У 2016 році Гюндуз Мамедов очолював прокуратуру Автономної Республіки Крим. Свого часу, у 2019 році, коли був заступником Генпрокурора України, ініціював створення в структурі Генеральної прокуратури (тоді ще не Офісу Генерального прокурора — ред.) Департаменту нагляду у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених в умовах збройного конфлікту. Був керівником української команди в міжнародній слідчій групі у справі авіарейсу MH-17. До 2022 року працював на посаді заступника Генерального прокурора. Завжди, каже, був і залишається нині активним прихильником ратифікації Римського статуту Міжнародного кримінального суду. Однак зізнається в скепсисі щодо застосування при ратифікації ст. 124 Римського статуту — в цьому інтерв’ю Гюндуз Мамедов обґрунтував, чому так. У розмові ми порушили питання про притягнення до відповідальності росіян за системну політику розстрілів українських військовополонених, спроби російської федерації скомпрометувати міжнародну кримінальну юстицію й ті ключові проблеми в розрізі кримінального правосуддя, що їх виявила повномасштабна війна рф проти України.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
— У грудні в Гаазі проходила щорічна Асамблея держав — учасниць МКС, і ми пильно стежили за нею, оскільки чекали бодай якоїсь заяви щодо порушення Монголією принципів і норм співпраці із Судом, передбачених Римським статутом. Чому нічого не відбулося, як вважаєте? Або, може, все ще попереду?
— Відмова Монголії співпрацювати з МКС щодо затримки та видачі підозрюваного (Володимира Путіна під час його візиту в цю країну — ред.) дійсно була передана до Асамблеї країн-учасниць. Адже Римський статут передбачає, що у випадках, коли держава-учасниця не виконує прохання Суду про співробітництво всупереч положенням цього Статуту, тим самим не дозволяючи Суду виконувати його функції та повноваження відповідно до Статуту, Суд може ухвалити висновок щодо цього й передати питання до Асамблеї держав-учасниць.
Однак яке рішення може прийняти Асамблея? Немає жодних чітко прописаних санкцій. І це послаблює цю інституцію. Тож я не виключаю того, що ми ще почуємо про ситуацію з Монголією. Водночас сумніваюся, що рішення нас порадує чи буде пропорційним порушенню.
— Різними способами та з різних сторін відбувається тиск на Міжнародний кримінальний суд. Це, наприклад, заочний арешт російським судом двох суддів МКС — тих, що видавали ордери на арешт Путіна, Львової-Бєлової, Шойгу, Герасимова. Як думаєте, чи досягне результатів росія своєю відомою тактикою «ламати через коліно»? І якщо розглянути найбільш песимістичний розвиток подій, як це вплине на репутацію МКС?
— Мене більше насторожують не конкретні заочні арешти — довіри до російської системи правосуддя немає, а загалом спроби рф скомпрометувати міжнародну кримінальну юстицію. Це й про показові процеси над українськими військовополоненими та цивільними полоненими, й нав’язування думки про те, що МКС — інструмент умовного «колективного Заходу». Міжнародна кримінальна юстиція ще дуже молода, вона не встигла достатньо вкоренитися. Тому найгірший сценарій, як на мене — крах ідеї щодо універсальних інструментів правосуддя, що стосуються міжнародних злочинів.
І, на жаль, навіть деякі наші партнери мають неоднозначне ставлення до МКС. Наприклад, США. А ця ідея працює виключно у випадку однакових для всіх правил гри. Саме тому я переконаний, що Україна має усіляко підтримувати становлення й розвиток міжнародної кримінальної юстиції.
— Цього року випадки розстрілу росіянами українських військовополонених сягнули безпрецедентних публічних масштабів. Якщо це виглядає цілеспрямованою політикою рф, чому досі немає справ щодо причетних представників вищого командування збройних сил росії?
— Погоджуюся з вами, тут є ознаки того, що це системна політика, яка передбачає застосування принципу командної відповідальності. Але це потрібно розслідувати. І те, що публічно поки немає інформації про можливі нові ордери, не означає, що така робота не ведеться (як і протилежного). Зазвичай МКС робить її непублічно, а результати ми бачимо вже коли оголошується про ордери на арешт.
Але хочу пояснити, за якою логікою діє МКС. З огляду на спроможності Суду вони можуть взяти тільки невелику кількість кейсів. Тому це переважно справи, де задіяні високопосадовці, і там, де прокурори бачать реальну перспективу вироку. Якщо (і коли) ці критерії збігаються, тоді ми бачимо новини про нові ордери. Не виключаю, що так може бути зі справами щодо розстрілів військовополонених.
Утім, враховуючи обмеженість ресурсів МКС, ми не маємо забувати про нашу національну кримінальну юстицію. Займається цими кейсами Міжнародний кримінальний суд чи ні, наші правоохоронні органи повинні їх розслідувати.
