Про своє бачення судової реформи, роль суддівського самоврядування та якою має бути судова влада, «Юридичній газеті» розповіла голова Ради суддів України, суддя Верховного Суду Валентина Сімоненко.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
- Пані Валентино, нині ведуться розмови про рівень довіри до судової влади, суспільству постійно наводять якісь цифри, результати різних опитувань. На Вашу думку, загалом українці довірять суддям чи ні?
- Відповідаючи на це запитання, оперуватиму мовою цифр. В Україні на рік розглядається приблизно чотири мільйони справ у суді, з яких оскаржується десь близько 80 тисяч. А це навіть не 10% тих чотирьох мільйонів. Тобто превалююча частина рішень не оскаржується. Скажіть мені, це свідчить про те, що люди довіряють суду та погоджуються з більшістю рішень? Звичайно, свідчить. Давайте знов порахуємо. Візьмемо цей відсоток оскаржуваних справ і порівняємо його з кількістю населення країни. І в нас виходить, що це навіть не 1%. Так от наголошую, що ця цифра, як раз ісвідчить про рівень недовіри до суду.
Інша річ, що маркування цими цифрами, мабуть, комусь потрібне. До прикладу, нещодавно були оприлюднені результати ще одного опитування щодо довіри, у двох напрямах, серед тих, умовно кажучи, хто брав участь у судових справах, і серед тих, хто не брав. Тож рівень довіри серед тих, хто не був у суді, сягнула 13%, а серед тих, хто мав справу із судами особисто, ця цифра дорівнює 40%. Однак деякі ЗМІ подали інформацію так, що судам довіряють лише 13%. Нажаль, це дуже і дуже прикро, навіть не через те, що постійно лунають заклики звільнити суддів, у мене інколи виникають думки запропонувати усім суддям одночасно написати заяви про звільнення, і хай держава добирає інших. На моє переконання, суспільству підспудно нав’язується думка про те, що жодне судове рішення не може бути ані законним, ані справедливим, і у випадку переконаності суспільства в цьому це відкриває шлях до незаконних дій стосовно судів. І я вас запевняю, що результатом аж ніяк не верховенство права. Але ж треба розуміти, що в такому суспільстві жодна людина не зможе добитися поновлення своїх порушених прав. Знищення судової системи – це знищення, зокрема, й управління державою, тому що судова система як одна з гілок влади є важливим елементом стабільності в країні. Про це зазначено у міжнародних принципах про те, що інші гілки влади зобов’язані підтримувати авторитет судової влади, оскільки судова влада обмежена в тому, щоб говорити про себе багато. Але на практиці виходить так, що судова система намагається дотримуватись внутрішніх стандартів, а суддів, вибачте, починають обливати брудом. Це те що, стосується зовнішнього впливу.
Безперечно, судді неідеальні, є чимало запитань щодо суддівської етики, поведінки представників Феміди, як в суді, так і поза його межами тощо. І ми повинні стати краще. Але ніхто не дозволив судам стати такими, якими вони хочуть: незалежними, як владі, з власною думкою, ніхто про це не хоче навіть чути. Кожного року суди спочатку просять бюджет, а відтак вимушені його захищати. І кожен високопосадовець, який хоч якось причетний до цього процесу, розповідає, чому не можна те й те зробити, чому необхідно зменшити заробітну плату тощо. Чи інший приклад, нині є положення, відповідно до якого на одного суддю має бути 3,7 робітника апарату. Так от скажіть мені, що таке 3,7? Як це? Хто має це встановлювати? Річ у тім, що, окрім судової влади, проаналізувати це ніхто не може. Суди різні, і в одному достатньо двох працівників на суддю, а в іншому треба п'ятнадцять. Це право зборів суду. Віддайте їм бюджет. Ми намагаємося дійти до того, щоб кожен суд мав свій бюджет, і потім вимагайте, щоб ці гроші було раціонально використано. Але як саме їх раціонально використати, має вирішувати суд. Щодо скорочення апарату, у суддів же не запитували про це. Можливо, в деяких судах судді скажуть, що готові, щоб їх зарплату ще більш обмежили, аби зберегли апарат. Хотілося б уявити судове рішення, яким, наприклад, адміністративний суд вказав Кабінету Міністрів, скільки належить та в якому управлінні йому мати працівників. Таку ситуацію нереально уявити, але саме такою вона є щодо судової влади. Інші гілки влади навіть не збираються визнавати самостійність судової влади, не кажучи вже про те, щоб дотримуватися цього принципу.
- Нині в суспільстві досить жваво обговорюють судову реформу, зокрема, два законопроекти №1656 та 1497, що були прийняті у першому читанні 13 січня. На Вашу думку, якою взагалі має бути її результат, чи відповідатиме вона очікуванням суспільства?
