Голова Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду Станіслав Іванович Кравченко переконаний, що перемога України дасть кожному впевненість у завтрашньому дні, а поки що всім необхідно професійно виконувати роботу на своєму фронті, не скаржитися на навантаженість та не піддаватися зайвим емоціям. В цьому інтерв’ю говоримо про організацію роботи Касаційного кримінального суду під час війни, про те, що найскладніше у роботі суддів зараз, про нові зміни до КПК, як підвищити довіру та авторитет судової гілки влади, чи потрібні Україні військові суди.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
- Станіславе Івановичу, 24 лютого розділило наше життя на «до» та «після». Яким для Вас був перший день повномасштабної війни? Що Ви відчули та які дії вчинили насамперед? Як було організовано роботу Касаційного кримінального суду у складі ВС у перші тижні війни?
- Звичайно, не вірилося, що відбудеться повномасштабний наступ рф на територію України. 24 лютого, коли розпочалася відкрита фаза вторгнення, о 8 годині ранку ми з головами касаційних судів та секретарем Великої Палати зібралися у Голови Верховного Суду, щоб обговорити, як нам діяти далі. Насамперед стало відомо, що евакуації установи не буде. Згідно з чинним законодавством евакуація Верховного Суду можлива лише за постановою уряду. Тому треба було організовувати роботу суду в умовах, що склалися. Але ніхто не міг уявити, як розвиватимуться події далі.
Вже на 9:20 ранку ми зібралися колективом Касаційного кримінального суду у складі ВС та обговорили перші кроки наших дій. Цього дня була призначена до розгляду велика кількість справ, але ніхто з учасників процесу не з’явився. Стало зрозуміло, що роботи у звичному режимі не буде. Дуже тривожно розвивалися події в областях, я постійно спілкувався з головами апеляційних судів. Під обід стало відомо, що призупинили роботу в Харкові, Чернігові та інших регіонах. Ці тривожні звістки надходили впродовж усього дня. Також надійшла інформація, що очікується штурм урядового кварталу. Але паніки серед нас не було. Так і пройшов перший день роботи в умовах війни. Наступного дня я приїхав на роботу о 8 ранку, по місту були блокпости, облаштовувалася лінія оборони Києва, урядового кварталу, в тому числі Верховного Суду. Передусім потрібно було вирішувати, що робити зі справами, призначеними до розгляду у найближчий період. Було прийнято рішення, щоб до стабілізації ситуації зняти їх з розгляду та призначити його на більш пізній час. Для нас це не критично, тому що Касаційний кримінальний суд розглядає скарги на рішення, які вже набули законної сили. Часових обмежень у нас нема. Є термінологія розумних строків, показники дотримання яких у нас хороші. На сьогодні ми ці справи майже всі розглянули.
Разом з тим у Касаційному кримінальному суді є категорія справ, які потребують швидкого розгляду. Це розгляд подань про направлення матеріалів кримінальних проваджень з одного суду до іншого в межах юрисдикції різних апеляційних судів. Специфіка полягає в тому, що часто у цих справах обвинувачені утримуються під вартою. Терміни такого тримання обмежені, і будь-яке затягування розгляду може призвести до того, що злочинці вийдуть з-під варти. Розгляд цих питань було організовано належним чином, і можу стверджувати, що жодна особа з вини Верховного Суду за період війни не була звільнена з-під варти безпідставно.
Наступне з проблемних питань, яке слід було вирішувати, це те, що поштове відділення, яке обслуговує Верховний Суд, було зачинене з 24 лютого. І нам треба було перебудовувати організацію прийому документів і доступ до суду за допомогою електронних засобів зв’язку. Ця робота була організована, але мала місце певна пауза, приблизно 2–3 дні. За цей період нам відразу надійшло 73 різного роду скарги. Тому я певний, якщо, незважаючи на загрозу життю, наш народ пише скарги до суду, ми обов’язково переможемо.
Таким чином, з самого початку повномасштабного вторгнення основним завданням було те, як організувати роботу суду щодо належного виконання обов’язків, покладених на нього Конституцією та законами України, та при цьому забезпечити максимальну безпеку як учасників кримінального провадження, так і працівників суду. Це питання залишається актуальним і на сьогодні.
– Чи багато випадків зради серед суддів (колаборантів)?
– Можливо, були окремі випадки, наприклад, на сході України. На сьогодні маємо один офіційно зафіксований випадок стосовно судді з Луганської області. Справа вже надійшла на розгляд до суду. Та все ж переважна більшість суддів – патріоти, відповідальні за свою роботу.
