Виконання рішення суду процес довготривалий та складний. За відсутності коштів та іншого майна у боржника виконавець змушений вдаватись до креативу аби хоч якось досягти мети виконавчого провадження. Одним із видів такого креативу і є накладення арешту на право оренди земельної ділянки.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Виконавець має доволі великий спектр дій задля здійснення примусового виконання рішення суду, серед яких, найбільш застосований – арешт коштів (майна) боржника.
Майнові права є майном у розумінні ст. 190 ЦК України і визнаються речовими правами, до яких відноситься і право оренди.
У контексті звернення стягнення на земельні ділянки та права на них маємо дві норми, викладені у ЗК України, які або через невдале викладення, або ж через надмірну креативність виконавців спричинили спір, що дійшов до Великої Палати Верховного Суду.
#1 Частина 2 ст. 135 ЗК України передбачає право виконавця звернути стягнення на земельні ділянки або права на них (оренди, суперфіцію, емфітевзису) під час виконання рішення.
#2 Частину 5 ст. 193 ЗК України буде ліпше процитувати: право оренди земельної ділянки може відчужуватися, у тому числі продаватися на земельних торгах, а також передаватися у заставу, спадщину, вноситися до статутного капіталу власником земельної ділянки - на строк до 50 років, крім випадків, визначених законом.
Отже, логіка, якою користуються виконавці, накладаючи арешт на право оренди боржника-орендаря наступна: 1) право оренди земельної ділянки, в силу ч. 5 ст. 93 ЗК України, може відчужуватися орендарем; 2) право оренди земельної ділянки може бути об`єктом звернення стягнення державним (приватним) виконавцем.
Касаційний цивільний суд Верховного Суду у справі № 149/1120/19 визнав, що такі дії виконавців жодним чином не порушують права боржника, не перешкоджають здійсненню господарської діяльності та оформив це у правовий висновок: на право оренди земельної ділянки, як на майнове право, належне орендарю, може бути накладено арешт у виконавчому провадженні.
Ця думка панувала поки Касаційний господарський суд Верховного Суду у справі № 904/968/18 у корні з нею не погодився та прийняв рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати.
Втім, все по порядку. У цій фатальній справі боржник орендував земельну ділянку та мав право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), на які приватний виконавець наклав арешт. Впевненості у правомірності своїх дій йому додавала вже усталена на той момент практика.
Проте, українські суди також знаються на креативі. Всупереч позиції Верховного Суду, суди першої та апеляційної інстанції скасували постанову приватного виконавця в частині накладення арешту на право оренди, вважаючи, що право оренди земельної ділянки може відчужуватися лише власником земельної ділянки.
Звісно стягувач та приватний виконавець того не оцінили, із рішеннями не погодились та звернулись до касаційної інстанції.
Касаційний господарський суд Верховного Суду підтримав суди попередніх інстанцій, зазначивши про неможливість накладення арешту на право оренди боржника-орендаря, надавши змістовне обґрунтування.
Із тріади правомочностей власника земельної ділянки, право оренди надає орендарю правомочності володіти та користуватися нею, однак не надає йому права розпоряджатися як земельною ділянкою, так і майновими правами на неї землевласника.
Процитована вище ч. 5 ст. 93 ЗК України, яку виконавці використовували як обґрунтування накладення арешту, насправді говорить про можливість відчуження права оренди земельної ділянки тільки її власником. Тому, і своє право звернення стягнення на право оренди земельної ділянки державний (приватний) виконавець повинен використовувати тільки у разі наявності у боржника статусу власника земельної ділянки.
Отже, існування зовсім протилежної позиції Касаційного цивільного суду з аналогічного питання зумовило передачу справи на розгляд Великої палати.
Велика Палата, нарешті, розклала все по полицях, не залишивши більше жодних сумнівів щодо неможливості накладення арешту на право оренди земельної ділянки боржника-орендаря.
Велика Палата почала з того, що майно боржника та речові права на це майно – не один і той саме об’єкт. Отже, законодавець наділив виконавця правом накласти арешт на земельну ділянку, як нерухоме майно, що одночасно не дозволяє накладення арешту на право оренди, як речове право.
Положення ст. 93 ЗК України (які чомусь стали спірними) доволі чітко та зрозуміло визнають право оренди земельної ділянки оборотоздатним об’єктом тільки для власника такої ділянки.
Стаття 135 ЗК України також тлумачиться не на користь позиції виконавців, адже вона встановлює можливість ініціювати продаж, в тому числі, права оренди тільки для власника.
До речі, основою для висновку про неможливість накладення арешту на право оренди стало поняття оборотоздатності права оренди для власника та орендаря.
Законодавець доволі чітко визначає перелік прав орендаря, при цьому наділення орендаря окремими повноваженнями щодо права на оренду земельної ділянки не дає підстав для прирівнювання цього майнового права до емфітевзису і суперфіцію.
Перш ніж накладати арешт на майнові права боржника-орендаря, виконавцю слід визначити межі оборотоздатності цього права.
Рівень оборотоздатності права оренди земельної ділянки залежить від суб`єкта права (власник (орендодавець) земельної ділянки, заставодержатель), виду права на користування земельною ділянкою (емфітевзис і суперфіцій, оренда у спеціально визначених випадках), форми права власності на земельну ділянку.
Таким чином, звернути стягнення на право оренди земельної ділянки можна або стосовно власника земельної ділянки або якщо можливість відчужити право оренди передбачена договором чи законом (мається на увазі, емфітевзис, суперфіцій, заставу).
Виконавець не може бути наділений більшими повноваженнями щодо майнових прав боржника ніж має сам боржник, отже, висновок Великої Палати щодо неможливості накладення арешту на право оренди боржника-орендаря видається цілком логічним.
Справедливим буде згадати мету арешту, яка полягає у забезпеченні реального виконання рішення суду, після чого арештоване майно чи майнові права повинні бути реалізовані, а кошти від реалізації направлені на погашення заборгованості, що дуже складно уявити шляхом накладення арешту на право, яке не може бути відчужене.
Таким чином, завдяки Великій Палаті, боржники-орендарі земельних ділянок нарешті зітхнули з полегшенням. Як би там не було, їхнє право оренди відтепер захищено від проявів виконавчої креативності. А ось стягувачі та виконавці вимушені шукати нові інструменти впливу на боржника. Втім, радує, що хоч на одне спірне питання наразі стало менше.