питання забезпечення економічної безпеки країни в умовах війни, додаткове фінансування оборони та компенсації за завдану ворогом шкоду в майбутньому. Одним з можливих варіантів вирішення цих проблем є встановлення повної заборони чи істотних обмежень на ведення торгівлі з ворогом та визначення статусу майна, яке прямо або опосередковано перебуває під контролем ворожої держави.
3 березня 2022 р. Верховна Рада прийняла Закон України «Про основні засади примусового вилучення в Україні об’єктів права власності Російської Федерації та її резидентів», за яким усе російське майно буде вилучене без компенсації. І Україна — далеко не перша країна, яка запроваджує подібні закони щодо майна ворожих держав та контролю за торгівлею з ними. Наприклад, такі закони застосовувала Велика Британія під час обох світових воєн.
Уперше Закон про торгівлю з ворогом було прийнято у Великій Британії у 1914 р. (The Trading with the Enemy Act 1914), після початку Першої світової війни. За ним усе майно ворога передавалося під контроль публічному керуючому (Public Trustee). Спочатку воно перебувало в довірчій власності, проте в 1916 р. було вирішено продати його, а виручені кошти утримувати на спеціальному рахунку. Після закінчення війни ці кошти було використано для виплати репарацій, а Німеччина зобов’язалась відшкодувати своїм громадянам вартість вилученого майна.
У 1930-ті рр. міжнародні відносини швидко погіршувалися, загроза нової великої війни стала цілком реальною. Протягом цього часу тривала розробка оновленого законодавства, в якому було б враховано досвід Першої світової війни та повоєнного часу. Ця робота закінчилася прийняттям нового Закону про торгівлю з ворогом (The Trading with the Enemy Act 1939) у перші дні Другої світової війни, 5 вересня 1939 р. Цей Закон продовжує діяти й донині, і хоча в нього вносилися зміни та доповнення, основні принципи залишилися незмінними.
Окрім проведення легітимної торгівлі, держави гітлерівської коаліції, їхні компанії та резиденти тримали гроші та інші фінансові активи в британських банках (від свого імені або через підставних осіб) з метою придбання сировини та військового спорядження. Тому основною метою було обмеження економічного впливу Німеччини та її союзників на британську економіку шляхом встановлення тотального контролю. Закон досить короткий і містить юридичні механізми щодо контролю за торгівлею та режиму власності ворога на території Королівства, а також сурові санкції щодо порушників.
«Ворогом» вважаються:
1) власне держава, з якою йде війна; та
2) особа або організація, що є резидентом або заснована за законодавством держави, з якою ведеться війна. Окуповані Німеччиною держави визнавалися «технічними ворогами» (Нідерланди, Бельгія та багато інших) і прирівнювалися до ворожої держави.
Привертає увагу той факт, що громадяни держави-ворога зі списку виключені прямою нормою закону. Такий підхід дав змогу включити будь-кого, хто перебуває на території країни-ворога (у т.ч. навіть підданих Великої Британії), але виключити громадян країни-ворога, які покинули її територію.
Закон встановив кримінальну відповідальність за торгівлю з ворогом, яка карається позбавленням волі на строк до 7 років. Торгівля визначена максимально широко й охоплює комерційну діяльність, надання фінансових послуг, здійснення операцій з цінними паперами, постачання товарів та сировини тощо. Операції з валютою ворожої країни також визнано торгівлею з ворогом. Було встановлено лише два винятки з цієї заборони:
1) якщо торгова діяльність здійснюється за дозволом визначених державних органів (наприклад, Торгової ради або Державного казначейства);
2) якщо кошти одержуються від ворога за договором, який було виконано до початку війни. Повідомлення завідомо неправдивої інформації державним органам з метою отримання дозволу на торгівлю також є кримінальним злочином.
Закон надав низці державних органів широкі, часом необмежені повноваження щодо виконання його норм. Зокрема, було суттєво розширено повноваження Торгової ради (Board of Trade) — британського державного органу, який регулює торгівлю та промисловість. Вона одержала право направляти інспекторів (inspector) для перевірки будь-яких документів та бухгалтерської звітності юридичних осіб. За результатами інспекції міг бути призначений наглядач (supervisor) для повного контролю за компанією з дуже широкими повноваженнями, які визначались на розсуд Ради. За перешкоджання діяльності інспектора або наглядача чи відмову від надання їм інформації й затребуваних документів винна особа могла бути засуджена до штрафу або позбавлення волі.