– У листопаді 2021 року Вас знову переобрали головою Касаційного кримінального суду у складі ВС. Які пріоритети Ви ставите перед собою на цій посаді? Якими принципами керуєтеся у роботі? Що змінилося у роботі суду від початку Вашої каденції на посаді? Що б іще хотіли змінити чи плануєте?
– Взагалі організаційною діяльністю касаційного суду, який розглядає касацію з кримінальних справ, я займаюся з 2014 року. Повноваження голови Касаційного кримінального суду у складі ВС чітко визначені в законі. З-поміж іншого, це і організація роботи суду, яка включає передусім касаційний перегляд проваджень. Судді самостійні, тому я не можу втручатися у будь-яке рішення, але завдання голови – організувати роботу суду щодо забезпечення своєчасності розгляду кримінальних проваджень (справ), а також належного функціонування механізмів єдності судової практики. До того ж Верховний Суд формує практику для українських судів. У нас є для цього відповідні механізми. Ми постійно аналізуємо судову практику, намагаємося доносити до відома суддів правові позиції, закликаємо усувати розбіжності та прогалини. Здійснюється велика робота щодо аналізу законопроєктів, що надходять з Верховної Ради України, які стосуються змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України.
Останніми роками зробив висновок, що треба йти до всього послідовно. Моя мета – забезпечення спокійної і нормальної роботи суддів для виконання тих функцій, які визначені в законі.
– Що найскладніше у роботі судді зараз? Як вдається знаходити наснагу у ці важкі для країни часи?
– Це питання має дві складові: людську і професійну. Якщо брати професійну, то загалом діяльність судді важка, як би хто не говорив. А робота суддів, які займаються кримінальними провадженнями, взагалі особлива. Я завжди кажу, що то не суддя, якщо він не має емоцій і йому байдуже те, що він розглядає. Існує така проблема: професійно виконати роботу, але не піддаватися емоціям щодо потерпілих, обвинувачених, питання призначення покарання, іноді достатньо серйозного, яке змінює повністю життя людини. Якщо говорити про теперішній стан, то, безперечно, як і будь-яка людина, маю хвилювання за долю країни, рідних, близьких та колег.
– Часто судді скаржаться на надмірне навантаження в роботі. Яка ситуація зараз у Касаційному кримінальному суді?
– Аналізуючи статистику щодо навантаженості судів, можна зробити висновок, що в кримінальних провадженнях вона завжди найменша порівняно з іншими юрисдикціями та має тенденцію до зменшення. Вважаю, що це передусім обумовлено неналежним кадровим забезпеченням у судах.
Однак як голова Касаційного кримінального суду можу стверджувати, що кримінальні провадження найважливіші. Це так і є. Якщо людина потрапляє під кримінально-правовий примус, то чітко розуміє, що це дуже важливо. Тому забезпечення права та справедливий суд є визначальним.
На сьогодні ми можемо констатувати, що суди кримінальної юрисдикції постали перед проблематикою щодо розгляду категорій справ, які є або зовсім новими, або траплялися не часто. Йдеться про воєнні злочини, пов’язані з агресією, злочини проти основ національної безпеки, зокрема, такі як державна зрада та колабораційна діяльність. Не менш важливою категорією також є кримінальні правопорушення проти встановленого порядку несення військової служби. Якщо говорити про кількість таких проваджень, то згідно з інформацією, озвученою нещодавно одним із керівників Генеральної прокуратури, кількість кримінальних проваджень тільки щодо воєнних злочинів сягає приблизно 25 тис. При цьому слід розуміти, що органи досудового розслідування у нашій державі не можуть діяти самостійно. Починаючи з 2012 року слідчі судді здійснюють судовий контроль фактично із самого початку слідства і до його завершення, розглядаючи велику кількість подань щодо заходів забезпечення кримінального провадження. Йдеться про надання тимчасового доступу до речей і документів, арешт і вилучення майна, всі види запобіжних заходів, надання дозволу на проведення негласних слідчих розшукових дій та інше. Далі настає розгляд провадження по суті, перегляд провадження в апеляційному та касаційному порядку. Тобто при стабілізації роботи судів першої, другої інстанцій ми можемо бачити просто небачену кількість справ і за категоріями, що для нас і так відносно нові. Тож роботи у нас досить багато.
Хотів би зазначити, що, зустрічаючись із суддями апеляції, першої інстанції, яким не довелося, слава Богу, побачити те, що побачили судді, які потрапили в зону бойових дій, наголошую, що працювати – це велике щастя і благо. Нам слід радіти від того і не скаржитися на навантаження.
– До якої години Ви особисто зараз працюєте?
