Чим зумовлена надмірна завантаженість суддів? Звідки взялась ідея запровадження електронного декларування? Чому очільники громадських організацій мають звітувати про свої статки? Якою є найбільша проблема судової реформи? Про усе це розповідає голова Окружного адміністративного суду м. Києва Павло Вовк.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
- Певний час ситуація в Окружному адміністративному суді м. Києва була плачевною через малу кількість суддів, що мають право здійснювати правосуддя. Чи змінилась ситуація наразі? Які дії були вжиті для подолання кризи з боку органів суддівського самоврядування, врядування, керівництва суду?
- В межах законодавства ми жодним чином не можемо впливати на цю ситуацію. Зазначене належить до повноважень Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та Верховної Ради України. Зі свого боку, з цього приводу ми зверталися до обох зазначених суб’єктів, а також до Ради суддів України та до Вищого адміністративного суду України, який в результаті нашого звернення також звернувся до Парламенту.
На жаль, протягом 2,5 років Верховна Рада України це питання не вирішує. За цей час відбулось лише одне результативне голосування, яким було безстроково обрано близько 200 суддів. На сьогодні з 51 судді, передбачених за штатом ОАСК, повноваження мають лише 16 суддів, які, до слова, отримують увесь обсяг навантаження.
Якщо ми подивимося статистику по Україні, то побачимо, що в регіонах один суддя адміністративного суду отримує на розгляд приблизно 35 справ на місяць, тоді як в нашому суді цей показник сягає близько 130 справ та матеріалів.
- В Україні запроваджується обов’язкове електронне декларування, в тому числі для суддів. Є побоювання, що бази даних не матимуть надійного захисту, а інформація про місце проживання суддів може бути використана не за призначенням. Яка Ваша позиція з цього приводу?
- Як представник суду я мушу виконувати прийнятий закон, яким би він не був. Однак зауважу, що механізм електронного декларування був запозичений українським законодавцем із практики країн, які не є прогресивними в частині правової системи. До того ж країни, модель яких слугувала прототипом для вказаного механізму, мають значно менший людський, територіальний та економічний потенціал, ніж має Україна.
Щодо захищеності інформації, відзначу наступне. Суб’єкти, котрі розпоряджатимуться отриманими даними та, відповідно, перейматимуться їх охороною, повинні будуть представити належні сертифікати, які дозволятимуть здійснювати подібну діяльність. Наявність таких сертифікатів є презумпцією того, що вказані суб’єкти матимуть змогу належно оперувати інформацією.
Водночас відомо, і не в останню чергу завдяки ЗМІ, що будь-яка особа може придбати необхідну базу даних в неофіційному порядку. Тож побоювання моїх колег вважаю виправданими.
- А як Ви ставитеся до розширення кола осіб, майно яких має бути вказане у декларації судді?
- Переконання з приводу того, що відбулось розширення кола осіб, майно яких має вказуватися суддею у декларації, є помилковим. Це твердження випливає з уважного порівняння норм Закону «Про засади запобігання корупції», відповідно до яких декларація подавалась раніше, та приписів Закону «Про запобігання корупції», які регулюють питання подання декларації в електронному вигляді зараз.
До того ж у Законі «Про запобігання корупції» навіть було конкретизовано, майно яких осіб не підлягає відображенню у декларації. Йдеться про осіб, які спільно проживають із суб’єктом декларування, пов’язані з ним спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки, проте їхні взаємні права та обов’язки не мають характеру сімейних.
Отже, виходячи з тлумачення приписів Закону «Про запобігання корупції» та практики їх застосування, враховуючи відсутність відмінностей з відповідними нормами Закону «Про засади запобігання корупції», вбачається, що в декларації необхідно вказувати наступні відомості: про особу, з якою декларант перебуває у шлюбі; про неповнолітніх дітей; про батьків, осіб, які перебувають під опікою і піклуванням декларанта, та інших осіб, для яких, як для представників цієї категорії, характерним є спільне проживання і побут, взаємні права та обов’язки (крім осіб, взаємні права та обов’язки яких не мають характеру сімейних).
Дійсно, в новому антикорупційному законі є розділи, в яких йдеться про необхідність декларування майна, яким суб’єкт декларування не розпоряджається, але користується за довіреністю. І це можна трактувати як певне розширення. Однак ще раз наголошу на тому, що коло осіб залишається незмінним.
Також новий антикорупційний закон містить низку нюансів, які, на мій погляд, є дещо сумнівними. Наприклад, йдеться про зобов’язання декларувати готівкові кошти, якщо їх сума перевищує 100 мінімальних заробітних плат. Зважаючи на те, що інформація знаходитиметься у відкритому доступі, а стан розслідування злочинів сьогодні залишає бажати кращого, багато фахівців ставляться до цього припису з осторогою.
