Правова визначеність: реальність чи ілюзія?

Дискусія щодо практики визнання господарських договорів нереальними в обхід положень статті 228 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), на підставі чого податкова служба здійснює стягнення податкових зобов’язань, стосується фундаментальних засад правової системи України, серед яких принципи державних гарантій виконання зобов’язань і принцип справедливого та ефективного судового розгляду.

За таких умов відносини між приватними особами і державою полягають у забезпеченні свободи договору та обов’язку платити податки, що є взаємопов’язаними та мають узгоджуватися між собою. Тому перший принцип зачіпає питання визначеності правовідносин у сфері забезпечення економічних свобод, насамперед права власності і свободи підприємницької діяльності, та доброчесності ділової практики. Другий принцип стосується вимог належної правової процедури, що визначається станом довіри між державою і приватними особами та доступом до правового захисту, який має бути ефективним. Наявну проблему слід вирішувати, виходячи з верховенства права у його конституційних і міжнародно-правових аспектах, яким має відповідати поточне законодавство, адміністративна і судова практика.

Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!

 

Гарантії виконання зобов’язань і податкове право: погляд з точки зору верховенства права

Свобода договору та обов’язок платити податки. Носіями прав і обов’язків у договорі є фізичні особи та юридичні особи приватного права у силу конституційних положень гарантій права на вільний розвиток особистості (ст. 23) та права володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ч. 1 ст. 41). Суб’єктами права визнання договору недійсним на підставі закону є органи публічної влади, у тому числі органи державної податкової служби, і таке визнання має здійснюватися відповідно до вимог належної правової процедури. Визнання договорів податковими органами недійсними, оскільки вони порушують публічний порядок, на їх вільний розсуд не відповідає гарантіям стабільності суспільних відносин, оскільки таке визнання можливе виключно за згодою сторін у договорі, які є не адресатами, а є носіями взаємних прав і обов’язків за договором.

Відповідно до ст. 204 ЦК діє презумпція правомірності правочинів, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом або якщо вони не визнані судом недійсними. Також згідно зі ст. 4.1.4. Податкового кодексу України (далі – ПК) визнається принцип презумпції правомірності рішень платника податків, зокрема і вчинюваних ним правочинів, який полягає у наступному:

«…презумпція правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов’язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу».