В епоху, коли ефективне управління стає однією із ключових запорук успіху компанії, необхідно по-новому поглянути на трудові відносини з топ-менеджментом та на їхню гнучкість. Розуміючи останнє, судова практика дедалі частіше починає врегульовувати питання, щодо яких залишалися прогалини.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Основними підставами звільнення керівників залишаються угода сторін (п. 1 ст. 36 КЗпП України), підстави, передбачені контрактом (п. 8 ст. 36 КЗпП України) та припинення повноважень (п. 5 ст. 41 КЗпП України). Якщо із застосуванням більшості із них усе зрозуміло, окремі питання все ж до недавнього часу залишалися відкритими.
Зокрема, стосовно підстав, передбачених контрактом (п. 8 ст. 36 КЗпП України), варто відзначити такі особливості, визначені судовою практикою.
Конституційний Суд у рішенні від 04 вересня 2019 року встановив, що гарантія щодо заборони звільнення під час лікарняного поширюється і на випадки звільнення за п. 8 ст. 36 КЗпП України:
«Однією з таких гарантій є, зокрема, сформульована у законодавстві заборона роботодавцю звільняти працівника, який працює за трудовим договором і на момент звільнення є тимчасово непрацездатним або перебуває у відпустці. Отже, нерозповсюдження такої вимоги на трудові правовідносини за контрактом є порушенням гарантій захисту працівників від незаконного звільнення та ставить їх у нерівні умови порівняно з працівниками інших категорій».
З одного боку, така позиція Конституційного Суду доволі однозначна. Однак з практичної точки зору це рішення викликало більше запитань, аніж відповідей, оскільки залишалась неоднозначність щодо наслідків порушення такої гарантії: чи повинне звільнення визнаватися незаконним?
Проте, нещодавно, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 вересня 2020 року у справі № 205/4196/18 сформулювала доволі чітку позицію: «у разі порушення цієї гарантії негативні наслідки слід усувати шляхом зміни дати звільнення позивача, визначивши датою припинення трудових відносин перший день після закінчення періоду тимчасової непрацездатності (відпустки)».
Вказану правову позицію вже неодноразово встиг застосувати як Верховний Суд в актуальній практиці, зокрема, постанові від 04 листопада 2020 року у справі 389/2004/16-ц, постанові від 04 листопада 2020 року у справі 757/76070/17 тощо, так і суди нижчих інстанцій.
Іншою особливістю застосування вказаної підстави для звільнення топ-менеджменту є позиція, викладена Верховним Судом у постанові від 23 вересня 2020 року у справі № 701/1088/17-ц: «Законом не передбачено обов`язку роботодавця попереджати за два тижні керівника державного підприємства у разі дострокового розірвання з ним контракту за п. 8 ст. 36 КЗпП України. Таке попередження може мати місце за умови, якщо сторони передбачили відповідну умову у контракті». Тобто Суд іще раз наголосив, що норма Положення про порядок укладання контракту при прийнятті (найманні) на роботу працівника, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 року № 170 про попередження за два тижні не застосовується до керівників державних підприємств. Однак, чіткої відповіді щодо необхідності повідомлення для керівників приватних компаній ця постанова не визначила.
Інша та доволі застосовувана підстава звільнення топ-менеджменту — припинення повноважень за п. 5 ст. 41 КЗпП України. І якщо раніше такі спори розглядалися виключно загальними судами, то постанова Верховного Суду від 29 квітня 2020 року внесла новації, визначивши, що ця категорія спорів підлягає юрисдикції господарського суду:
«Стосовно вимог скасувати наказ, поновити позивача на роботі та виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу, то ці вимоги є похідними від спору про визнання недійсним рішення органу управління товариства… Тому цей спір в цілому належить до юрисдикції господарського суду».
Однак значно детальніше вказала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 вересня 2020 року у справі № 205/4196/18:
«До юрисдикції господарського суду за п. 3 ч. 1 ст. 20 ГПК України належать спори, в яких позивач, відсторонений від посади керівника юридичної особи (її виконавчого органу), або позивач, повноваження якого як керівника юридичної особи (її виконавчого органу) припинені за ч. 3 ст. 99 ЦК України, п. 5 ст. 41 КЗпП України, оспорює законність дій органу управління юридичної особи (загальних зборів, наглядової ради) з такого відсторонення або звільнення (припинення повноважень)».
Водночас, на відміну від попередніх аналізованих правових позицій Верховного Суду, ця поки що не знайшла застосування у наступній практиці. Зокрема, навіть Верховний Суд продовжує розгляд спорів щодо звільнення за п. 5 ст. 41 КЗпП України навіть після ухвалення постанови Великої Палати Верховного Суду.
З цього можна припустити, що цілком можливе повторення ситуації із визначенням юрисдикції спорів, що виникають із земельних відносин, коли Велика Палата багаторазово відступала від своєї позиції з огляду на неоднакове застосування на практиці. Однак наразі питання залишається відкритим.