На сторінках «ЮГ» вже розглядалися питання примирних процедур. Зокрема, щодо вирішення спору за участі судді висловлювався голова Київського апеляційного суду Ярослав Головачов у статті «Врегулювання спорів за участю судді: що і як?», де наголосив, що призначення та юридична природа цього інституту станом на сьогодні не розкриті, а також показав, що відрізняє врегулювання спорів за участю судді від медіації.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
В результаті медіації сторони доходять згоди, яка не має форми юридичного зобов’язання, а врегулювання спору за участі судді має цілком конкретні правові наслідки — укладення мирової угоди, відмову від позову, залишення його без розгляду чи визнання. Хоча всі ці варіанти розв’язання спору можливі й без суддівського врегулювання. Медіатор може відмовитися від медіації, суддя — ні. Медіатор є посередником, суддя — ні.
Медіатор може давати поради юридичного змісту, суддя — ні (хоча роз’яснення може). Вказані «обрізані» можливості судді, стислий строк врегулювання (30 днів) та відсутність його чіткої процедури (в ЦПК, ГПК і КАСУ по одній главі з 5 статей) роблять цей варіант розв’язання спору непривабливим, у першу чергу, для судді.
Як його проводити, те врегулювання?
Оскільки процедуру врегулювання за участю судді не деталізовано, судді її обминають. І не лише через брак регламентації, а й тому, що через позапроцесуальний характер таке врегулювання не зараховується до навантаження суддів, яке в нинішні часи й без того надмірне. Зазвичай це виглядає так: суддя під час підготовчого засідання каже: «Закон вимагає, щоб я запропонував вам врегулювання спору за участю судді, але хтозна, як його проводити. Отже, вважаймо, що я пропонував» (може, хтось чув подібну пропозицію, висловлену інакше, але зміст саме такий).
Про якусь практику застосування норм про врегулювання спору за участю судді можна говорити лише в контексті цивільного процесу, бо від їх уведення в грудні 2017 р. у господарському судочинстві рішень, де вони згадуються, накопичилося всього 30, а в адміністративному — аж 10. Останній показник подиву не викликає, бо наші публічні органи миритися з громадянами не бажають за жодною процедурою, а програвши першу інстанцію, зазвичай упевнено крокують аж до програшу в касаційній, щедро сплачуючи судовий збір коштом платників податків — тих самих громадян.
Щодо цивільного судочинства, то в системі Lex знаходимо таку кількість судових рішень, де згадувалася, приміром, ст. 203 ЦПК «Порядок проведення врегулювання спору за участю судді»: за 2018 р. — 483, за 2019 — 302, за 2020 — 374, за 2021 р. — 525. Разом 1684. Це, очевидно не всі рішення, що торкалися ст. 203 ЦПК, адже система Lex не збирає суто процедурні ухвали, позбавлені юридичного мотивування, але в більшості зі згаданих понад півтори тисячі рішень судів усіх інстанцій вона таки згадується побіжно. Усього ж від самої появи інституту врегулювання спору за участю судді рішень по суті маємо близько 100.
Врегулювання не здобуває популярності
Під час засідання Міжрегіональної групи регіональних рад з питань реформи правосуддя (РРРП) «Медіація у цивільних спорах» 23 липня 2021 р. заступник керівника департаменту аналітичної та правової роботи — начальник правового управління (IV) Верховного Суду Михайло Шумило навів статистику, згідно з якою в той час, як суди загальної юрисдикції за рік розглядають близько 1 млн справ, протягом 2019 р. було постановлено лише 50 ухвал про проведення врегулювання спорів за участю судді, і лише у 12 випадках сторонами досягнуто примирення. У 2020 р. кількість таких ухвал збільшилася до 77, а примирення досягнуто у 22 випадках. «Статистика свідчить про те, що цей інструмент потребує вдосконалення», — зробив висновок М. Шумило.
Згідно з даними узагальнення судової практики по Києву та Київській області, наведеними у згаданій статті Я. Головачова, у 2018–2019 рр. процедура врегулювання спору суддею була успішно завершена по 21 справі з 56, тобто успіху досягли 37,5% примирних процедур за участю судді.
Отже, кількість як спроб, так і успішних врегулювань свідчить про те, що модель у наших судах не приживається. І для цього не треба збирати судову статистику, узагальнювати її і формулювати багатозначні висновки. Досить на платформі Lex перейти до будь-якої зі статей гл. 4 розділу ІІІ ЦПК, в один клік знайти всі пов’язані з нею судові рішення та відсортувати потрібні за ключовими словами, аби зрозуміти, скількома з них затверджено мирові угоди. Результат скаже сам за себе.
Водночас норми щодо врегулювання таки стають у пригоді для дещо іншого застосування — відводу і самовідводу суддів, затягування справ, заявлення вимог про скасування судових рішень, постановлених неповноважним складом суду, через те, що суддя, який брав участь у врегулюванні, не заявив самовідвід. Приміром, 78 свіжих рішень щодо цього знаходимо серед документів, пов’язаних з ч. 2 с. 37 ЦПК, згідно з якою суддя, який брав участь у врегулюванні спору за участю судді у справі, не може брати участь у розгляді цієї справи по суті або перегляді будь-якого ухваленого в ній судового рішення.
Починати краще з медіації
Непопулярність процедури врегулювання стає більш зрозумілою, якщо додати, що проводити її суддя має вже тоді, коли сторони сплатили судовий збір і аванси адвокатам за позови і відзиви, відповіді на відзиви, заперечення, щоб довести своє, а не йти на поступки.
Отже, вирішуючи питання, що ефективніше — медіація чи врегулювання за участю судді — обґрунтованої відповіді поки дати не можна. Обидва інститути на практиці залишаються ще доволі «сирими». Статистики успішної медіації поки немає, але кількість відомих кейсів сигналізує про певне зростання.
А важливіше те, що примирення як спосіб припинення спору чи конфлікту не узвичаєне в наших суспільних поведінкових реаліях, і бажання домовитися безконфліктно розцінюється опонентом не як крок назустріч, а як вияв слабкості.
Складно опановувати вироблені цивілізацією примирні процедури, що просочуються з Європейського Союзу, в системі правовідносин, яка виросла з Радянського Союзу. Тренінги для суддів і зміни до правових норм тут мало чим допоможуть. Хоча непримиренність, чи радше непримирюваність не є унікальною на пострадянських теренах. В цивілізованому світі суди також в тій чи іншій мірі використовують не для вирішення спорів, а для того, щоб дошкуляти опонентам. Але примирні процедури там працюють давно й ефективно. Нам же цього доведеться ще почекати, бо які б не були звабливі норми права, що спонукають мирно вирішити спір, поступившись при цьому частинкою свого інтересу, до цього треба дозріти. Кількість таких «дозрілих», з огляду на судову статистику, поки не набрала в суспільстві такої питомої ваги, щоб примирення за участю судді чи медіація стали помітними і вживаними юридичними інструментами.
Але якщо маєте бажання миритися чи, принаймні, вийти з конфлікту з найменшими втратами, в т.ч. грошей і часу, варто почати з медіації. З цим погодилися всі на нещодавньому VI міжнародному форумі «Медіація і право» 25 серпня 2021 р. (читайте у попередніх номерах «ЮГ»).