Виконання рішення - завершальний етап судочинства, в рамках якого стягувач звертається до уповноважених законодавством органів та осіб із виконавчим документом із метою його примусового виконання.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
В Україні діє змішана модель організації примусового виконання рішень, яка передбачає можливість звернутися до Державної виконавчої служби або приватного виконавця - на відміну від більшості європейських країн, де рішення судів виконують державні або приватні виконавці.
Новим етапом розвитку інституту виконавчого провадження, безсумнівно, стало впровадження інституту приватних виконавців, і вже сьогодні можна стверджувати про позитивні наслідки цієї реформи. Сьогодні саме приватні виконавці є рушійною силою на шляху до вдосконалення процедур примусового виконання рішень. За два роки роботи приватних виконавців спостерігається не лише збільшення виконання судових рішень, а і реальне підвищення відсотка добровільного виконання боржниками судових рішень.
Найбільший «прорив» спостерігається у виконанні судових рішень та наказів про стягнення аліментів. З 2017 р. ця проблема вирішується комплексно: в законодавстві, яке регулює стягнення аліментів, було внесено відповідні зміни, направлені на обмеження прав боржників, а виконавцям надано більше широке коло повноважень щодо впливу на боржників. Наприклад, все частіше з'являються гучні новини про відмову у перетинанні кордону боржникам.
У процесі примусового виконання як державні, так і приватні виконавці постійно стикаються з численними перешкодами. Попри те, що Закон про виконавче провадження декларує досить значні можливості, не завжди виконавець може ними скористатися у повному обсязі: суди часто відмовляють у задоволенні клопотань про примусове входження до помешкань боржників, в обмеженні у праві виїзду за кордон тощо, а банківські установи - у наданні інформації про рахунки боржника, мотивуючи це банківською таємницею.
Реформа, що відбулася впродовж останніх трьох-п’яти років, дала надію на те, що Україна все-таки наблизиться до порядків, притаманних країнам із розвиненою демократією, а успішна реалізація рішень юрисдикційних органів в Україні стане звичною практикою, а не винятком.
Станом на сьогодні в Єдиному реєстрі приватних виконавців знаходиться більше 150 осіб, серед яких більше 70 - це виконавці м. Київ. Така кількість виконавців дозволяє стягувачу обрати найоптимальніший варіант виконання судового рішення. При цьому звернення до приватного виконавці має ряд плюсів: різниця між завантаженістю приватного виконавця та органу ДВС, економія часу, в результаті - ефективність.
Більше половини приватних виконавців - це колишні працівники органів ДВС.
Перш за все, потрібно розуміти, що державні виконавці зобов’язані виконувати усі справи, які до них надходять у необмеженому масштабі, а приватні - обирають самостійно, аналізуючи складність, затратність виконання рішення суду.
Другий критерій - те, що приватний виконавець має обмежені права, тобто не має права виконувати усі примусові рішення, передбачені ст. 3 Закону України «Про виконавче провадження». Також впродовж першого року своєї діяльності він не може здійснювати примусове виконання рішень, за якими сума стягнення становить 20 та більше мільйонів гривень або еквівалентну суму в іноземній валюті.
Після надходження виконавчого листа щодо нього потрібно розпочинати певні виконавчі дії, тому постає питання фінансування даного процесу. Державний виконавець довго міркувати над цим питанням не буде, оскільки, згідно законодавства України, витрати виконавчого провадження здійснюються за рахунок держбюджету, а стосовно приватного виконавця можуть виникнути труднощі. Згідно ч. 3 ст. 42 Закону України «Про виконавче провадження», витрати виконавчого провадження приватних виконавців здійснюються за рахунок авансового внеску стягувача, стягнутих із боржника коштів на витрати виконавчого провадження. Тобто для того, щоб фізична чи юридична особа здійснила своє право на забезпечення державою виконання судового рішення, яке надається кожному громадянину згідно Конституції України, вона повинна витратити власні кошти.
Винагорода приватного виконавця складається з основної та додаткової. Основна винагорода, залежно від виконавчих дій, що підлягають вчиненню у виконавчому провадженні, встановлюється у вигляді: 1) фіксованої суми - у разі виконання рішення немайнового характеру; 2) відсотка суми, що підлягає стягненню, або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом.
Розмір основної винагороди встановлюється Кабінетом Міністрів України, а додаткова винагорода приватного виконавця визначається угодою між ним та стягувачем, і сплачується стягувачем у порядку, визначеному угодою. Залежно від складності виконавчого провадження, стягувач буде орієнтуватися не лише на швидкість та якість послуг приватного виконавця, але і на вартість його послуг. Адже на відміну від основної винагороди, додаткова винагорода сплачуватиметься саме стягувачем, а не боржником.
Звісно, попри стрімкий розвиток та позитивні зрушення виконавчого провадження, існує низка проблемних питань, усунення яких підвищило б ефективність діяльності виконавців. Зокрема, в Україні відсутня система обміну інформацією між державними та приватними виконавцями, що призводить до вчинення ними аналогічних дій, спрямованих на розшук та реалізацію майна одного й того ж боржника.
Актуальним є питання сплати авансового внеску при поданні заяви про відкриття виконавчого провадження.
15 травня 2019 р. Другий сенат Конституційного Суду України ухвалив рішення у справі за конституційною скаргою Хліпальської Віри Василівни щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ч. 2 ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження» (щодо забезпечення державою виконання судового рішення). Цим рішенням КСУ визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення ч. 2 ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 р. №1404-VIII зі змінами.
Якщо державні виконавці безумовно приймають виконавчий документ без оплати авансового внеску, то приватні виконавці фактично відмовляються його приймати без попереднього авансування витрат на отримання витягів, поштову кореспонденцію, канцелярію тощо. Розмір такого авансування у кожного виконавці різний: від 400 до 3000 грн. З однієї сторони виконавця можна зрозуміти: понесені ним витрати можуть бути некомпенсовані, з іншої - у стягувача не залишається вибору, і він змушений звертатися до органів ДВС.
Зупинимося на відповідальності приватного виконавця. З власного досвіду зазначимо, що нещодавно стикнулися з проблемою відсутності реального механізму притягнення приватних виконавців до відповідальності за їх протиправні дії та рішення. Порядок оскарження рішень та дій державних виконавців передбачений Законом України «Про виконавче провадження» (розділ 10), а рішень та дій приватного - Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», проте дуже формально. Так, відповідно до ст. 36 акону, рішення, дії чи бездіяльність приватного виконавця можуть бути оскаржені в порядку, встановленому законом. Фактично оскаржити рішення та дії виконавця можна шляхом подачі скарги до суду, який видав виконавчий документ або шляхом подання скарги до дисциплінарної комісії приватних виконавців, проте випадки притягнення виконавців до відповідальності комісією - одиничні.
Таким чином, звісно, введення інституту приватних виконавців має ряд позитивних та вагомих досягнень, проте цей новий інститут потребує вдосконалення як в частині порядку отримання права на заняття діяльністю, в питанні врегулювання компенсації витрат приватного виконавця у разі невиконання рішення, так і в частині притягнення виконавців до відповідальності з метою унеможливлення зловживання останнім наданими повноваженнями.