Реформування системи виконання судових рішень – перспективи для України

Вже неодноразово обговорювалося питання необхідності реформування законодавства у сфері примусового виконання рішень. Про розуміння важливості та актуальності реформування виконавчого провадження з боку державних органів свідчить те, що реформу системи виконавчих проваджень визначено в Україні серед пріоритетних, зокрема, Стратегією сталого розвитку «Україна-2020», Коаліційною угодою, програмою діяльності Кабінету Міністрів України, Стратегією реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015 – 2020 рр. та Планом законодавчого забезпечення реформ в Україні.

Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!

Тобто необхідність реформування системи примусового виконання судових рішень була задекларована де тільки можна. З цією метою Радою з питань судової реформи разом з експертами відповідної робочої групи Ради, на підставі підготовленого Міністерством юстиції України пакету законопроектів щодо комплексного реформування системи примусового виконання судових рішень і рішень інших органів, розроблено та передано до Верховної Ради проекти Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» та Закону України «Про виконавче провадження».

Однак, проаналізувавши ці законопроекти, варто зазначити, що виникає безліч запитань, головним з яких є таке: «Що очікує на нас у майбутньому, після впровадження закону, та чи дійсно вказані законопроекти є панацеєю для держави?». Адже після їх ухвалення частка фактично виконаних судових рішень підніметься хоча б до 50% від ухвалених, а державні виконавці стануть вмить зверх мотивованими, а все, що не зможуть виконати державні – виправлятимуть приватні виконавці.

Безумовно, найбільш прогресивним та революційним моментом у законопроектах є запровадження інституту приватних виконавців. Проте створюється таке враження, що проект закону «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» писали виключно під приватних виконавців, а розділ про державну виконавчу службу включили до проекту без якого-небудь переосмислення та зміни принципів існування.

Зазначений проект містить три розділи:

І. Загальні положення (1-5 статті);

ІІ. Державна виконавча служба (6-15 статті);

ІІІ. Приватні виконавці (19-55 статті).

Навіть із кількості статей, якими врегульовано діяльність виконавців, вбачається надання переваги щодо детального регулювання діяльності приватних виконавців та поверхневого формального регулювання державних виконавців. У той же час, в регулюванні діяльності державної виконавчої служби нібито нічого й не змінилося, що є не зовсім логічним та послідовним, з огляду на цілі, які декларувалися під час розробки законопроекту.

Можна стверджувати, що після запровадження інституту приватних виконавців левова частина виконавчих проваджень від загальної кількості ухвалених судових рішень, буде й далі припадати на долю державної виконавчої служби.

Це зумовлено наступними обставинами. По-перше, відповідно до ч. 2 ст. 5 проекту Закону України «Про виконавче провадження», всі виконавчі провадження за якими: стягувачем або боржником є держава, державні органи, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, державні та комунальні підприємства, установи, організації, юридичні особи, які фінансуються виключно коштом державного або/та місцевого бюджету, або частка держави у статутному капіталі яких перевищує 25%; передбачено вчинення дій щодо майна держави або комунальної власності; рішення про виселення або вселення фізичних осіб; рішення про конфіскацію майна, мають здійснюватися виключно органами державної виконавчої служби. Отже, всі адміністративні штрафи, пенсійні та соціальні донарахування, спори за участю державних органів та державних підприємств та інше що підлягає виконанню виключно державною виконавчою службою.

По-друге, проект Закону України «Про виконавче провадження» передбачає право приватного виконавця повернути виконавчий документ стягувачу без прийняття до виконання у разі відмови стягувача здійснити авансування витрат (що є логічним, не власним же коштом приватному виконавцю надсилати листи та їздити до боржника), ч. 5 ст. 4.

Враховуючи, що відповідно до статистичних даних, більша частина населення країни живе за межею бідності та не може дозволити собі здійснення авансування витрат, очевидно, що значна кількість виконавчих проваджень, за якими стягувачами є фізичні особи, залишиться на виконанні органів державної виконавчої служби.

Тож, виходячи з вищезазначеного, напрошується невтішний висновок, що приватні виконавці не можуть замінити або конкурувати з державною виконавчою службою. І це факт.

Безумовно, приватні виконавці без роботи не залишаться. Їх беззаперечною перевагою перед державними виконавцями будуть швидкість реагування, мобільність та відсутність важкої бюрократичної процедури з візування та погодження будь-якого документа з керівництвом.

Однак, аналізуючи законодавчі обмеження щодо певної категорії провадження, які не можуть здійснюватися приватним виконавцем, здається, що кількість проваджень, які будуть на виконанні приватних виконавців, не перевищить 1/4 від загальної кількості ухвалених судових рішень, які підлягатимуть примусовому виконанню. І, скоріш за все, після запровадження інституту приватних виконавців показники фактичного виконання судових рішень у державної виконавчої служби різко зменшаться. Оскільки банки та приватні юридичні особи перейдуть на співпрацю з приватними виконавцями. І тоді усі проблеми державної виконавчої служби оголяться, та постане питання: «У чому ж полягало реформування системи виконання судових рішень?».

Істотні проблеми системи державного виконання рішень лаконічно визначені у Стратегії реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015 – 2020 рр.: гранично низька частка фактичного виконання судових рішень, відсутність ефективної системи мотивації державних виконавців, системні недоліки у взаємодії державних виконавців з іншими державними та недержавними установами.  

Отже, повернемося до цілей та мети, які переслідувалися та декларувалися під час розробки проектів Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» та Закону України «Про виконавче провадження».

Передаючи на розгляд парламенту проект Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» декларувалось, що «з метою удосконалення функціонування державної виконавчої служби підвищено вимоги до осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Про вимоги до осіб, які хочуть працювати у державній виконавчій службі, зазначається у ст. 10 проекту, однак про підвищені вимоги немає ніяких зазначень. Фактично, до проекту було включено без змін положення ст. 8 чинного Закону України «Про державну виконавчу службу».

Якщо вимоги до приватного виконавця прописані прямо у проекті закону достатньо чітко та з урахуванням обмежень до осіб, які не можуть бути приватними виконавцями, то стосовно державних виконавців є незрозуміла теза: «Спеціальні вимоги до рівня професійної компетентності державних виконавців та керівників органів державної виконавчої служби визначаються Міністерством юстиції України». Знову постає питання: чому одразу прозоро в законі не визначити вимоги до державного виконавця? З такого формулювання статті можна припустити, що до державного виконавця можуть бути інші вимоги, ніж до приватного. Однак у такому випадку відбувається дискримінація.

Саме такий приклад можна привести і щодо мотивації та винагороди державному виконавцю.

Фактично, розд. ІІ «Державна виконавча служба» проекту Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» майже дослівно копіює чинний Закон України «Про державну виконавчу службу». Отже, ні про яке вирішення системних проблем у державній виконавчій службі мова в зазначеному законопроекті не йде.

Запровадження інституту приватних виконавців, безумовно, є революційним та сміливим кроком при реформуванні системи примусового виконання рішень в Україні. Втім, цим не можна виправдовувати повну бездіяльність у вирішенні істотних проблем у системі державного примусового виконання судових рішень. Залишається лише сподіватися, що парламентарії та автори закону не підійдуть до такої реформи формально і, допрацювавши цей проект, зможуть забезпечити появу в Україні реальних та ефективних органів виконання судових рішень.