Останнім часом все більше та більше чутно ревізіоністську думку щодо допустимості доказів у кримінальному провадженні. Частина правників стверджує, що порушення належної правової процедури само собою не веде до недопустимості доказів. Що важливо визначити первинно чиї права порушено, та чи є таке порушення суттєвим. Навіть новий термін був вигаданий – запобігання надлишковому формалізму. Такий підхід, на мою думку, суперечить чинному законодавству та веде до нівелювання поняття допустимості доказів взагалі. Спробую ще раз аргументувати свою позицію.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Насамперед зауважу, що порушення Конституції України є суттєвим порушенням прав людини.
Так, згідно зі ст. 1 Конституції України «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Відповідно до ст. 8 Конституції України «В Україні визнається і діє принцип верховенства права», тобто правосуддя вчиняється за законом, а не за розсудом. Ст. 6 Конституції України гарантує, що «Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України».
Стаття 2 КПК України визначає, що є завданнями кримінального провадження. Зокрема, у згаданій статті зазначено: «і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура». Стаття 62 Конституції України зазначає: «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь…». Також потрібно нагадати ч. 2 ст. 6 розділ I «Право на справедливий суд» Європейської конвенції з прав людини: «Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку».
Також потрібно зазначити про ст. 22 Конституції України: «…Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані…», та ч. 3 ст. 17 КПК України: «Підозра, обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2022 у справі 756/10060/17 сформована наступна думка: «В основі встановлених кримінальним процесуальним законом правил допустимості доказів лежить концепція, відповідно до якої в центрі уваги суду повинні знаходитися права людини і виправданість втручання в них держави незалежно від того, яка саме посадова особа обмежує права».
Згідно з ч. 1 ст. 86 КПК України «Доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом». Згідно із ч. 1 ст. 94 КПК України: «Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення».
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в постанові від 16.09.2020 у справі 623/5106/15-к зазначив: «Відповідно до концепції плодів отруйного дерева, якщо джерело доказів є неналежним, то всі докази, отримані з його допомогою, будуть такими ж (справа ЄСПЛ «Гефген проти Німеччини»). Докази, отримані в кримінальному провадженні з порушенням встановленого порядку, призводять до його несправедливості в цілому, незалежно від доказової сили таких доказів і від того, чи мало їх використання вирішальне значення для засудження обвинуваченого судом (справа ЄСПЛ «Нечипорук і Йонкало проти України»)».
У контексті вищезазначеного потрібно приймати та сформовану Верховним Судом позицію щодо недопустимості копії документів як доказів. Потрібно звернути увагу, що згідно з постановою Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду у справі №149/745/14 від 11.03.2020 копії документів є недопустимими доказами: «Враховуючи те, що під час судового розгляду, на підставі висновку експерта КНДІСЕ Міністерства юстиції України … було встановлено, що відеофонограми (фонограми), на які посилається сторона обвинувачення, що зафіксовані на оптичних дисках …, на які фіксувалися НСРД, є копіями, судом обґрунтовано визнано їх недопустимими доказами, а відповідно і інші похідні від них докази, в тому числі протоколи негласної слідчої (розшукової) дії - аудіо-, відеоконтролю особи …. також є недопустимими, про що зазначено в судових рішеннях».
Отже, зважаючи на ст. 6 Конституції України, суд не має прав/повноважень оцінювати порушення належної правової процедури як суттєве та несуттєве. Якщо ж порушення належної правової процедури встановлено, це має бути визнано як порушення конституційних прав особи, а докази, отримані завдяки такому порушенню (як і докази, отримані по ланцюгу), мають бути визнані недопустимими.