Україна в МКС
— До Закону про ратифікацію Римського статуту Україна додала застереження за ст. 124 Римського статуту. Стаття, позначена як «Перехідне положення», передбачає, зокрема, що: «Держава, ставши учасницею цього Статуту, може заявити, що протягом [...] семи років після набрання чинності цим Статутом [...] вона не визнає [юрисдикцію МКС щодо воєнних злочинів, але не геноциду та злочинів проти людяності], вчинених її громадянами або на її території». Чи є розуміння, як буде діяти ця норма на практиці? Адже українських військових запевнили, що ратифікація РС із застереженнями щодо ст. 124 «зніме існуючі ризики для них». Чи можуть спокійно робити свою роботу українські командири, які ухвалюють ключові воєнні рішення?
— Дивлячись яку роботу ви маєте на увазі. Воювати — так. А порушувати закони та звичаї війни — ні, бо ж, окрім МКС, є ще національні правоохоронні органи та принцип універсальної юрисдикції. Нам важливо прийняти те, що правосуддя безстороннє. Згадана норма не означає, що ми можемо порушувати міжнародне гуманітарне право, це не карт-бланш. Вона означає тільки те, що ми залишаємо за собою право певний час розслідувати ймовірні міжнародні злочини.
Щоправда, я не підтримую застосування ст. 124. Так, це допомогло дещо знизити напругу та прокомунікувати ратифікацію. Але ж я розумію, що насправді на можливе переслідування військових це особливо не впливає, а певні загрози містить. У цій статті достатньо специфічне формулювання, що охоплює не тільки питання громадянства, а й території, де вчинено злочини. Тому перед багатьма постало питання, чи залишиться у МКС можливість розслідувати воєнні злочини, які продовжують вчинятися на території України. І однозначної відповіді немає. Тож є побоювання, що це може зрештою призвести до безкарності.
Крім того, є колізія між заявою за ст. 124 і вже чинним визнанням юрисдикції МКС щодо ситуації в Україні з 2015 року, що ставить під питання розслідування злочинів за останнє десятиліття.
Ставлення країн-учасниць до ст. 124 вкрай скептичне. Її завжди розглядали як тимчасову норму. До сьогодні її застосовували лише двічі. У 2015 році на Асамблеї держав-учасниць було прийнято рішення прибрати ст. 124 із Римського статуту, і наразі 23 країни ратифікували поправку про її скасування.
Ратифікація Україною Римського статуту із застереженнями за ст. 124 може створити враження, що ми щось приховуємо чи боїмося правосуддя. Це не відповідає дійсності.
У будь-якому разі ми маємо дочекатися позиції самого МКС, і вже залежно від цього приймати подальші рішення.
— Що заважало продовжувати взаємодію із МКС, зберігши його юрисдикцію відповідно до заяв, які держава Україна подавала раніше? Тобто поки що не ставати державою — учасницею МКС. Зрозуміло, що Україна і так тягнула з ратифікацією 20 років, але зараз причина більш ніж виправдана — війна. На тлі небезпечної ситуації на фронті ратифікація Римського статуту до Дня Незалежності України відверто виглядала окозамилюванням.
— Ратифікація, на жаль, дуже довго була предметом міфотворчості, тому в багатьох людей склалося неправильне уявлення, що вона автоматично призведе до переслідування українських військових. Насправді це не так, бо Міжнародний кримінальний суд має можливість притягати до відповідальності українських військових з кінця 2014 року завдяки заявам, у яких Україна визнала юрисдикцію Суду.
Особисто я вважаю, що ратифікація Римського статуту важлива. З одного боку, тому що ми отримуємо певну суб’єктність і права, а з іншого — бо це певний стимул для розвитку міжнародної кримінальної юстиції загалом. Адже ми дійсно зацікавлені в забезпеченні чесного розслідування злочинів, скоєних на нашій землі, та притягненні винних до відповідальності.
Ратифікація Римського статуту відкриває для нас двері до повноцінної участі у формуванні міжнародного правосуддя. Це дасть змогу не лише долучитися до ухвалення рішень Суду, а й засвідчити нашу прихильність до верховенства права та підтримати утвердження принципів міжнародної кримінальної юстиції. І я б не недооцінював ці наслідки.
Тобто для України це додатковий правовий інструмент для притягнення до відповідальності винних у міжнародних злочинах, правового захисту громадян і гармонізації нашого законодавства. Також ратифікація підсилює позиції України як країни, що поважає міжнародне право та протидіє безкарності.
— Завдяки повноцінній присутності в МКС Україна набуває певних прав. Але, крім них, є ще й перелік обов’язків. У чому полягають головні? І ось така гіпотетична ситуація: МКС видає ордер на арешт лідера держави — союзниці України, а він у цей час перебуває у нас. Україна зобов’язана заарештувати союзника?
— Дійсно, головний обов’язок — співпрацювати з МКС, зокрема й щодо виконання ордерів. Бо мета міжнародної кримінальної юстиції — затримувати, судити і карати злочинців.