Також у законі було передбачено запобіжники проти юридичних схем, метою яких був обхід заборони на торгівлю з ворогом або уникнення відповідальності. Наприклад, відступлення права вимоги за контрактом до третіх сторін не надає вигодонабувачу жодних прав щодо таких вимог. Операція з відчуження цінних паперів ворогом (зокрема, через додаткову емісію) не створює жодних правових наслідків та прав для особи, яка одержала такі акції. Спроби обійти вимоги щодо передачі цінних паперів ведуть до кримінальної відповідальності.
До війни між Великою Британією та Німеччиною і її союзниками існували торгові відносини, і компанії обох сторін обмінювалися товарами та послугами. Після прийняття закону було заборонено переказувати кошти ворожим компаніям на підставі будь-яких комерційних контрактів. Натомість Торгова рада утворила трьох зберігачів ворожого майна (custodian of enemy property) окремо для Англії та Вельсу, Шотландії і Північної Ірландії, на рахунки яких мали бути переказані такі кошти. Сплата дивідендів, бонусів, відсотків за кредитними договорами, страхові виплати тощо також мали здійснюватися на рахунки зберігачів. Зберігачі одержали повноваження щодо управління будь-яким майном ворога (рухомим та нерухомим, цінними паперами, борговими зобов’язаннями тощо). Доходи, одержані від такого майна, належали Королівству та сплачувалися до казни. Подальша доля майна мала бути визначена Торговою радою після офіційного закінчення війни.
Сплата за контрактом або укладення угоди щодо майна без належного дозволу тягнули за собою кримінальну відповідальність. Будь-які угоди з ворогом визнавалися нікчемними (недійсними з моменту укладення).
Низку положень закону від 1939 р. було виконано негайно. Відразу після його прийняття всі, хто підпадав під визначення ворога (у т.ч. резиденти окупованих Німеччиною країн), втратили доступ до своїх банківських рахунків та цінних паперів (проте формально залишалися їхніми власниками). 16 вересня того ж року було видано наказ, згідно з яким заборгованість за комерційними контрактами з ворогом мала бути сплачена зберігачу. Крім того, всі, хто володів власністю ворога, мав негайно повідомити про це зберігача та передати відповідні документи.
Однак не всі положення закону активно виконувалися. Перші місяці війни були досить спокійними для Великої Британії, і ділові кола мали надію на ведення бізнесу як за мирного часу. Окремі угоди було дозволено, зокрема, через посередників з нейтральних країн та з необхідним дозволом. Проте чим далі тривала війна й економічний стан Великої Британії погіршувався, тим сильнішим ставав контроль за майном ворога. У 1941 р. було вирішено провести інспекцію банківських депозитних комірок, які належали ворогам, якщо існували підстави вважати, що в них зберігаються золото або валюта, після чого їх конфісковували. У 1942 р. залишки з банківських рахунків ворога було перераховано зберігачам.
Також посилився контроль за спробами використати осіб з нейтральних країн як агентів для здійснення фінансових операцій. Так, було виявлено, що величезну кількість облігацій на пред’явника було захоплено під час окупації Польщі та Чехословаччини й надалі продано в Лондоні.
Згодом стало очевидно, що подібний закон негативно впливав на біженців — резидентів ворожої держави, які поспішно виїхали за її межі та залишилися без засобів для існування. Тому відносно незначні суми було звільнено від обмежень для задоволення особистих потреб, але за умови, що їхні власники покинули територію ворога та перебували на території нейтральних країн.
Після закінчення війни 8 травня 1945 р. повноваження зберігачів продовжувалися в повному обсязі, а для цілей виконання закону за ворожими країнами, компаніями та особами утримувався такий статус. На Потсдамській та Паризькій мирних конференціях було вирішено, що німецьке майно буде продане, а виручені кошти мають бути зараховані як виплата репарацій. Особисте майно німців було повернуте, але лише тим, хто сам став жертвою нацистського режиму (зокрема, євреям), та за умов, що:
1) вони були позбавлені волі на підставі дискримінаційного законодавства;
2) їхні громадянські права було законодавчо обмежено;
3) вони не вчиняли дій проти Великої Британії та союзників. Уряд Німеччини та її сателіти взяли на себе зобов’язання відшкодувати втрати своїх громадян.
Остаточні розрахунки тривали ще довше. Наприклад, остаточний звіт щодо майна Німеччини було подано до парламенту Великої Британії у липні 1992 р. Отже, владнання всіх повоєнних фінансових питань тривало 47 років після закінчення війни.
Вилучення приватного майна завжди є надзвичайним заходом. Подібні дії українського уряду потенційно можуть стати предметом розгляду в національних та міжнародних судах щодо відповідності Конституції України та міжнародним договорам із захисту інвестицій. Проте право власності не є абсолютним, і вказані правові акти містять положення, які дозволяють подібні дії за надзвичайних умов. І якщо тотальна війна, спрямована на знищення країни та народу, не є такою умовою, то що тоді є?