Про те, чи можуть у позовному провадженні розглядатися майнові спори за участю боржника або пов'язані з майновими правами боржника, «Юридичній газеті» розповів суддя Вищого господарського суду України Олександр Удовиченко
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
- Олександре Сергійовичу, при розгляді справ про банкрутство можуть виникати спори майнового характеру, наприклад, щодо визнання недійсними правочинів, укладених боржником. Згідно з нормами Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі – Закон про банкрутство) такі спори мають розглядатися в рамках справи про банкрутство. Проте часто спори майнового характеру, стороною в яких є юридична особа, що перебуває у процедурі банкрутства, розглядаються в рамках окремого позовного провадження, а не в рамках процедури банкрутства. Як Ви вважаєте, чи можуть взагалі в позовному провадженні розглядатися майнові спори за участю боржника або пов'язані з майновими правами боржника?
- Для того, щоб процедура банкрутства проходила якомога скоріше та була більш економною, кілька років тому законодавець вніс зміни до Закону про банкрутство, якими передбачив, що суд у процедурі банкрутства розглядає всі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі про визнання угод недійсними. Однак ця норма була недосконало виписана, тому внаслідок таких вад юридичної техніки виникають спірні ситуації щодо процесуального розгляду зазначених спорів.
Закон про банкрутство містить спеціальні матеріальні норми щодо визнання недійсними правочинів, які пов'язані саме з банкрутством, передбачені, зокрема, у ст. 20 Закону. Разом з тим, це не виключає можливості звернення зацікавлених осіб із позовами щодо захисту майнових прав та інтересів з підстав, передбачених нормами Цивільного, Господарського кодексу чи інших законів.
На сьогодні в судах розглядаються як позовні заяви щодо визнання недійсними угод, укладених боржником чи визнання недійсними результатів аукціонів, так і заяви в межах справи про банкрутство, подані у цій справі. Останні розглядає той самий суддя, що і справу про банкрутство. Цій заяві не присвоюється інший номер справи. За результатами розгляду такої заяви, в рамках справи про банкрутство виноситься ухвала, яка фактично має статус рішення.
Нібито все просто і зрозуміло. Однак існують різні підходи щодо тлумачення процесуальної норми Закону про банкрутство, викладеної у п. 4 ст. 10 зазначеного Закону. Нагадаю її зміст.
Суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; про сплату податків, зборів (обов’язкових платежів); стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, а також визнання недійсними рішень державних органів, пов’язаних з майновими вимогами до боржника.
Що мається на увазі? Я просто наведу два дуже яскраві приклади розглянутих спорів в одній і тій самій справі про банкрутство, майже з однаковим суб'єктним складом, коли в результаті ми отримали абсолютно різні рішення Вищого господарського суду України (далі – ВГСУ).
Судами першої та апеляційної інстанції розглядалися позови про визнання недійсними правочинів, укладених боржником у справі про банкрутство ТОВ «Восход», які на погляд заявників були укладені не задля досягнення певної мети, а для того, щоб створити штучну заборгованість. Позивачем в обох справах було ТОВ «Авіс Фінанс», а відповідачами: в одній – ТОВ «Восход», а в іншій – ТОВ «Донбас профінвест-2012».
Щодо обох справ суди першої та апеляційної інстанції визнали недійсними договори поруки, укладені боржником. А в касаційній інстанції, переглядаючи ці рішення, одна колегія суддів ВГСУ погодилася із рішеннями судів першої та другої інстанцій, визнала їх законними та залишила в силі, а інша колегія суддів ВГСУ, не аналізуючи зміст рішення й постанови, лише з процесуальних підстав скасувала обидва рішення, які були ухвалені та припинила провадження у справі.
- Чим мотивувала колегія свій висновок?