- Законопроект №1497 авторства народних депутатів більше розширює права суддівського самоврядування. Наприклад, пропонується, щоб рішення про переведення суддів ухвалювала Рада суддів України на підставі рекомендації Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. Безумовно, це крок уперед. Також цим документом передбачений більш спрощений механізм обрання органів суддівського самоврядування на відміну від президентського законопроекту.Але знов-таки, депутати акцентують увагу не на цих питаннях, а на тому, як провести переатестацію, як звільнити суддів. Тобто це цікаво, а питання суддівської незалежності – ні. Наразі ніхто не говорить про те, що давайте реформу здійснювати не лише через звільнення суддів. Врешті-решт, звільнять всіх суддів, але від цього хіба залів судових засідань стане більше? Або у відвідувачів суддів з’являться стільці у коридорах? Чи людям стане легше спілкуватися із судом? Або ж нові судді будуть кращими? Не будуть, тому що за такої ситуації, судді, що прийдуть, по-перше, не матимуть ніяких гарантій, що через певний час їх так само не люструють. По-друге, і це доведено, професійність судді у зв’язку із тривалістю роботи не зростає, а знижується, хоч би як це парадоксально звучало, але про це свідчить кількість скасованих рішень. Тобто приходить молодий суддя, в нього один відсоток скасованих рішень. Через 3-4 роки цей відсоток починає зростати. Це пов’язано з багатьма чинниками: навантаження, умови роботи, професійне вигоряння, стресові ситуації, і внаслідок цього знижується працездатність. Це психологічний чинник, але ніхто про це не говорить. Тому якщо навіть призначити нових суддів, через 2-3 роки буде те саме, тому що ніхто не говорить про те, що саме впливає на професійне вигоряння судді. Можливо, ці питання реформа також має охопити? Можливо, слід відштовхуватися від принципу швидкого та якісного розгляду справ, але ж на це також впливає низка зовнішніх чинників, а не лише судді. Реформування має охоплювати великий конгломерат проблем, але знову повторю, в нас акцент робиться на найменшому та незначному для розвитку судів аспекті – зміні структури та звільненні суддів, такий собі найпростіший спосіб заявити про реформи, при цьому її не провівши. Тому хочеться, щоб реформа була направлена на результат – утвердження судової влади як самостійної гілки влади. На моє переконання, необхідно розтлумачити громадянського суспільству та навіть депутатам, що у судді є право на власну думку, яка виражена у судовому рішенні, і право на помилку. Інша річ, що це не має бути зроблено навмисно, зухвало, бо за такі помилки дійсно необхідно притягати до відповідальності. Однак відкривати кримінальне провадження у разі скасування суддівського рішення – це абсурд і явне порушення міжнародних стандартів.
- Як відомо, Рада суддів України готує свої пропозиції щодо зазначених проектів законів, чи могли б Ви розповісти про основні з них?
- Ми дійшли висновку, що у будь-якому випадку необхідно брати якийсь один із цих законопроектів за основу, і в нього вносити зміни. На мою думку, за основу слід брати законопроект, внесений президентом. По-перше, там є розділи, яких немає у законопроекті, поданому народними депутатами. Наприклад, що стосується порядку звільнення голови Верховного Суду України. В президентському законопроекті є розділи, але немає деяких положень, які містяться у депутатському. Суто з технічного боку легше внести зміни у розділ, ніж змінювати структуру закону. Щодо повноважень органів суддівського самоврядування, безперечно, більш широко й детально вони виписані у законі, що запропонований депутатами, і ці положення більше відповідають міжнародним стандартам. Щодо структури судової влади, наприклад, ліквідація господарських судів, як пропонують депутати, то члени РСУ виказують сумніви у доцільності такого кроку напередодні конституційної реформи. Це однозначно не призведе до скорочення бюджетних видатків, тому на нинішньому етапі такі зміни проводити не варто. Також члени Ради мають чимало зауважень відносно процедур обрання з’їздів, конференцій, запропонованих законом № 1497. Зокрема, мова йде про положення, відповідно до якого збори суддів апеляційних судів мають затверджувати кандидатури, висунуті зборами суддів першої інстанції. На мою думку, тут застосований принцип непрямої демократії, який певною мірою нівелює принцип рівності суддів, оскільки не може вищестояща судова інстанція відміняти або якось оцінувати рішення суддівського самоврядування нижчого суду.
- Багато скептиків, зокрема суддів, припускають, що через велику кількість членів Ради, її робота є малоефективною. Але вже минув певний час, могли б Ви сказати, наскільки робота РСУ є ефективною, чи задіяні в роботі всі 40 членів, наскільки раціонально розподілені обов’язки між ними?
- Однозначно можу сказати, що дуже хочеться, аби робота Ради була більш оперативною та ефективною, як це було тоді, коли вона складалася лише з 11 членів. Однак тут є кілька чинників, які дещо унеможливлюють пришвидшення, так би мовити, її роботи у складі нинішньому. Переважна кількість членів ради – це судді першої інстанції загальних судів, це ті судді, які мають найбільше навантаження. Вони призначають справи до розгляду за декілька місяців. Спрогнозувати їм свою роботу дуже важко, так само, як і важко залучити їх до роботи, але з об’єктивних причин. Хоча багато хто з членів бере участь у тих чи інших заходах ради. Крім того, на діяльність РСУ впливає загальна ситуація в країні, оця пригніченість суддівського корпусу, позаяк, хоч би що судді робили, до них лише одні претензії, а психологічно це дуже важко.