Для мене ця ідея залишається незрозумілою. Можливо, зазначення готівкових коштів покликане посилити контроль за посадовцями. Однак будь-який контроль має кореспондуватися з належними умовами праці, в тому числі з належною заробітною платнею. А така поки що є лише у службовців Національного антикорупційного бюро України.
- Сьогодні склалася ситуація, коли суспільство має неабиякий вплив на процеси в державі. На Ваше переконання, чи не повинні керівники громадських організації так само декларувати своє майно і статки та звітувати перед суспільством, як, скажімо, судді?
- Багато об’єднань різноманітних суб’єктів мають назву «громадська організація» і проголошують себе представниками українського суспільства. Та чи стоїть суспільство за цими громадськими організаціями? Я впевнений, що за більшістю з них – ні. За ними стоять певні міжнародні інституції, що виділяють так звані гранти, тобто гроші, за які відбувається трансфер до України якихось цінностей з гучними назвами на кшталт «право», «свобода», «демократія».
Проте якою насправді є мета таких міжнародних інституцій? Як на мене, вона полягає у дестабілізації державного апарату, прибиранні від управлінських функцій осіб, що мають досвід бюрократичної роботи тощо. Користь Україні від цього видається сумнівною.
Я вважаю, що очільники подібних організацій повинні декларувати своє майно. Якщо вони отримують гроші від іноземних донорів на допомогу державі, то мені, як її громадянину, хотілося б відслідковувати рух зазначених коштів. До того ж непогано було б вирішити питання оподаткування цієї допомоги, адже оплата проживання у найкращих готелях та навчання того, яким чином імплементувати «європейські цінності», має розцінюватися як дохід і відповідним чином фіксуватися державними органами.
Зауважу, що спроба обліковувати громадські організації та визначити їхню реальну мету в Україні була зроблена, однак вона не сприймалась активною частиною населення.
- Наразі суб’єкти владних повноважень все частіше звертаються до адмінсуду за захистом своїх інтересів, а іноді для того, щоб суди по суті виконували їхню роботу. Чи не здається Вам, що адміністративна юстиція не виконує свого основного завдання – захисту від державного свавілля?
- Ні, не здається. Моя позиція підкріплюється статистичними даними. Так, у період з 1.01.2016 р. по 30.06.2016 р. Окружним адміністративним судом м. Києва було прийнято 4190 рішень. З них 3394 – у справах за позовами фізичних та юридичних осіб і лише 796 – за позовами суб’єктів владних повноважень. При цьому у 2103 справах позови фізичних та юридичних осіб до суб’єктів владних повноважень були задоволені, а кількість задоволених позовів останніх складає лише 660.
Наведене яскраво свідчить про активне виконання судом основного завдання адміністративного судочинства – захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових та службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій.
При цьому необхідно зауважити, що штучно сформоване в суспільстві негативне ставлення до судової гілки влади в цілому та до адміністративних судів зокрема є необ’єктивним. Крім іншого, вказане підтверджується тим, що до так званого опитування громадської думки залучають осіб, які жодного разу не переступали поріг судової установи, та саме їх зобов’язують оцінити роботу судової системи загалом. Погодьтеся, що твердої логіки у цьому немає, а спостерігається лише спроба маніпулювати думками громадськості.
У той же час були проведені спеціалізовані опитування осіб, які не на словах зіштовхувалися з необхідністю брати участь в адміністративному процесі, зокрема опитування, що проводилися серйозними міжнародними організаціями на кшталт USAID, свідчать про показник довіри до судової системи на рівні 60%. Цілком логічно, що він не може бути меншим, адже це мінімальна кількість позовів, які задовольняються адміністративними судами.
- У березні 2017 р. має запрацювати новий Верховний Суд. На Вашу думку, яким чином відбуватиметься передача справ від вищих спеціалізованих судів? Чи обговорюється це питання у професійних колах?
- Мені видається, що передача справ новоствореному Верховному Суду не є головною проблемою судової реформи. Україна вже має чималий досвід створення нових та ліквідації старих судових інституцій, передачі справ до апеляційних судів, коли Верховний Суд України зіштовхнувся з навалою матеріалів тощо.
Логіка Закону «Про судоустрій і статус суддів» у цій частині досить правильна. Як зазначено у перехідних та прикінцевих положеннях Закону, ВС створюється на матеріально-технічній базі ВСУ та вищих спеціалізованих судів, які діятимуть до початку роботи ВС, у порядку, визначеному Законом. Тому я вважаю, що особливих складнощів при передачі справ не виникне.
- Ви сказали, що передача справ – це не головна проблема. Тобто є головна?
- На мою думку, судова реформа є правильним кроком. Гадаю, що найближчим часом вона подаватиметься як єдина правильна річ. Однак правильні речі мають робитися у правильний спосіб.
Коли подібний законопроект вноситься на розгляд Парламенту, він має супроводжуватися ґрунтовною дискусією. Тим паче, що у Регламенті головного законодавчого органу країни прямо вказано на те, що законопроект, який містить більше ніж 100 статей, не може одразу голосуватися за основу і в цілому, як це відбулося з проектом Закону про судоустрій.
