Незаконне переміщення і неповернення дітей із-за кордону є однією з сучасних проблем, яким присвячені значна кількість міжнародних правових актів. Одним із основоположних документів у цій сфері є Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25.10.1980 (далі – Гаазька конвенція/Конвенція). Вона розроблялася з метою впровадження ефективного міжнародно-правового механізму повернення дітей, які незаконно були вивезені за межі своєї країни або незаконно там утримуються. Одразу слід відзначити, що дія Конвенції поширюється виключно на цивільно-правові відносини, та не охоплює кримінально-правовий аспект щодо повернення дітей, коли встановлений факт вчинення злочину, що пов’язаний з викраденням або торгівлею дітьми (статті 146, 149 Кримінального кодексу України).
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Конвенція 01.09.2006 набула чинності для нашої держави у зв’язку із прийняттям Верховною Радою України Закону України «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей». Так станом на 2015 р. Гаазька конвенція застосовується у відносинах між Україною та 66 державами-учасницями. Для України стороною цієї Конвенції вважається держава, що визнала приєднання України до Гаазької конвенції, або приєднання якої до Конвенції визнано Україною. Згідно зі ст. 35 Конвенції вона застосовується між договірними державами щодо актів незаконного переміщення або утримування, що наявні тільки після набуття нею чинності для цих держав.
Слід зазначити, що з 66 держав – учасниць Україна наразі має обмеження у застосуванні Конвенції лише з декількома з них. Це – Білорусь та Австрія. Ці країни хоч і є сторонами – учасницями Конвенції, однак не визнали приєднання до неї України. Значно складніша ситуація з державами, які не є учасницями Конвенції, тому на її підставі не можуть взагалі ініціювати процедури ні з повернення, ні з доступу до дитини. Однак з кожним роком таких держав стає все менше, що має вкрай позитивне значення. Так, на офіційному сайті Гаазької конференції з міжнародного приватного права (http://www.hcch.net/) постійно оновлюється перелік держав, на які поширюється дія Конвенції.
В Україні Центральним органом з виконання положень Гаазької конвенції, а також співробітництва з компетентними органами за кордоном визначено Міністерство юстиції України (зараз це – Департамент міжнародного права, повернення активів та відшкодування витрат, завданих тимчасовою окупацією АР Крим), яке уповноважено діяти і діє, як безпосередньо, так і через територіальні управління юстиції.
Згідно зі ст. 7 Конвенції на Мін’юст покладено виконання таких функцій для виявлення місцеперебування дитини, а саме:
- запобігання нанесенню подальшої шкоди дитині або збитку зацікавленим сторонам шляхом вжиття тимчасових заходів (зокрема шляхом звернення до суду та отримання ухвал про заборону виїзду дітей із території України, або відібрання паспортів (свідоцтв про народження) дітей до остаточного вирішення справи з метою запобігти їх вивезенню на територію іншої держави);
- забезпечення добровільного повернення дитини або досягнення дружнього вирішення питань;
- ініціювання судових або адміністративних процедур або сприяння таким процедурам з метою домогтися повернення дитини та, якщо це доречно, організація або забезпечення ефективного здійснення права доступу;
- якщо потребують обставини, надання або сприяння наданню юридичної допомоги і консультацій, враховуючи участь адвокатів і юридичних радників;
- надання такої організаційної допомоги, яка може бути необхідна і доречна для забезпечення безпечного повернення дитини.
З огляду на Гаазьку конвенцію, її положення можуть застосовуватись до будь-якої дитини, яка не досягла 16 років і постійно проживає на території держави – учасниці Конвенції на момент незаконного вивезення (переміщення). Конвенцією чітко визначено, що правовідносини між дитиною та особами, яким належать права піклування щодо неї (передусім йдеться про батьків), слід пов’язувати саме з законодавством держави, в якій дитина постійно проживає, оскільки у цьому випадку громадянство дитини, заявника або особи, яка ймовірно протиправно утримує дитину, не має вирішального значення. За період застосування Гаазької конвенції Міністерством юстиції України було опрацьовано близько 285 заяв як про повернення дітей, які були неправомірно вивезені з країни проживання, так і про забезпечення права доступу до дитини.
Переміщення дитини вважається незаконним, коли є факт її вивезення за кордон або неповернення з-за кордону, якщо порушуються права піклування про дитину, що належать заявнику. В контексті Конвенції «право піклування» охоплює не лише визначення місця проживання дитини, а й вирішення питань тимчасового чи постійного виїзду дитини за кордон. Тобто навіть за наявності документа, що визначає місце проживання дитини з одним із батьків, останній не має права одноосібно приймати рішення про зміну держави проживання дитини. Такий процес потребує окремого узгодження з тим з батьків, який проживає окремо (а за відсутності згоди – потрібен дозвіл суду), адже переїзд в іншу країну, як правило, спричиняє зміну режиму спілкування дитини з іншим з батьків, порядку участі у вихованні дитини, а також зміну її звичного соціального, культурного, мовного середовища. Отже, на міжнародному рівні встановлена презумпція, що всі питання, які пов’язані з подальшим життям, розвитком і вихованням дитини, мають вирішуватися батьками (піклувальниками) тільки за спільним погодженням.
