Договір про спільне проживання – це ефективний інструмент для захисту майнових інтересів партнерів та уникнення судових суперечок у майбутньому. Про це повідомили в Мін'юсті.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Читайте також: "Мінцифри розробило рекомендації щодо безпечного використання ШІ для держслужбовців".
Відповідно до статті 74 Сімейного кодексу України якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
"Однак у разі розірвання стосунків на практиці важко довести, що певне майно є спільною сумісною власністю. Якщо чоловік та жінка залишилися не в хороших стосунках і не дійшли згоди щодо поділу спільно нажитого майна, це питання вирішується шляхом звернення до суду з позовом про визнання факту проживання однією сім’єю та про визнання майна спільною сумісною власністю і поділ майна", - вказали в міністерстві.
Щоб уникнути конфліктів, Мін'юст рекомендує укласти договір про спільне проживання, який може містити:
- Дату початку спільного проживання.
- Інформацію про правовий режим майна, набутого під час проживання однією сім’єю.
- Домовленість про право користування майном, яке набуте в спільну сумісну власність, або майном, що є особистою власністю чоловіка чи жінки.
- Спосіб поділу майна, в тому числі в разі припинення стосунків.
- Договір, пояснили в Мін'юсті, може містити будь-які не заборонені законодавством умови та які не суперечать моральним засадам суспільства; має бути оформлений письмово (нотаріально посвідчувати законодавством не вимагається).
Однак оформлення такого договору в нотаріуса має свої переваги. Зокрема, нотаріус:
- допоможе скласти проєкт договору та надасть роз’яснення з питань вчинення нотаріальної дії;
- визначить обсяг цивільної дієздатності сторін;
- перевірить, чи відповідає зміст посвідчуваного ним правочину вимогам закону і дійсним намірам сторін;
- з’ясує та переконається, що кожна зі сторін однаково розуміє значення, умови правочину та його правові наслідки.