- Щоб прояснити ситуацію, я наведу уривок із відповідної постанови ВГСУ. «У грудні 2014 р. одним із кредиторів боржника ТОВ «Авіс Фінанс» була подана позовна заява щодо визнання недійсним договору поруки №896-БВ/П/12 та визнання недійсним зобов'язання ТОВ «Восход» за цим договором. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ТОВ «Авіс Фінанс» також посилалось на те, що відповідачем на час укладення оспорюваного договору поруки не було отримано згоду банку, чим порушено права кредитора та умови кредитних договорів. ТОВ «Авіс Фінанс» звернуло увагу на те, що укладений договір поруки не відповідає ані сферам діяльності підприємства, ані економічній меті господарської діяльності ТОВ «Восход». Спірний договір не мав на меті настання реальних наслідків поруки, а був укладений для створення штучної заборгованості ТОВ «Восход» перед ТОВ «Донбас профінвест-2012». Залишаючи без змін рішення місцевого суду, суд апеляційної інстанції погодився з висновками останнього та в межах окремого позовного провадження визнав недійсним договір поруки, а також визнав недійсним зобов’язання ТОВ «Восход» за цим договором».
У першому випадку, скасовуючи рішення і постанову судів першої та апеляційної інстанції, відповідно, ВГСУ мотивував своє рішення у справі №908/4804/14 тим, що спір про визнання недійсними на підставі норм загального цивільного законодавства укладених ТОВ «Восход», яке перебуває у процедурі банкрутства, договорів поруки, підлягає розгляду в межах провадження у справі про банкрутство ТОВ «Восход», а не в окремому позовному провадженні. ВГСУ вважав, що за таких обставин висновки судів попередніх інстанцій є передчасними та не узгоджуються з приписами ч. 4 ст. 10 Закону про банкрутство. «У даному випадку укладений боржником договір оспорювався ТОВ «Авіс Фінанс» у порядку ч. 4 ст. 10 Закону про банкрутство з підстав його невідповідності загальним нормам цивільного законодавства, тобто мав місце спір про право. У зв’язку з цим він підлягав розгляду у справі про банкрутство у вигляді відокремленого провадження із застосуванням усіх інструментів позовного провадження, передбачених Господарським процесуальним кодексом України (далі – ГПК), з урахуванням вимог ст. 4-1 цього Кодексу, тобто особливостей процедури банкрутства», – говориться у постанові ВГСУ.
За таких обставин суд визнав, що постанову Донецького апеляційного господарського суду та рішення Господарського суду Донецької області слід скасувати як такі, що не відповідають нормам чинного законодавства, а провадження у цій справі припинити.
Ми знаємо, що вичерпний перелік підстав припинення провадження у справі міститься у ГПК. У згаданій постанові ВГСУ у справі №908/4804/14 не зазначено законодавчої норми, на підставі якої припиняється провадження у справі.
В іншій постанові ВГСУ у справі №908/4803/14 з цими ж сторонами рішення та мотивація були іншими. «Щодо правомірності розгляду позовної заяви ТОВ «Авіс Фінанс» у позовному провадженні, а не в межах справи про банкрутство ТОВ «Восход», слід зазначити наступне. У п. 5 Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» встановлено, що відповідно до ст. 215 та ст. 216 Цивільного кодексу України, вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою зацікавленою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
Позивач, звертаючись до суду, обґрунтував своє право на судовий захист тим, що договір поруки не спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним, а був укладений для створення штучної заборгованості ТОВ «Восход» перед ТОВ «Донбас профінвест-2012» для подальшого отримання останнім контролю над процедурою банкрутства ТОВ «Восход» та уникнення належного розрахунку з іншими кредиторами, зокрема і з позивачем, кредиторські вимоги якого визнані судом у справі про банкрутство ТОВ «Восход».
Верховний Суд України у своїй постанові від 24.06.2015 р. у справі №3-358гс15 зазначив, що включенням до реєстру кредиторських вимог на підставі договору, який не відповідає вимогам закону, прямо порушується цивільне право кредитора (позивача) на задоволення його вимог, а також його майнові інтереси».