Слід мати на увазі, що Гаазька конвенція спрямована саме на повернення незаконно вивезеної (утримуваної) дитини, тому вона не регулює ані процедуру визначення постійного місця проживання дитини, ані встановлення або зміну порядку піклування. Зазначені питання вирішуються виключно адміністративними або судовими органами країни постійного проживання дитини.
Гаазька конвенція охоплює лише загальні процедурні питання повернення дитини. В Україні така процедура має свої особливості. Так, порядок роботи із заявами на підставі Конвенції та механізм взаємодії залучених органів визначається Порядком виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 10.07.2006 №952 (далі також – Постанова КМУ №952).
Положеннями Постанови КМУ №952 визначено, що особа або установа, якій відомо про вивезення дитини з держави-учасниці або її утримання на території іноземної держави з порушенням прав піклування, може звернутися з відповідною заявою до Міністерства юстиції України або до спеціально призначеного Центрального органу за місцем постійного проживання дитини, для отримання допомоги у поверненні дитини. Заявником може бути будь-хто з батьків дитини, опікун (піклувальник) та інші особи, які мають права піклування про дитину, зокрема, уповноважений представник дитячого закладу, в якому проживає дитина, позбавлена батьківського піклування.
Заява, яку спрямовують на підставі Конвенції, повинна бути складена державною мовою і супроводжуватися перекладом на офіційну мову запитуваної держави або англійську чи французьку мову та обов’язково містити:
- інформацію про заявника, про дитину і про особу, яка ймовірно вивезла або утримує дитину;
- підстави, які обґрунтовують вимогу про повернення дитини;
- документи, що встановлюють місце проживання дитини, або визначають обсяг особистих немайнових прав кожного з батьків щодо дитини тощо (за наявності);
- фотографії дитини (для візуальної ідентифікації).
Тобто у разі звернення з указаною заявою до Міністерства юстиції України, вона має бути складена українською мовою з перекладом на англійську чи французьку. На практиці Міністерство юстиції України також просить надати підписане заявником доручення (ст. 28 Конвенції), яким Мін’юсту надаються повноваження діяти від імені заявника, зокрема вчиняти дії для пошуку місцеперебування дитини – шляхом звернень до прикордонної та міграційної служб тощо.
Міністерство юстиції України як Центральний уповноважений орган відповідно до своїх повноважень лише сприяє пошуку дитини, створює необхідні передумови для її повернення. Якщо питання щодо повернення дитини не вдається вирішити шляхом перемовин у добровільному порядку, то тільки суди тієї держави, де перебуває дитина, наділені правом остаточно вирішувати питання повернення дитини або відмовити в її поверненні. Підсудність таких категорій справ є альтернативною, тобто суд може розглядати справу як за місцем перебування відповідача та дитини, так і за місцем перебування міністерства або його територіальних органів. Враховуючи, що Конвенція не містить порядку розгляду цієї категорії справ у суді, то під час їхнього вирішення суди керуються лише процесуальним законодавством тієї держави, де перебуває дитина. Так, в Україні суди розглядають такі справи у позовному провадженні у порядку, визначеному Цивільним процесуальним кодексом, а примусове виконання рішення здійснюється відповідно до Закону України «Про виконавче провадження».
Згідно з положеннями Гаазької конвенції підставою для повернення дитини до країни постійного місця проживання є встановлення таких фактів під час розгляду справи:
- дитина постійно проживала у державі-учасниці безпосередньо перед переміщенням або утримуванням;
- переміщення або утримування дитини було порушенням прав на опіку або піклування згідно із законом тієї Держави;
- заявник фактично здійснював такі права на опіку на час переміщення або утримування дитини, або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримування.
Окрім вирішення питання повернення дитини, суд у своєму рішенні може також визначити способи участі батьків (піклувальників) у спілкуванні з дитиною.
Слід зазначити, що ключовим для виконання Гаазької конвенції є застосування найоперативніших процедур, та прийняття рішення щодо повернення дитини протягом 6 тижнів з дати порушення провадження у справі. Ефективність визначеного Конвенцією механізму забезпечується також спрощеним доступом осіб до компетентних органів. Зокрема не передбачено сплати будь-яких зборів ані для подання заяви до Мін’юсту, ані для звернення з відповідним позовом до суду. Також не вимагається ніякої легалізації або подібних їй формальностей для виконання положень Конвенції.
Отже, ставши учасницею Гаазької конвенції, Україна взяла на себе зобов’язання вживати усіх необхідних заходів і долучилася до міжнародного механізму співпраці, що дає змогу 92 державам світу вирішувати питання організації впорядкованого і найшвидшого повернення незаконно вивезених або утримуваних за кордоном дітей, що постраждали внаслідок протиправної поведінки одного з батьків або інших родичів, діями яких порушуються права батьків (одного з них) щодо піклування про дитину. Отже, батьки, які раніше були практично позбавлені можливості своєчасно та ефективно захистити права своїх незаконно вивезених дітей, із визнанням Конвенції Україною отримали таку можливість, та, як показує практика, успішно нею користуються.