В останні роки громадяни України все частіше звертаються до суду за захистом своїх інтересів, пов’язаних з укладенням договорів позики в електронному вигляді. У цій статті будуть розглянуті найпопулярніші обставини, на які посилаються позичальники як на підстави звернень до суду, а також проаналізована практика Верховного Суду з цих питань.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Проаналізувавши судову практику, можна сформулювати 3 основні позиції, які позичальники зазначають у позовних заявах при зверненні до суду:
- договір укладено не в письмовій формі;
- договір взагалі не підписано або на екземплярі договору відсутній електронний підпис;
- відсутнє волевиявлення позичальника, або ж договір укладено нібито з порушенням ст. 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів».
Розглянемо кожен пункт детальніше.
1) Щодо укладення електронного договору не в письмовій формі
Досить часто позичальники посилаються на недотримання в момент укладення електронного договору письмової форми відповідно до ст. 1055 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України), де передбачено, що кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним. Проте таке судження помилкове.
Позиція Верховного Суду
Зазвичай, клієнти банківських чи небанківських установ трактують поняття «письмова форма» занадто буквально, вважаючи, що електронна форма не є письмовою, тому такі договори мають бути визнані судом недійсними. Проте така думка невірна.
Позиція суддів Верховного Суду з цього питання одностайна. Наприклад, у справі №561/77/19 від 16.12.2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив: «Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася (ч. 2 ст. 639 ЦК України.) Абз. 2 ч. 2 ст. 639 ЦК України передбачає, що договір, укладений за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем за згодою обох сторін вважається укладеним у письмовій формі. Аналізуючи викладене, слід дійти висновку, що будь-який вид договору, який укладається на підставі Цивільного або Господарського кодексів України, може мати електронну форму. Договір, укладений в електронній формі, є таким, що укладений у письмовому вигляді (ст. 205, 207 ЦК України). Особливості укладення кредитного договору в електронному вигляді визначені Законом України «Про електронну комерцію». Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному ст. 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі».
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 9 вересня 2020 р. у справі №732/670/19, від 23 березня 2020 р. у справі №404/502/18, від 7 жовтня 2020 р. у справі №127/33824/19.
Таким чином, електронна форма договору прирівнюється до письмової, проте з певними особливостями щодо укладення таких договорів. Сторони вільні обрати форму правочину, в т.ч. електронну. Тож електронний договір не може бути визнаний недійсним виключно через те, що він має електронну форму.
2) Щодо відсутності підпису в електронному договорі
Ще одним з аргументів у позовних заявах про визнання кредитних договорів недійсними є відсутність підпису у договорі. За ст. 12 ЗУ «Про електронну комерцію», якщо відповідно до акта цивільного законодавства чи за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання:
- електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис» за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину;
- електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом;
- аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.
Зазвичай електронні кредитні договори підписуються за допомогою електронного підпису одноразовим ідентифікатором, у рідких випадках — за допомогою аналога власноручного підпису.
Що каже Верховний Суд
Позичальниця звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, де зазначила, що оспорюваний договір про надання фінансового кредиту не підписаний нею. Дослідивши матеріали справи, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі №524/5556/19 від 12.01.2021 р. дійшов такого висновку: «Електронним підписом одноразовим ідентифікатором є дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, і надсилаються іншій стороні цього договору. Це комбінація цифр і літер, або тільки цифр, або тільки літер, яку заявник отримує за допомогою електронної пошти у вигляді пароля, іноді в парі «логін-пароль», або смс-коду, надісланого на телефон, або іншим способом. При оформленні замовлення, зробленого під логіном і паролем, формується електронний документ, в якому за допомогою інформаційної системи (веб-сайту інтернет-магазину) вказується особа, яка створила замовлення. Оспорюваний договір про надання фінансового кредиту підписаний позивачкою за допомогою одноразового пароля-ідентифікатора, тобто укладення між сторонами спірного правочину підтверджено належними та допустимими доказами ».
Подібна правова позиція міститься і у постанові Верховного Суду у справі №127/33824/19 від 07.10.2020 р., проте у цій справі мова йшла про відсутність відображення електронного підпису на договорі та відсутність доказів отримання такого підпису позичальником: «Без отримання листа на адресу електронної пошти і смс-повідомлення, без здійснення входу на веб-сайт товариства за допомогою логіна і пароля особистого кабінету кредитний договір між позивачем та відповідачем не був би укладений. Укладення кредитного договору у запропонованій формі відповідало внутрішній волі позивача, цей правочин, відповідно до Закону України «Про електронну комерцію», вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі».
Проаналізувавши зазначені постанови Верховного Суду, можна дійти висновку, що кредитодавець вправі надати доказ підписання договору, що міститься у іншому документі (ч. 13 ст. 11 ЗУ «Про електронну комерцію»), навіть у разі відсутності відображення підпису в договорі. Такі дії є законними та свідчать про волевиявлення сторін на укладення договору, тож за таких обставин у суду немає підстав для визнання електронного кредитного договору недійсним.
3) Щодо відсутності волевиявлення або укладення договору нібито з порушенням законодавства України
У позовних заявах неодноразово зустрічаються посилання на відсутність волевиявлення позивачів на укладення договору, обов’язку сплати непропорційно великої суми компенсації за невиконання зобов’язання чи недосягнення згоди стосовно істотних умов. Цікаву правову позицію з цього приводу висловив Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі №127/23910/14-ц від 23.12.2020 р.: «Часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій є тією дією, яка свідчить про визнання ним боргу».
Така правова позиція може бути застосована до судових спорів, де позичальник заперечує своє волевиявлення на укладення кредитного договору. Внесення грошових коштів на рахунок кредитодавця є визнання ним боргу (відповідно до зазначеної позиції Верховного Суду), що, у свою чергу, фактично прирівнюється до підтвердження волевиявлення учасника справи на укладення договору. Адже без волевиявлення не існувало б потреби сплачувати заборгованість. З огляду на викладене, волевиявлення позичальника може підтверджуватись як підписанням договору, так і його діями (заповнення формуляра (заявки) на отримання кредиту, часткова або повна сплата заборгованості тощо).
Розглядаючи справи, де позичальники посилаються на порушення законодавства кредитодавцем, а саме встановлення обов’язку сплати непропорційно великої суми компенсації за невиконання клієнтом зобов’язання (понад 50%) за кредитним договором, варто звернути увагу на правову позицію у вже згаданій постанові Верховного Суду у справі №524/5556/19 від 12.01.2021 р.: «При належному виконанні договірних зобов`язань штрафна санкція у вигляді пені не застосовується, при цьому сума нарахованої пені залежить і від періоду невиконання боржником взятих на себе зобов`язань».
Отже, можна стверджувати, що нарахована сума штрафних санкцій у вигляді пені залежить виключно від позичальника. Тобто чим довше клієнт не повертає заборгованість, тим більшу суму боргу має право нарахувати кредитодавець. Посилання на формальне порушення законодавства без достатніх доказів призведе до відмови судом у задоволенні вимог.
Підсумовуючи викладене
Зазначені правові позиції Верховного Суду ґрунтуються на презумпції свободи договору, тобто сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог законодавства. Підписуючи договір, позичальник погоджується на укладання договору саме такого змісту, що фактично нівелює усі доводи стосовно невідповідності умов договору без достатніх на це доказів. Укладення договору може здійснюватися різними шляхами, тож відсутність підпису в договорі не завжди є ознакою недійсності такого правочину або відсутності волевиявлення сторін.