Цей проект не надсилався до Венеційської комісії, та чомусь всі воліють «забути» про це. До того ж він був проголосований раніше, ніж зміни до Конституції, хоча мав би випливати саме з Основного Закону. Таким чином, порушення процедури прийняття закону породжує чимало зайвих питань.
- Як Ваше ставлення до перспективи відбору до ВС, а також до того, що до складу Суду зможуть увійти не лише володільці мантій, а й адвокати та науковці?
- Особисто я поки що не розглядаю можливість йти на конкурс. Спочатку мені хотілося б побачити зміни до процесуальних кодексів, якими буде врахована специфіка роботи нової установи. Однак незважаючи на те, що новий ВС вже скоро розпочне роботу, проект подібних змін у загальному доступі ще не оприлюднений. Я маю побоювання, що такий проект з’явиться несподівано і буде проголосований за кілька днів (як Закон про судоустрій). Як тільки я матиму змогу ознайомитися із зазначеними змінами – я матиму підстави вирішувати питання щодо участі у конкурсі.
Стосовно адвокатів та науковців зазначу наступне. Одними з основних принципів, що лежать в основі здійснення правосуддя, є принципи законності та верховенства права. Обидва принципи мають застосовуватися пропорційно. Проте українські судді частіше надають перевагу принципу законності. Саме він превалює у практиці, яка досі формувалася ВСУ. Якщо до складу Суду потраплять адвокати та науковці, то вірогідність застосування принципу верховенства права значно зросте і це буде добре.
Водночас існують певні застереження. Якщо принцип верховенства права не застосовуватиметься у тандемі з принципом законності, отримаємо розбіжності у судовій практиці, що є небажаним для романо-германської правової моделі. А такий ризик може виникнути, коли у складі колегії, що слухатиме ту чи іншу справу, судді складатимуть меншість. На мою думку, цей аспект доцільно було б окреслити у тексті Закону.
- Деяким суддям, зокрема з ОАСК, закидають винесення неправомірних рішень щодо обмежень у проведенні мирних зібрань наприкінці 2014 р. Судді виправдовуються тим, що в країні немає чіткої правової бази, яка регулювала б ці питання.
- Один суддя з нашого суду спромігся розгорнути таку дискусію з цього приводу, що про нього пишуть навіть в ОБСЄ. З цього випливає, що судді не лише можуть говорити з критиками суддівства однією мовою, посилаючись, в тому числі, на рішення Європейського суду з прав людини, а й виявляються більш професійними у питаннях, які намагаються піднімати представники громадськості, не розуміючи окремих юридичних нюансів.
Річ у тім, що обмеження права на мирне зібрання передбачене у Конституції України. Судді, обмежуючи це право, по-перше, керуються положеннями Основного Закону.
По-друге, можливість обмеження права на мирне зібрання передбачена у Кодексі адміністративного судочинства України, в якому вказано, що державний орган може звернутися до суду з вимогою про обмеження такого права. При цьому суд, зважаючи на перелік обставин, наведений у Кодексі, може таку вимогу задовольнити. У цьому ж акті зазначається, що якщо справа надходить до судді напередодні заходу, то вона має бути розглянута до його початку. Саме цим пояснюється проведення судових засідань після 18:00, на що часто вказують представники громадськості.
По-третє, розглядаючи подібні справи, судді також застосовують окремі вимоги положення, яким врегульовано проведення мирних заходів у столиці. Окремі критики говорять про те, що посилання на цей документ суперечить Конституції. Однак ми так не вважаємо. На сьогодні зазначений нормативний акт не втратив своєї чинності. А відповідно до практики ЄСПЛ, який вказує на те, що у разі не врегулювання тих чи інших відносин профільним законом вони мають бути врегульовані підзаконними нормативно-правовими актами, які повинні трактуватися як частина закону, у застосуванні положення суперечностей з Конституцією немає.
Якщо говорити про один з конкретних випадків, з приводу якого представники ЗМІ звертаються до мене найчастіше, то зазначу, що забороняючи проведення мирного зібрання, суддя ОАСК взяв до уваги аргументи Київської міської державної адміністрації. На думку суду, її представники належно обґрунтували те, що організатори заходу запізно звернулися з повідомленням про його проведення, тому посадовці не мали необхідного часу для підготовки та забезпечення безпеки громадян.
Підсумовуючи сказане, зауважу, що з юридичної позиції ми не вбачаємо особливих проблем при розгляді вказаної категорії справ. Проте це не звільняє законодавця від обов’язку врегулювати правовідносини, що виникають у зв’язку з проведенням мирних зібрань, на рівні відповідного закону. Адже саме його приписи реалізовуватимуть фундаментальний принцип верховенства права та повинні будуть однозначно тлумачитися всіма учасниками таких правовідносин. У свою чергу, в майбутньому це дозволить уникати спекуляцій на окреслену тему.