– Я намагаюся так організовувати роботу, щоб принаймні вночі не телефонували. (посміхається. – прим. ред.). Професія судді – це не просто професія, а спосіб життя. Формально у нас є графік – з 9 до 18 години, але це умовність, особливо в період дії воєнного стану.
– Щодо нових змін до КПК, чи довелося вже працювати з ними на практиці й які оцінки можете дати?
– Треба розуміти, що ст. 615 КПК України – це дуже вимушений крок і визначено, що вона діятиме тільки на період воєнного стану. Критикують цю статтю з усіх боків. У дечому я згоден, але очевидно, що ті, хто критикує, не зовсім розуміють, про що йдеться. Я згадував перші дні війни, коли деякі суди були знищені або пошкоджені, судді змушені залишити місця роботи і домівки. Пам’ятаю, на першій нашій спільній нараді у період війни, яка була ініційована Генеральним прокурором, постало питання, як бути з тими, кого в суспільстві назвали мародерами, які були затримані на місці вчинення злочину, але неможливо було обрати запобіжний захід у спосіб, визначений законом. Оскільки стандартна процедура передбачає повідомлення учасників про день та час розгляду, їх виступи в судовому засіданні. Тому в перші дні війни, коли судові процеси не можна було організувати, принаймні, без загрози для життя їх учасників, перед законодавчим органом держави постало питання: або застосовувати спрощені процедури, наприклад такі, як обрання запобіжного заходу прокурором чи автоматичне продовження строку тримання під вартою особи, або погодитись із тим, що злочинці залишатимуться безкарними.
Через це я особисто підтримував ідею внесення змін до ст. 615, зокрема в наданні тих повноважень прокурору, які він має на сьогодні. Однак треба розуміти, що питання не стоїть на місці, і вже сьогодні ми бачимо нові закони, якими кримінально-процесуальне регулювання повертається до довоєнного рівня. Як приклад, можу навести зміни до ч. 9 ст. 615 КПК України (яка, на мій погляд, була найбільш проблемна у цей період часу), згідно з якими матеріали кримінального провадження насамперед повинні направлятися на розгляд з урахуванням територіальної підсудності, а якщо суд не працює, тоді вже до іншого суду. Тому я дуже вдячний народним депутатам України, зокрема Комітету ВРУ із забезпечення правоохоронної діяльності, які активно працюють у цьому напрямі, і це заслуговує на повагу.
– Чи можливо продовжити судовий розгляд, якщо обвинувачений і його захисник знаходяться на окупованих територіях і не мають можливості відеозв’язку?
– Все залежить від того, про розгляд яких проваджень ідеться. Якщо йдеться про суд першої інстанції, то це неможливо, крім тих випадків, коли провадження здійснюється за спеціальною процедурою in absentia, тобто можливість розгляду без особи, якщо вона перебуває у міжнародному розшуку. Таких справ зараз досить багато. Якщо говорити про апеляційну чи касаційну інстанцію, то це питання вирішується з урахуванням позицій обвинуваченого і його захисника. Таким чином, можливість здійснення судового провадження без участі обвинуваченого чи його захисника, які знаходяться на окупованих територіях, слід розглядати у кожному випадку окремо.
– Щодо військової юстиції, як вважаєте, чи потрібні зараз військові суди?
– Раніше я неодноразово говорив, що не вважаю за потрібне у нас існування військових судів, бо це крок назад. Але після 24 лютого ситуація кардинально змінилася. Наша армія кількісно значно збільшилась, відповідно, ми спостерігаємо збільшення кількості кримінальних правопорушень проти порядку несення військової служби. Представники Міноборони та Генштабу, які сьогодні представляють Збройні Сили України, неодноразово висловлювали свою позицію про необхідність створення окремої вертикалі: військової служби правопорядку, військової прокуратури, військових судів. Вважаю правильним та справедливим дослухатись до їхньої думки. Разом з тим я чітко розумію, що створення окремих судів – досить тривала процедура. Тому на найближчі місяці, а можливо, і роки, забезпечення належного розгляду кримінальних проваджень щодо військових злочинів покладено на суди загальної юрисдикції.
– Продовження судової реформи – одна з головних вимог, яку Україна повинна виконати для того, щоб стати членом ЄС. Як Ви вважаєте, чого бракує, щоб в нашій державі відбулася якісна судова реформа та становлення верховенства права? Як укотре повернути довіру та авторитет судової гілки влади?
