Про вирішення спортивних спорів у міжнародних судових інстанціях та специфіку розвитку практики міжнародного арбітражу «Юридичній газеті» розповів партнер ЮБ «Єгоров, Пугінскій, Афанасьєв і партнери» Україна Маркіян Ключковський.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
- Маркіяне, ви є партнером міжнародної арбітражної та судової практики ЮБ«Єгоров, Пугінскій, Афанасьєв і партнери» Україна, а також очолюєте практику спортивного права компанії. Розкажіть про специфіку практики спортивного права в Україні та тенденції її розвитку?
- Практики спортивного арбітражу в Україні у класичному сенсі цього слова немає, оскільки цим майже ніхто не займається. Більша частина роботи робиться in-house юристами, які працюють у різних організаціях, клубах. Є декілька адвокатів, які працюють зі спортсменами, але я знаю буквально кількох таких спеціалістів. Тому про ринок та практику в тому сенсі, до якого ми звикли, коли ми думаємо про традиційні практики юридичних фірм, поки важко говорити. Більшість з адвокатів, які займаються спортивним правом також називають себе агентами, оскільки це не обов’язково тільки юридична робота, а вміщує комерційну й маркетингову складову.
Щодо тенденцій, то головне, що в цьому випадку можна зазначити, що це –криза. Наслідком її стало те, що на спорт виділяється менше коштів. Контракти, які були укладені в сприятливіші часи, зараз стають проблемними. Це призводить до спорів і, відповідно, дещо зростає попит на юристів. З іншого боку, все менше й менше суб’єктів, які займаються спортом, можуть собі дозволити «дорогих» юристів. Тому тут бачимо деяку двосторонність процесу.
- Нещодавно ви були включені до списку рекомендованих арбітрів Міжнародного арбітражного центру Грузії (GIAC) та стали першим, і наразі залишаєтеся єдиним арбітром з України, обраним до панелі арбітрів GIAC. Якими будуть Ваші функції там? Наскільки ця арбітражна інституція є популярною?
- Так, справді я був першим серед українських юристів до цього списку. GIAC стає доволі популярним. До цього часу в Грузії існував арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті в консервативному пострадянському вигляді. Згодом було здійснено його реформу. Під час реформи у правничому секторі, які були проведені у Грузії, реформували і цей інститут (фактично, він був створений заново). Регламент GIAC розроблявся на основі досвіду провідних фахівців-арбітражників всього світу з відомих юридичних фірм. Деякі з них до цього працювали з урядом Грузії, інші – просто вирішили взяти участь. Вони мають на меті стати регіональним лідером в арбітражі, прагнучи створити максимально сприятливі умови для розгляду справ.
- Знаю, що Ви представляли українську сторону, зокрема, футболістів, у міжнародних арбітражах. Наскільки ефективним у міжнародних судових інстанціях є такий захист та наскільки часто вони до нього звертаються?
- Захист та побудована система є в принципі достатньо ефективними. Характерна особливість цієї системи полягає в тому, що вона не покладається на державні інститути для виконання рішень, які приймаються в її межах. Простіше кажучи, для того, щоб виконати рішення, яке, наприклад, було винесено проти футбольного клубу, не треба звертатись до державного виконавця. Футбольні інстанції або федерації самостійно здійснюють кроки для того, щоб змусити цей футбольний клуб самостійно погасити борги. Найжорсткіший спосіб – це просто недопуск до участі у змаганнях, і тоді сенс в існуванні клубу зникає. Тобто у цьому плані система ефективна.
Але як і будь-яка система, яка пов’язана з переглядом великої кількості справ, – вона стає дещо громіздкою, триває відносно багато часу. Є й інші нюанси. Інституційним організаціям є більше сенсу туди звертатись, ніж для спортсменів (футболістів) індивідуально. Процес може тривати один-три роки, а їхня кар’єра є доволі швидкоплинною.
Це якщо йдеться про контракти. Якщо спір неконтрактний, скажімо, про дисциплінарне правопорушення, справи, пов’язані з допінгом, – ця система включається автоматично, ніхто ні в кого не питає – усі суб’єкти спорту дають свою згоду на підкорення такій системі, інакше вони би не змогли брати участь у жодних змаганнях.
- Зважаючи на ситуацію з судовою системою в країні, чи збільшилась кількість охочих вирішувати свої спори у міжнародному арбітражі?
- Довіра до української судової системи є критично низькою вже не один рік. Тому ми не можемо саме зараз говорити про якусь динаміку в цьому сенсі. Справді, сторони намагались шукати інші юрисдикції – це може бути як арбітраж, так, наприклад, останнім часом стало популярним звертатись до Англійського суду в Лондоні. Не завжди це виправдано, оскільки в будь-якому випадку є категорії спорів, які для арбітражу підходять, а є – навпаки. Все залежиться від ряду факторів: про що справа, з яких фактів випливає, хто сторони зрештою (улюблене питання юристів) – де стягувати гроші, в якій країні? Ці всі фактори часто ігноруються. Але дуже чітко прослідковується тенденція, коли сторони хочуть вивести свої спори з-під української юрисдикції.