Ця мотивація мені, як юристу, більш близька. Крім того, хочу зазначити, що такі справи траплялися й у практиці роботи нашої колегії, однак жодного разу ми не скасовували рішення судів через те, що майновий спір за участю боржника чи спір, пов'язаний з майновими правами боржника, був розглянутий у позовному провадженні, а не в межах справи про банкрутство.
- Яка у Вас аргументація з цього питання?
- На мою думку, чинне законодавство не можна тлумачити таким чином, щоб порушувати основоположні принципи судочинства: право на справедливий суд протягом розумного строку. До того ж ні заявник, ні суддя, у провадженні якого перебуває така справа, не може впливати на те, яким чином буде зареєстрована заява: як позовна заява чи як заява у справі про банкрутство. А коли сторона, виконавши усі передбачені законом вимоги, сплативши судовий збір, повідомивши всіх учасників, подала належно оформлену заяву, ця заява пройшла автоматизований розподіл, надійшла на розгляд судді або як позовна заява, або як заява у справі про банкрутство, то у судді немає підстав для повернення її з тих чи інших підстав. Він зобов’язаний її розглянути по суті та прийняти рішення.
Саме таку позицію наша колегія зайняла в одній зі справ, де ситуація була наступною. Господарський суд Волинської області розглянув у позовному провадженні заяву одного з кредиторів про визнання недійсними результатів аукціону та задовольнив цю заяву, а Рівненський апеляційний господарський суд, отримавши апеляційну скаргу, скасував це рішення і припинив провадження у справі, зазначивши, що ця справа підлягає розгляду у межах справи про банкрутство. Тут я хочу акцентувати увагу читачів і суддів на тому, що саме поняття «в межах справи про банкрутство» у законі не розкрито. Ми розуміємо, що подається заява про визнання правочину недійсним, яка розглядається тим же судом, що і справа про банкрутство, але разом з цим, коли суд скасовує якесь рішення, то він має зазначити конкретну статтю конкретного закону, матеріальну чи процесуальну норму, якій не відповідає це рішення. У зазначеному випадку такого не відбулося, тому що такої норми не існує.
Що стосується порушення процесуальних норм, то ст. 104 ГПК регламентує підстави для скасування або зміни рішення. Існує загальне правило, що порушення чи неправильне застосування норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до прийняття неправильного рішення. Ст. 104 ГПК містить перелік процесуальних порушень, які безумовно тягнуть за собою скасування рішення. Звертаю увагу на те, що серед такого переліку підстав немає «розгляду в позовному провадженні майнових спорів за участю боржника чи пов'язаних з майновими правами боржника».
Саме виходячи з такої логіки, ми скасували постанову Рівненського апеляційного господарського суду та зазначили, що він має здійснити апеляційний перегляд. Ми йому не вказували, що робити зі справою. Здійснюючи апеляційний перегляд, можливо, він дійде висновку про скасування рішення, але з підстав, передбачених законом, а не з надуманих підстав.
- На сьогодні немає постанови пленуму ВГСУ чи рішення Верховного Суду України, які врегулювали б це питання?
- Ні постанови пленуму ВГСУ, ні рішення ВСУ немає. Я думаю, що у тих справах, які як приклад я навів першими, сторони звернуться до Верховного Суду. Вважаю, що він візьме їх до перегляду, тому що у цьому випадку спостерігається не просто різне застосування законодавства у подібних умовах. Тут одні й ті самі сторони, одна й та сама справа й абсолютно різні позиції. Я думаю, що коли буде позиція Верховного Суду, тоді вже стане все чітко на свої місця.
Що стосується прогнозів, яку позицію займе Верховний Суд у зазначеній справі, то я можу сказати, що, наприклад, у мене на столі є постанова Верховного Суду у справі позовного провадження, в якій позивачем був кредитор у справі про банкрутство, відповідачами були банк та інший суб’єкт, і ця справа позовного провадження пов’язана з банкрутством. Сам спір стосувався уступки вимоги за договором іпотеки та кредитним договором. Ця справа повністю була розглянута в позовному провадженні й жодний із судів, що розглядав справу, не зазначив, що вона має розглядатися виключно у справі про банкрутство.