Шановні колеги, продовжуємо коментувати судову реформу.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
У попередніх колонках ми обговорили два елементи незалежності, які прийнятий закон про справедливий суд не реалізував. Зокрема закон не змінив ролі Вищої ради юстиції та не реалізував ідею «суддівського імунітету» (скасування кримінальної відповідальності за «завідомо неправосудне рішення» тощо).
У цій колонці поведемо мову про третій елемент незалежності – судовий примус у широкому сенсі (виконання судових рішень, охорона суддів тощо). Це питання розробники судової реформи залишили поза увагою.
Звичайно, є ініціатива реформи виконавчого провадження та введення інституту приватних виконавців. Втім, ми порушуємо більш важливе питання. А саме питання підпорядкування всіх служб судового примусу.
Ми відстоюємо думку, що служби судового примусу мають інституційно підпорядковуватись судовій гілці влади.
Ці служби «роблять незалежність» судді. З одного боку, вони перетворюють рішення судді з декларації на реальну силу («enforcement arm of courts»). З іншого боку, ці служби знімають страх фізичного впливу на суддю (з боку ненадійного натовпу або мафіозно-корупційних груп). Саме відсутність страху у судді є запорукою того, що він керуватиметься внутрішнім переконанням, а не іншими чинниками.
Підпорядкування цих служб виконавчій владі підриває концепцію розподілу влад, веде до колапсу правосуддя і, нарешті, до узурпації.
Наша думка ґрунтується на такому.
По-перше, виконавча гілка влади провалила іспит. За словами першого заступника Міністра юстиції, в Україні не виконують близько 70% судових рішень. Україна посідає одне із перших місць за кількістю звернень до Європейського суду з питань невиконання судових рішень. Виконавча гілка мала 17 років (1998 р. – ліквідація інституту судових виконавців), щоб довести свою повагу до судового рішення – і не зробила цього.
По-друге, слова Конституції «рішення суду є обовʼязковими» означають ніщо інше як силу цих рішень рівну законам Верховної Ради України. Отже, вони мають виконуватись настільки ж ретельно. Але цього немає – спостерігається їхній явний саботаж.
По-третє, фізична охорона судів, яка також здійснюється виконавчою гілкою влади (спецпідрозділ МВС), скомпрометована. Спецпідрозділ швидше виконає наказ свого керівництва з МВС, ніж наказ судді. Тому фізичну безпеку відчуває лише той суддя, який впевнений, що рішення у справі є в інтересах політичного крила влади (яке контролює силовиків). Ми стали свідками страху судів та повзучої узурпації влади, побачивши судові рішення проти майданівців, які виносились «за наказом». Окрім інших чинників значною мірою це був страх суддів перед фізичною розправою з боку «злочинної влади». Після революції гідності ми спостерігаємо «мусорну люстрацію» суддів, яка також не свідчить про повагу до правосуддя.
Теперішня реформа, на жаль, не вирішує проблем служб судового примусу.
Реорганізація охорони судів взагалі не входить до її предмета.
А створення приватної виконавчої служби по суті може виправити лише окремі недоліки у роботі органів юстиції. Зазначимо, що виконувати рішення проти себе держава і далі не збирається. Інакше чим пояснити план залишити виконання рішень проти держави (її органів та підприємств) виключно за держвиконавцями? На наш погляд, саме твердження «виконавче провадження проти держави» суперечить Конституції – держава має виконувати рішення автоматично.
Якщо звернутись до першоджерел – концепції гілок влади – то виявляється, що судовий примус (насамперед, виконання рішень) є однією із засад правосуддя. Підрив системи судового примусу – це підрив правового суспільства.
Зазіхання на судовий примус відбувається навіть у США – державі, в якій історично величезна повага до судового рішення. І такі зазіхання справедливо відхиляються.
Так, у 2002-2005 рр. федеральні суди США винесли два рішення про незаконність монументів із 10 заповідями біля будівель судів (Гласрот v. Головний Суддя Моор, Русельбург v. графство Гібсон). Також було винесено судове рішення про неконституційність фрази «під Богом» у присязі США (Ньюдо v. Конгрес США).
