Конституція України гарантує право на працю кожному громадянину. Проте особи, які вимушені були покинути свої місця проживання та стали внутрішньому переміщеними особами (далі – ВПО), не завжди можуть ефективно реалізувати своє право на працю на новому місці. Це може бути обумовлено різними причинами – відсутній факт звільнення на минулому місці роботи, мала кількість вакансій у відповідній місцевості, або взагалі відсутність відповідної роботи тощо. На жаль, без працевлаштування та отримання доходу працівники не можуть забезпечити достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї. Законодавство вказує на те, що держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці та підвищенню трудової кваліфікації та, за необхідності, забезпечує перепідготовку осіб, вивільнюваних у результаті переходу на ринкову економіку. Проте чи відбувається все саме так у реальності? З якими складнощами на практиці стикаються ВПО під час працевлаштування?
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Досить часто роботодавці відмовляють у працевлаштуванні ВПО тому, що вони не звільнені з минулого місця роботи. Ситуація може виглядати так: працівник евакуювався з місцевості, яка була певний час окупована, або переїхав через безпосередню близькість ведення бойових дій та не зміг або не встиг документально правильно оформити звільнення з роботи. Під час звернення до потенційного роботодавця отримує відмову, тому що є факт того, що з минулого місця роботи не відбулось звільнення.
Відповідно до ст. 21 Кодексу законів про працю (далі – КЗпП) працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної та творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачено законодавством, колективним договором або угодою сторін. Ця норма безпосередньо передбачає можливість для працівника влаштуватися на роботу одночасно у двох чи більше організаціях та реалізувати своє право на працю. З яких причин роботодавцями на практиці ігнорується така норма? Це не зовсім зрозуміло.
Стаття 102-1 КЗпП вказує на те, що сумісництво – це виконання працівником, крім основної, іншої оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час. Крім того, норми законодавства, якими було встановлено обмеження щодо тривалості роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій, скасовано. Мова йде про постанову КМУ від 3 квітня 1993 року № 245 «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій» та наказ Міністерства праці, Міністерства юстиції, Міністерства фінансів від 28 червня 1993 року № 43 «Про затвердження Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій».
Наприклад, одне зі скасованих обмежень полягало в тому, що загальна тривалість роботи за сумісництвом протягом місяця не могла перевищувати половини місячної норми робочого часу. Також було скасовано правило, що керівники державних підприємств, установ, організацій, їхні заступники, керівники структурних підрозділів державних підприємств, установ, організацій (цехів, відділів, лабораторій тощо) та їхні заступники не мають права працювати за сумісництвом (за винятком наукової, викладацької, медичної та творчої діяльності). Тому наразі можливим є застосування сумісництва для різних категорії працівників і відповідно ширші можливості для реалізації права на працю ВПО.
Потрібно пам’ятати, що обмеження щодо сумісництва можуть передбачатися колективним договором або угодою сторін. Також існують певні законодавчі обмеження. Так, особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, не мають права працювати за сумісництвом (вимоги ч. 1 ст. 25 Закону України «Про запобігання корупції»; наприклад, державні службовці та посадові особи місцевого самоврядування). Виняток становить викладацька, наукова і творча діяльності, медична практика, інструкторська та суддівська практики зі спорту.
Іншим аспектом, з яким стикаються працівники ВПО, є вимога подання під час працевлаштування документів, зокрема, паперової трудової книжки. З 2021 року були запроваджені електронні трудові книжки та передбачено можливості подання даних про трудову діяльність із реєстру застрахованих осіб. Стаття 24 КЗпП вказує на те, що працівник зобов’язаний подати трудову книжку (в разі наявності) або відомості про трудову діяльність із реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов’язкового державного соціального страхування. Ця норма не передбачає обов’язку подавати саме паперову трудову книжку, а надає можливість вибору – надати виписку з реєстру про трудову діяльність або паперову трудову книжку. Впровадження використання електронної трудової має на меті спрощення доступу до інформації про трудовий або страховий стаж.
Часто з об’єктивних причин переміщені особи не мають на руках всі необхідні документи, зокрема і трудову книжку, тому не можуть її надати. Проте на практиці відбувається абсолютно зворотна ситуація, коли акцент робиться на необхідності обов’язкового подання саме трудової книжки (іноді такі вимоги ставляться не тільки ВПО, але й іншим категоріям працівників). Такі випадки становлять собою лише перешкоди під час працевлаштування. Водночас потрібно враховувати той факт, що відповідно до вимог законодавства облік трудової діяльності працівника здійснюється в електронній формі в реєстрі застрахованих осіб, а ведення паперової трудової книжки – за бажанням працівника.
Задля сприяння працевлаштуванню ВПО передбачено механізм компенсації витрат роботодавцю на оплату їх праці на період воєнного стану. Основні правила компенсації полягають у тому, що компенсація витрат роботодавцеві надається в розмірі 6700 гривень щомісяця за кожну працевлаштовану особу, за яку роботодавцем сплачується єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування. Загальна тривалість надання компенсації витрат не може перевищувати двох місяців із дня працевлаштування особи. Порядок компенсації передбачено в постанові КМУ від 20 березня 2022 р. № 331, яка встановлює детальні вимоги та порядок її здійснення. Цей аспект є важливою складовою підтримки ВПО і поширюється на кожну працевлаштовану особу на умовах строкового або безстрокового трудового договору (контракту), гіг-контракту і за сумісництвом.
У цьому контексті необхідно також знати про новий порядок надання компенсацій роботодавцям за працевлаштування окремих категорій зареєстрованих безробітних, затверджений постановою КМУ від 10 лютого 2023 р. № 124. Порядком передбачено кілька видів компенсацій для різних категорій населення:
- компенсація фактичних витрат у розмірі єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування (наприклад, для одного із батьків або особи, яка їх замінює і має на утриманні дитину (дітей) віком до шести років);
- 50% фактичних витрат на оплату праці, але не більше розміру мінімальної заробітної плати (наприклад, особи з інвалідністю, які не досягли пенсійного віку);
- 50% мінімальної заробітної плати (наприклад, для осіб віком до 35 років – на перше робоче місце)
Для кожного з видів компенсацій передбачено умови отримання та конкретний список категорій працівників, на які він поширюється. Водночас варто зауважити, що такий працівник може одночасно також мати статус ВПО. Для роботодавців, щоб отримати компенсації одночасно за даним порядком та порядком, що передбачений постановою КМУ № 331, необхідно дотримати умови, що сукупний розмір компенсації разом із будь-якими іншими напрямами державної підтримки та/або допомоги сукупно не може перевищувати за будь-який трирічний період суму, еквівалентну 200 тис. євро.
Отже, на сьогодні задля підтримки сприяння працевлаштуванню працівників, які мають статус ВПО, передбачено різні механізми компенсацій, які можуть отримати роботодавці. Для бізнесу та суб’єктів господарювання такі види допомоги є своєрідним стимулом надавати робочі місця нашим громадянам, які не зі своєї волі опинились у таких обставинах та стали переміщеними особами. Але, з іншої сторони, досить часто спостерігаються випадки, коли з незрозумілих причин саме бюрократичні перепони (які створюються частіше штучно) стають на заваді працевлаштуванню ВПО. Таких ситуацій за можливості потрібно уникати, а в разі виникнення – шукати юридично правильні рішення їх вирішення, адже ми всі є рівними в наших правах, а реалії, в яких опинились, настали не з власної волі.