Правова позиція ВСУ висловлена під час розгляду справи №6-472цс15 про визнання рішення селищної ради і державного акта на право власності на землю недійсними та визнання права власності на земельну ділянку є досить актуальною та своєчасною, оскільки відображає, передусім неоднозначність судової практики, а також кардинальні зміни у земельному законодавстві, які відбувалися починаючи з 2009 р.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Для того щоб правильно зрозуміти позицію судів та правову позицію ВСУ у цій справі, слід повернутися до законодавства, яке діяло на момент виникнення правовідносин та процедуру виникнення та реєстрацію прав на нерухоме майно (земельні ділянки).
З урахування змін у законодавстві, порядку державної реєстрації прав на землю та документів, що ці права посвідчують періоди реєстрації можливо поділити на три етапи: перший етап – до 02.05.2009, другий етап – після 02.05.2009 та третій етап – після 01.01.2013. У цьому випадку рішення стосується перших двох етапів.
Так, до 02.05.2009 відповідно до ст. 125 ЗК України право власності виникало після одержання її власником документа, що посвідчує право власності земельної ділянки та його державної реєстрації. Державну реєстрацію правовстановлюючих документів проводили територіальні органи Держкомзему. Згідно з положеннями ст. 126 ЗК України, документ, який підтверджував право власності у період до 02.05.2009 був державний акт трьох видів: 1) державний акт на право приватної власності на землю; 2) державний акт на право власності на землю; 3) державний акт на право власності на земельну ділянку.
Водночас у зв’язку з прийняттям Закону України від 05.03.2009 №1066-VI відбувалося спрощення процедури переходу права власності на земельну ділянку, із земель приватної форми власності та розпочався другий етап державної реєстрації прав на землю.
Зазначеним Законом України було внесено зміни до ст. 126 ЗК України щодо визначення документів, якими може посвідчуватись право власності на землю. Згідно з п. «а» ч. 2 ст. 126 ЗК України документом, який підтверджує набуття права власності на земельну ділянку, що на момент відчуження перебувала у приватній власності, може виступати будь-який договір, за яким набувається у власність земельна ділянка (купівля-продаж, дарування, міна тощо). Відповідний договір разом з державним актом є належним правовстановлюючим документом, на підставі якого може бути проведено державну реєстрацію права власності на земельну ділянку.
У разі набуття права власності на земельну ділянку на підставі цивільно-правової угоди державний акт на право власності на земельну ділянку долучається до договору, на підставі якого відбувся перехід права власності на земельну ділянку.
На державному акті про право власності на земельну ділянку нотаріус, який посвідчує (видає) документ, та орган, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їхніх обмежень, робили згідно із законодавством, яке діяло з 2009 р., відмітку про перехід права власності на земельну ділянку із зазначенням документа, на підставі якого відбувся такий перехід (п. 14 Порядку ведення Поземельної книги, затвердженого ПКМ України від 09.09.2009 №1021).
З наведеного слідує, що з 02.05.2009 під час переходу права власності на землю за цивільно-правовою угодою до іншої особи, документ, який посвідчує таке право є цивільно-правова угода, а не державний акт. До того ж проставлялася відмітка про перехід права власності у державному акті, а сам державний акт, був додатком до договору. Тому з 2009 р. у судових позовах почали використовувати такі позовні вимоги, як скасування державного акта та визнання договору недійсним.
Отже, скасування державного акта з відміткою про перехід права власності не породжує будь-яких правових наслідків щодо цивільно-правової угоди та власника земельної ділянки і у такому разі не може бути підставою для припинення такого права.
Наостанок, слід зазначити, що юристам під час роботи над такими справами варто враховувати не тільки особливості земельного законодавства, але й те, як воно змінювалося і діяло протягом відповідного періоду, коли були правовідносини.
Нагадаємо, що Верховний Суд України на спільному засіданні cудових палат у цивільних та господарських справах 24 червня цього року ухвалив постанову у справі №6-472цс15, предметом якої був спір про визнання рішення селищної ради і державного акта на право власності на землю недійсними та визнання права власності на земельну ділянку. Про це повідомила прес-служба суду.
Зокрема ВСУ зробив правовий висновок про те, що ст. 173 Земельного кодексу України (ЗК) визначено, що межа району, села, селища, міста, району у місті – це умовно замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює територію району, села, селища, міста, району у місті від інших територій. Відповідно до п. «б» ч. 1 ст. 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.