Співпраця з МКС передбачена Римським статутом. Хоча є певні винятки. За деяких обставин держави можуть бути звільнені від зобов’язання здійснювати арешт, якщо вони будуть змушені «порушити договірні зобов’язання» з іншою країною або якщо це порушить «дипломатичний імунітет особи чи власність третьої особи». Тобто якщо країни мають між собою попередні домовленості, що будуть порушені у разі виконання зобов’язань перед МКС, то Суд має направити окремий запит до держави й попередньо отримати згоду щодо співпраці.
«Покарання за агресію — це не лише про справедливість, а й про превенцію»
— Система міжнародного правосуддя складна. Які ключові прогалини в ній і проблеми в розрізі кримінального правосуддя виявила повномасштабна війна росії проти України?
— Складне і водночас дуже важливе запитання. Деякі скептики вважають, що міжнародне право не працює, адже воно не передбачає великої кількості дієвих механізмів відповідальності. Так ось, міжнародне кримінальне право як галузь ці механізми має. Тому, на мою думку, дійсно важливо, аби воно розвивалося й враховувало наявні обставини.
Наразі основною проблемою міжнародного гуманітарного права вважаю застарілість системи. Вона не враховує великої кількості сучасних злочинів, обставин, типів зброї, адже склалася за наслідками Другої світової війни. З того часу змінилося насправді багато. Нині ми розглядаємо екоцид, злочини проти культурної спадщини, кіберзлочини, наслідки атак дронами, гібридність сучасних війн.
Візьмемо, наприклад, заклик до геноциду як окремий тип злочину, актуальний у контексті можливого покарання російських пропагандистів. Він визначається як «пряме публічне підбурювання». Тобто щоб довести цей злочин, потрібен прямий публічний заклик вбивати українців. Однак сучасна пропаганда працює тонше, тож і довести цей злочин стало складніше.
Або навіть сам злочин геноциду, який вважається найтяжчим для доведення. Нинішнє тлумачення фактично не враховує знищення культурної ідентичності як ознаку геноциду. А це системна російська політика на окупованих територіях України, яка теж повинна отримати правову оцінку.
Ще одна велика прогалина — обмежена юрисдикція МКС щодо, власне, першозлочину — агресії. Ми не можемо сподіватися на механізми МКС у цьому контексті, адже рф не ратифікувала Римський статут. Тому маємо придумувати окремі механізми, аби була можливість покарати винних. Покарання за агресію — це не лише про справедливість, а й про превенцію.
Оскільки міжнародне кримінальне право прецедентне й формувалося за наслідками війн і конфліктів (трибунали Нюрнберзький, Токійський, по колишній Югославії та інші), а також враховує, зокрема, звичаєве право, маємо шанс зробити його більш відповідним сучасним викликам.
— Чи скоро, як вважаєте, може бути визнаний міжнародним злочином екоцид — злочин проти довкілля? Чим це важливо для України?
— Розмови щодо екоциду ведуться достатньо давно. Насправді він уже фактично є міжнародним злочином, однак його немає у Римському статуті. Слід розуміти, що цей тип злочину пов’язаний з умисністю, що завжди вкрай важко довести. Злочини ж проти довкілля наразі розглядаються як воєнні злочини, що теж має певну логіку. Додати новий тип злочину до Римського статуту — це не просто прописати відповідний пункт у статуті, це розробка критеріїв, методики розслідування до доведення тощо. Наразі важливо те, що ці питання загалом порушуються й обговорюються.
Крім екоциду, я бачу ще певну можливу перспективу у виокремленні злочинів проти культурної спадщини в межах Римського статуту. Бо обидва типи злочинів не мають кордонів і певним чином впливають на все людство. І обидва ці злочини скоюються на території України.
— Так званий Департамент війни у Генеральній прокуратурі України (зараз — Офісі Генпрокурора) був створений вами. Ви пішли з посади у 2021-му. За час великої війни чи не пропонували повернутися до нової команди? Зрозуміло, яке надзвичайне навантаження поклалося на прокурорів з початком повномасштабного вторгнення, кожна професійна людина на рахунку.
— Так, дійсно, я написав заяву на звільнення ще влітку 2021 року, однак звільнили мене тільки 3 березня 2022-го, тобто вже після того як 24 лютого 2022 року я мобілізувався до лав Збройних сил України. Пропозиції щодо повернення радше лунали в розмовах із нашими міжнародними партнерами. Однак наразі я зосереджений на впровадженні міжнародного гуманітарного права в українській армії, аби захистити якомога більшу кількість українських військових.
Щодо перевантаженості прокурорів. В такому самому режимі працюють не тільки вони, а й слідчі Нацполіції та СБУ, які також проводять величезну роботу. Але загалом, щоб відчувати ефективність і відповідати на величезний суспільний запит щодо справедливості, нам потрібно трансформувати інфраструктуру щодо міжнародних злочинів. Це стосується і прокуратури, і судів, і слідчих органів. Лише так ми зможемо закласти такі потрібні для розвитку нашої держави процеси, відновивши довіру до правосуддя та віру в справедливість.