Зважаючи на це, завданням української влади у межах судової реформи є переламати таку тенденцію.
- Були думки, що для зменшення кількості спорів, наприклад, в господарських судах, треба надати можливість більшу кількість спорів розглядати в арбітражних інституціях. Як Ви на це дивитесь?
- Власне кажучи, наразі в арбітражних інституціях можуть розглядатись майже всі господарські спори. Чи не єдиний великий виняток стосується корпоративних спорів, хоча навіть цю перешкоду можна обійти. Але це є державна політика, яка спрямована на те, щоб певна категорія спорів вирішувалась у певних судових інстанціях. Цей підхід виник не на порожньому місці, а був адресований цілком конкретним проблемам, пов’язаним із корпоративним рейдерством. Зараз це питання, можливо, стоїть не так гостро і вже можна думати про його лібералізацію.
Але, окрім корпоративних спорів, насправді ніяких обмежень щодо розгляду справ в арбітражу немає. Все залежить від волі сторін. І коли ми говоримо про завантаження арбітражних інститутів у всьому світі, то корпоративні спори в них складають невелику частину. Певною мірою йдеться про комерційні спори, договори купівлі-продажу, тощо.
- Чи змінилась ситуація з виконанням рішень міжнародних судових інстанцій в Україні?
- Сама система виконання рішень не змінилась, однак трішки змінюється підхід до виконання. Але знову-таки тенденція не нова, вона є декілька років, і юристи, які працюють в арбітражі, вже неодноразово її відчували. В судах зростає рівень розуміння того, що таке арбітраж, які рішення він виносить та як їх виконувати. Статтям Цивільного процесуального кодексу, які регулюють ці питання, вже є понад 10 років. Наявна суттєва практика їхніх застосувань. Звичайно, є проблеми, але тих речей, про які ми говорили, скажімо, 8-10 років тому (наприклад, те що арбітражне рішення проти української компанії виконати практично неможливо), нині, можна сказати, вже немає. Є свої проблеми, багато з них технічні: наприклад, тривалий час неможливо було виконати арбітражне рішення в іноземній валюті з тієї простої причини, що державні виконавці не могли відкрити рахунки у валюті. Здається, момент технічний, але він насправді накладав складнощі на цей процес.
- Ви також брали участь у представленні України у міжнародних судових інстанціях. Чи залишились ще якісь справи і наскільки перспективним є питання захисту інтересів держави у них?
- Відповідь на перше питання – так, справи ще йдуть. Характерною їх особливістю є тривалість. Наскільки успішно можна захищати Україну? Дуже успішно. Насправді в України, як у держави, рахунок у справах загалом на її користь. Було кілька рішень проти держави за останні рік-два. Найгучніше таке рішення – у справі «Татнефть» проти Держави Україна».
Але ще два-три роки тому Україна усі свої справи вигравала, захищала свої інтереси.
- Рішення у справі «Татнефть» проти Держави Україна» дуже активно обговорювали у професійному юридичному співтоваристві. З огляду на власний досвід, як Ви вважаєте, чи можна було цю справу Україні виграти?--
- Рішення у справі «Татнефть» проти Держави Україна» було прийнято на користь «Татнефті». Взагалі рішення на користь інвесторів були й раніше, але вони на відносно невеликі суми. У випадку «Татнефті» сума обчислювалась у сотнях мільйонів доларів. І це лише частина того, про що просили позивачі в інвестиційному арбітражі.
Мені дуже важко судити про можливості виграти зазначену справу, я не знайомий з її матеріалами, знаю тільки загальний опис. Завжди легко думати «заднім числом» про те, як по-іншому можна було б провести справу. Але наскільки мені відомо, юристи, які представляли Україну, сильні, кваліфіковані, з хорошою репутацією та результатами. Думаю, вони зробили все, що було можливо.
Взагалі характерною особливістю таких справ є те, що юристи та й сама держава мають справу з встановленими фактами, подіями, які відбувались багато років тому. Тому може йтися про дії іншого уряду, іншої влади на цій території. Далеко не завжди можна щось змінити або зробити по-іншому в багатьох моментах. Маючи зв’язані руки у багатьох питаннях, юристи змушені працювати з тим, що в них є.
- Які можете дати поради інвесторам, які заходять в Україну, наприклад, на державно-приватне партнерство, щодо максимального захисту своїх інвестицій на початковій стадії? На що звертати увагу?
- Нічого надто нового я не скажу. Інвесторам слід дуже ретельно прописувати всю документацію, яку вони готують, особливо, коли йдеться про взаємодію з державою. Але водночас їм потрібно зберігати розуміння того, що в Україні поки немає звичайних умов для бізнесу, які вони могли б отримати в західних країнах. Наша держава змінюється – правова, політична система. З мого досвіду щодо співпраці з Міністерством юстиції, держава завжди намагається знайти спільну мову з інвестором. Коли в нього виникає якась проблема, претензія чи спір, то передусім держава намагається знайти якісь дотичні точки, щоб врегулювати їх мирним шляхом. Зрозуміло, є проблеми та складнощі, від них нікуди не втечеш. Але поганий мир краще, ніж хороша війна, тому раджу інвесторам мати терпіння та співпрацювати з державою.