– Справді, зараз є вимога Ради Європи щодо завершення судової реформи, і я з цим повністю згоден. Але тут треба чітко визначитися з основними термінами, що саме включає в себе судова реформа. Якщо йдеться про оцінювання суддів, яке було давно розпочате, на яке витратили велику кількість часу, зусиль, коштів, його, безперечно, слід завершити. Якщо йдеться про відновлення роботи ВККС чи ВРП, які сьогодні не працюють, що тягне за собою цілу низку проблем, або приведення мережі судів в Україні у відповідність до нового територіального устрою, то ці питання слід завершувати якнайшвидше. Разом з тим, я вважаю, особливо в нинішніх умовах війни, не можна продовжувати реформу під гаслом недовіри до суду. З цього приводу у мене свої аргументи, які важко заперечити. Кажуть, що судам в Україні не довіряють, але від 3,5 до 4 млн громадян щорічно звертаються до суду. Навіть в умовах війни ми спостерігаємо, що громадяни звертаються до суду за захистом своїх прав. Якщо говорити про кримінальну юрисдикцію, то середній показник звернень з касаційними скаргами складає приблизно 7–8% на рік. Але основним критерієм є те, що, за даними статистики, яку веде ДСА України, кількість клопотань про відводи, заявлені під час розгляду кримінальних проваджень, становить менше 1%. Тоді постає логічне запитання: чому люди, які є учасниками кримінальних проваджень, доля яких залежить від рішень судів, оскільки у них може йтися про майнові права, покарання у тому числі, позбавлення волі на тривалий строк або навіть довічне позбавлення волі, судам у переважній більшості довіряють і не звертаються з клопотаннями про відводи, а особи, які ніколи не були в судах, говорять про недовіру.
– Можливо, ця процедура є складною, тому і не звертаються?
- Кожне судове засідання, незалежно від юрисдикції, починається з того, що суддя запитує: «Чи довіряєте Ви суду?». Це стандартна процедура, передбачена усіма кодексами. Достатньо стороні у справі сказати: «Я суду не довіряю», і це питання одразу вирішується. Тому процедура не є складною. Вона була складна в розумінні того, що люди боялися влади, це було раніше. Але одним із великих досягнень нашої 31-річної, вільної України є те, що люди влади не бояться, проте погано, що іноді не поважають. Бо демократія включає в себе і права, і обов’язки, і повагу, і стандарти.
– Стаття 616 КПК передбачає можливість скасування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для проходження військової служби за призовом під час мобілізації. Якщо підозрюваний, обвинувачений скористався цією нормою, прибув на військову службу, проте згодом був поранений і визнаний не здатним для подальшої служби. У такому випадку поновлюється дія запобіжного заходу чи військова служба зараховується у термін його відбування?
– Це питання більше схоже на теоретичне, аніж практичне. Для початку треба прочитати норму закону, і вона стане зрозумілою. Коли настала активна фаза війни, ми почали отримувати заяви з проханнями змінити запобіжний захід на можливість захищати Батьківщину. Тут треба ще враховувати, що досить велика кількість людей виявила бажання і серед тих, у кого вироки вже набули законної сили. В останньому випадку це питання вирішувалося Президентом України шляхом помилування. Загалом засуджені своїм правом скористалися, і в ЗМІ не раз наводяться значні цифри. Щодо осіб, які ініціювали питання про зміну їм запобіжного заходу на стадії слідства та судового розгляду, то відповідно до змін у КПК України таке питання повинно ініціюватись прокурором, який у випадку задоволення клопотання повинен контролювати виконання обвинуваченим узятих на себе обов’язків. На практиці у деяких областях розгляд цього питання виглядає досить прагматично. Якщо прокурор вносить подання, то одразу присутній представник військкомату, який вручає повістку. У разі ухилення йдеться про кримінальну відповідальність, тобто якщо особа не мала наміру йти служити, то вона відразу наражає себе на нове кримінальне провадження і погіршує своє становище.
З приводу того, що, якщо було поранено, то, я вважаю, такого взагалі не може бути, бо, по-перше, хто ж поставить питання повернутися знову під варту, якщо людина внесла свій вклад у захист держави, але перестала мати можливість захищати Батьківщину. На мій погляд, це виключено.
– Що перше Ви зробите після оголошення Перемоги?
– Для мене, як і для більшості українців, Перемога – це найбільша мрія. Якщо ти дуже чогось прагнеш і це настає, ти намагаєшся прийняти це дуже обережно, щоб утримати і не втратити. Тому сказати, що я почну якось інакше жити чи в мене буде інша поведінка, то ні. Моя професійна діяльність визначена законом, тут все зрозуміло, роботи нам вистачає і сьогодні, а після Перемоги буде ще більше. Потрібно буде налагоджувати діяльність пошкоджених і зруйнованих судів, вирішувати кадрові питання – це великий шмат роботи. Перемога дасть упевненість у завтрашньому дні.