Для опору цим рішенням Палата представників США ухвалила зміни до бюджетних асигнувань на утримання Служби Маршалів США (служба виконання рішень та захисту судів). Наприклад, текст однієї із змін: «кошти асигновані [на утримання Служби Маршалів США] не можуть використовуватись на виконання рішення Райсуду Південного району Індіани у справі Русельбург v. графство Гібсон від 31.01.2005». Крім того, п. Хостеллер, один із представників графства Гібсон, звернувся до Президента Джорджа Буша з листом, в якому просив «заборонити Службі Маршалів США виконувати рішення у справі Русельбург щодо знесення монументу».
Ці зміни «померли» у Сенаті та не стали законом.
Для нас дуже цікавим є виступ конгресмена Надлера, який розкритикував пропоновані зміни до асигнувань. Він зазначив: «основою права у цій країні є те, що судова гілка має рішучий обов’язок висловлюватись щодо того, в чому полягає право… Відмова виконувати рішення; заявляти, що нам не подобається певне рішення, і тому ми можемо не виконувати вимоги права – це твердження про те, що ми більше не нація права. Це твердження про те, що ми більше не нація, яка керується Конституцією.
Судові рішення мають виконуватись; і той, хто говорить, що ми не маємо виділяти коштів на виконання, оскільки ми не погоджуємось із конкретним рішенням, є ворогом Конституції, ворогом кожного права людини, ворогом самої ідеї Американської свободи та демократії».
Цю рішучу промову не можна не підтримати.
І треба зробити практичні висновки – політичне крило влади в Україні не в змозі пручатися спокусі маніпуляцій із виконанням судових рішень. Те саме стосується і спокуси тиску на правосуддя через загрозу фізичної розправи.
Тому ми виступаємо за те, щоб служби судового примусу були підпорядковані судовій гілці. Інституційно, має бути створена єдина служба судових виконавців, яка об’єднає функції виконання, фізичної безпеки суддів та їхніх сімей, свідків, утримання та транспортування ув’язнених. Відповідно, служба має бути належно озброєна. Також служба повинна мати у своєму розпорядженні захищені об’єкти для безпечного відправлення правосуддя над мафіозно-корупційними елементами, тимчасового проживання суддів та їхніх сімей, які розглядають резонансні справи тощо.
Підпорядкування може бути реалізовано через призначення/ звільнення голови служби радою суддів України. У свою чергу, голови регіональних відділень можуть призначатись головою служби за згодою зборів суддів відповідних областей та районів.
Суддя має відігравати активну роль у нагляді за виконанням його рішення.
Він має отримати повноваження усувати у будь-який момент того виконавця, який не може впоратися або перевищує повноваження. Ми маємо забути постанови виконавців, які повертають виконавчі документи, «реквізити яких не відповідають вимогам закону», – суддя знає краще, які мають бути реквізити.
Суддя має отримати повноваження давати вказівки охороні щодо наведення порядку, направляти озброєних виконавців на виконання, якщо цього вимагає ситуація, брати під охорону докази та важливих свідків, вручати судові документи. Ми також маємо забути про те, що виконавці випрошують фізичну підтримку у міліції – єдина служба має бути негайно готовою та озброєною.
Суддя також має бути повноважним суворо карати за неповагу до суду, зокрема за відмову добровільно виконати рішення.
Нарешті, суддя має бути повноважним самостійно на місці керувати виконанням, якщо є ризик неправильних дій виконавців.
Ми впевнені, що рішуча готовність незалежних судів (які не бояться злочинців будь-якого калібру) не тільки проголосити справедливе рішення, але й принципово виконали його, вже найближчим часом призведе до того, що більшість рішень буде виконуватись добровільно.
Зараз, коли планується внесення змін до Конституції у розділ правосуддя, саме час додати відповідні положення про створення такої служби.
У наступних колонках обговоримо інші аспекти судової реформи. Далі буде…