Недійсність правочинів у банкрутстві

Можна помітити підвищену активність навколо обговорення застосування окремих правових інститутів цивільного права у справах про банкрутство. Зокрема, йдеться про положення Цивільного кодексу України щодо недійсності правочинів (Глава 16, «Правочини», § 2 «Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону», ст. 215 «Недійсність правочину» і наступні статті). Всім зрозуміло, що здебільшого йдеться про дефекти форми і волі, які можуть бути підставою для визнання правочину недійсним.

Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!

Мене здивувала дещо аномальна увага до зазначених положень ЦКУ у контексті їх застосування до відносин неспроможності. Я вже висловлювався щодо того, що визнання правочинів недійсними не часто, але зустрічаються у світовій практиці при розгляді справ про визнання особи неспроможною. Разом з тим у такій категорії справ притаманна низка специфічних рис, які необхідно враховувати у разі застосування правових засобів, що розроблені для інших правових відносин (договірне право). Нагадаю, по-перше, справа про неспроможність є колективною процедурою; по-друге, головним завдання процедур банкрутства є не вирішення спору із зобов’язання, а розв’язання проблем заборгованості, іншими словами метою є погашення боргів особи у специфічний спосіб. У разі неврахування цих та інших особливостей законодавства про банкрутство може виникнути ризик некоректного використання згаданого правового інструментарію цивільного законодавства у відносинах щодо встановлення юридичного факту.  

Зазначу, важливо чітко уявляти, хто може ініціювати визнання того чи іншого договору недійсним у конкурсному провадженні, наприклад, у процедурі ліквідації боржника та до кого така вимога висувається (боржник чи кредитор). Іншими словами суд має у цьому спорі встановити чиї права порушенні і чи завдана шкода та хто повинен комусь щось відшкодувати, і звичайно, які правові наслідки мають настати після постановлення рішення суду. Якщо взяти до уваги це і накласти на колективну процедуру банкрутства, то може виявитись, що цей механізм у відносинах про неспроможність не є відповідним.

Боюся, у разі неконтрольованого, без належного врегулювання зазначених відносин у загальному і спеціальному законодавстві, може виникнути загроза того, що це порушуватиме загальні цілі і спеціальні завдання законодавства про банкрутство, а в результаті може привести до деформації засад цієї сфери законодавства чи до спотворення самої ідеї вирішення проблем неспроможної особи за правилами конкурсного процесу.

У цьому контексті важливо нагадати, що відносини неспроможності є специфічними як за учасниками, так і за правовим інструментарієм, що застосовується після визнання юридичного факту неспроможності особи погасити свої борги. Також необхідно звернути увагу на те, що усі цивільно-правові механізми у справах про банкрутство застосовуються для цілей реалізації основного завдання у таких справах — відновити майновий стан боржника чи його ліквідувати за правилами конкурсного процесу. 

У більшості своїх публікацій я, виходить, безуспішно намагався пояснити, що у банкрутстві можуть аналізуватись правочини, укладені протягом певного часу (у період підозри), для цілей розробки плану реорганізації чи наповнення конкурсної маси у ліквідації. Для цілей правової визначеності міжнародні організації рекомендують в спеціальному законі перелічити ті договори, які бажано перевірити на предмет того, чи вони можуть бути розірвані за ініціативою суду за ініціативою призначеної особи, а не сторони договору. Вкотре зазначу, у справах про банкрутство не вирішується спір. Всі знають, що спори розглядаються в інших за типом судових провадженнях і за іншими правилами.

Додам, що у міжнародних документах містяться чіткі рекомендації щодо перегляду конкретних договорів з можливістю їх розірвання. Необхідно розуміти, що це робиться не для тих цілей, що передбачені у цивільному законодавстві, а дещо інших, хоча і з наслідками, передбаченими у цивільному законодавстві.

Також можна нагадати і про такі правочини, що згідно з законами про неспроможність зазвичай визнаються нікчемними. Добре відомо, про які правочини йдеться. 

Як видно, у справах про банкрутство мова може іти про різні договори і різні причини і завдання їх перегляду, але з одним наслідком, що повинно відповідати цілям законодавства про банкрутство. У нас в законодавстві це все досить перемішано, а творчість судів не сприяє наведенню порядку.

Знову звертаю увагу на те, що існує ризик того, що неврахування особливостей відносин неспроможності та специфіки правових механізмів вирішення проблем критичної заборгованості особи із застосуванням процедур банкрутства при перегляді укладених боржником договорів може негативно впливати на правозастосовну практику аж до руйнування засад цієї системи законодавства, що має ґрунтуватись на загально визнаних засадах та відомих правових концепціях, закріплених у міжнародних документах. Треба нагадати, в міжнародних документах все це описано максимально просто і ясно, що і зветься міжнародними стандартами. Важливо з ними знайомитись, якщо не має бажання дотримуватись.

Насамкінець висловлю свою точку зору щодо недійсності правочинів: надто широке використання права на перегляд укладених без явних дефектів форми і волі правочинів може завдати шкоду цивільному обороту, а у справах про банкрутство використання цих механізмів навіть з добрих намірів максимального задоволення вимог кредиторів у процедурі ліквідації боржника може спотворити цілі цієї сфери законодавства або деформувати загальну концепцію системи банкрутства в країні.

Р.S. У цій статті я не використовував слово «фраудаторний», оскільки такого поняття в законодавстві України і у міжнародних документах в сфері неспроможності немає.

Про автора

Олександр Бірюков, міжнародний експерт, автор понад 300 публікацій із питань банкрутства, захистив дві дисертації: з порівняльного банкрутства і транскордонної неспроможності, 29 років викладає банкрутство.