Щодо збільшення оперативності, мою думку, було б ефективно зробити раду за зразком західних країн, коли частина членів працює на загальних підставах, а інша частина – напостійній основі. Більше того, всі рекомендації Консультативної ради європейських суддів зводяться до того, що судовою системою має керувати єдиний орган, який має виконувати всі функції: дисциплінарні, кваліфікаційні, організаційні, з питань етики, захисту бюджету, тощо. Не дуже добре, що в нашій державі цими функціями опікуються кілька інституцій – Вища кваліфікаційна комісія суддів, Вища рада юстиції та Рада суддів України. А додайте сюди голів судів та вищі суди, які теж займаються організаційними питаннями. Внаслідок такої розкиданості ми не маємо єдиних стандартів. От, наприклад, я нещодавно відкрила кілька сайтів різних судів, і чого там тільки не розміщено, за винятком тієї інформації, яка потрібна громадянам. Крім того, дуже здивувало те, що далеко не усі судді ознайомлюються з рішеннями ради. Через це, найімовірніше, ми найближчим часом перейдемо до примусового ознайомлення суддів з нашими рішеннями. Тому, на моє переконання, необхідно на постійній основі запровадити зовнішню оцінку роботи судів, щоб у кожному суді увільному доступі для громадян були відповідні анкети, щоб на підставі такої оцінки, моніторингу можливо було вибудовувати роботу суду у подальшому, але за єдиними нормативними стандартами. Це буде дуже серйозний крок.
- Нині лунають думки, що РСУ певною мірою є залежною від поглядів Верховного Суду України і, власне кажучи, через це її позицію з деяких питань вважають такою, що транслює бачення ВСУ та особисто його голови, а не суддівської спільноти. Наскільки ці твердження є обґрунтованими?
- Мені б хотілося побачити факти, на підставі яких робляться подібні висновки. Але можу припустити, через що виникають такі твердження. По-перше я є суддею Верховного Суду України, і у якомусь розумінні є підлеглою голови цього суду. По-друге, справді РСУ має спільні погляди на деякі питання з ВСУ. Однак хочу нагадати, що РСУ – це колегіальний орган, і я не маю жодної можливості вливати на рішення членів Ради, а це, нагадаю, 40 осіб.
- Чи не вважаєте Ви, що в Україні необхідно докорінно змінити ставлення до апеляційного та касаційного перегляду справ, вибудувавши його за принципом інстанційності, а не ієрархії?
- Можливо, це не зовсім питання суддівського самоврядування, але загалом судді підтримують меседж щодо необхідності обмежити апеляцію і касацію, тобто зменшити підстави для оскаржень. По-перше, це – міжнародна практика. По-друге, це – зменшить витрати на судову систему. По-третє, є досить багато процесуальних зловживань з боку сторін. Той факт, що інколи судді довго розглядають справи, а потім виносять незрозумілі рішення, певною мірою має відношення і до розширення підстав для апеляційного оскарження, оскільки були такі випадки, коли судді масово виносили явно незаконні, зухвалі рішення. Власне, тому законодавець свого часу був вимушений піти таким шляхом. Нині навіть є заклики до того, щоб оскаржити можна було будь-яке рішення майже з будь-яких підстав, але це неприпустимо. Аргументують це тим, що так можна захистити права людини. Та нецікаво людині у такий спосіб захищати права. Громадянин зацікавлений передусім у тому, щоб його спір був розглянутий швидко, а рішення було зрозумілим і вмотивованим. Оскільки зазвичай сторону, що виграла, цікавить резолютивна частина, а ту, яка програла – мотивувальна, суддя має робити на цьому акцент. Тобто людина, прочитавши мотиви суду, зрозумівши їх, може переконатися, що рішення законне і справедливе, і не має потреби його оскаржувати надалі. А нескінченна можливість оскарження призводитиме до того, що особа, чиї права порушені, роками ходитиме по судах. Ще один важливий момент, на який я хотіла б звернути увагу. В західних країнах немає такого поняття, як процесуальні кодекси. Є лише загальні процедури. За таких умов у судді більше можливостей реагувати на конкретну ситуацію, виходити з обставин конкретної справи. Другий момент стосується того, що в країнах розвиненої демократії судді під час процесу не ставлять запитань по суті. А що в нас відбувається? Коли звинувачують суддю, що він не з’ясував фактичних обставин справи, так питання виникає до сторони, чого ж ви про них не казали? У наших закордонних колег такі моменти дуже чітко сторонам роз’яснюються, тобто відповідальність за це лягає на сторони. А в нас її перекладають на суд. Але суд має зважити докази, порівняти їх і винести відповідне рішення, а не займатися збором цих доказів, з’ясуванням обставин тощо. Це - обов’язок сторін. Ми йшли до цього, але з огляду на те, що всі державні структури суспільству це не роз’яснили, зокрема суди, ми маємо те, що маємо. Наразі від суду вимагають повернутися до радянської моделі, де суддя мав з’ясовувати всі обставини по справі тощо, але це не відповідає європейській моделі судочинства.