Нещодавно Кабінет Міністрів України підтримав розроблений Міністерством юстиції Проект Закону України «Про внесення змін до деяких законів України (щодо вдосконалення порядку утворення та діяльності третейських судів з метою відновлення довіри до третейського розгляду)». Ми вирішили запитати експертів, чи буде запропонований законопроектом процес адекватним, і чи призведе він до відновлення довіри.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Коментарі:
Олена Перепелинська, партнер INTEGRITES
«Проект Закону «Про внесення змін до деяких законів України (щодо вдосконалення порядку утворення та діяльності третейських судів з метою відновлення довіри до третейського розгляду)» (далі - законопроект) викликає багато запитань.
Проблеми з довірою до третейського розгляду в Україні дійсно є. Їх, безумовно, потрібно вирішувати, але робити це треба так, щоб разом з водою «не виплеснути й дитину».
На жаль, світова історія знає випадки, коли неправильно обраний підхід не тільки не вирішував проблеми, схожі з українськими, але й призводив до нових, значно гірших. Не треба далеко ходити - можна подивитися на досвід РФ, в якій цю проблему намагалися вирішити шляхом ліцензування діяльності постійно діючих третейських (арбітражних) установ. Для такого ліцензування при російському Мінюсті навіть створили спеціальну експертну раду. Проте з 2016 р. такі ліцензії змогли отримати лише три російські та дві іноземні арбітражні установи, хоча заявок було в десятки разів більше. Це практично поставило хрест на розвитку арбітражу (і внутрішнього, і міжнародного) в РФ і зовсім не сприяло відновленню довіри до нього, як видно з кількості справ цих «обраних» третейських судів за кілька років після реформи.
Проте повернемося до нашого законопроекту і того, що саме він пропонує. По суті під вдосконаленням порядку утворення та діяльності третейських судів законопроект пропонує встановити дозвільно-карний механізм за новими та існуючими третейськими судами, ключову роль в якому відведено Третейській палаті та Мін'юсту. Оскільки встановити такий контроль за третейськими судами ad hoc значно складніше, то для них законопроект пропонує «декласування» шляхом позбавлення можливості виконувати їх рішення через державні механізми. Це дозволить значно скоротити кількість третейських судів та зробить ad hoc абсолютно неприйнятним для сторін. Але наскільки запропонований законопроектом процес буде адекватним, і чи призведе він до відновлення довіри?
Якщо подивитися на досвід розвинених арбітражних юрисдикцій, то подібних механізмів в них немає. Там немає третейських палат чи складного механізму створення третейських судів, немає заборон чи обмежень для третейських судів ad hoc. Там держава здійснює контроль за діяльністю третейських судів переважно через систему державних судів - у рамках процедур оспорювання та виконання рішень третейських судів.
Власне більшість проблем, які свого часу призвели до втрати довіри до третейських судів в Україні, пов’язані з тим, що українська судова система була неготова здійснювати ефективний контроль щодо рішень третейських судів. Воно й не дивно, адже програми українських ВНЗ на той момент просто не мали такої дисципліни, як арбітраж/третейський розгляд. Навіть зараз кількість навчальних закладів, де вона є, можна перерахувати на пальцях. І замість того, щоб вирішувати першопричину цієї проблеми, держава вирішила просто заборонити передавати певні справи на розгляд третейських судів, а зараз намагається встановити додатковий контроль за утворенням і діяльністю третейських судів. Навіть якщо заявлена мета такого контролю в цілому позитивна, на жаль, будь-який дозвільно-карний механізм в умовах нашої країни може стати полем для зловживань.
Навіть якщо цього не станеться, і ми не будемо повторювати вищезазначений російський досвід, питання судової практики нікуди не подінеться. Якщо державні суди не переглянуть підходи до своїх контрольних функцій (в частині скасування рішень третейських судів/ видачі судових наказів чи виконавчих листів на рішення третейських судів), то жодного розвитку чи відновлення довіри до третейських судів бути не може. Весь цей час в Україні були цілком адекватні третейські суди, які в різні періоди розглядали досить велику кількість спорів, розвантажуючи українську судову систему. Але навіть ті, хто їм довіряють, не наважуються передавати до них свої спори, адже невідомо, що українські державні суди потім зроблять з цим рішенням третейського суду. На додаток до цієї невизначеності вже існуюча негативна судова практика з певних питань застосування Закону України «Про третейські суди» робить вибір на користь третейських судів ще більш непривабливим для потенційних користувачів.
Очікувати, що ця практика з прийняттям законопроектом одразу магічним чином зміниться, не варто. Досвід РФ свідчить, що все може бути навпаки. Незважаючи на скорочення кількості російських третейських судів з кількасот сотень (чи навіть тисяч) до чотирьох, російська судова практика за останні пару років стала суттєво ворожішою до третейського розгляду, ніж вона була до реформи.
Як складеться в Україні - невідомо, але хочеться сподіватися, що на краще. В будь-якому разі до реформування третейських судів треба підходити більш комплексно і зважено».
Анатолій Жуков, голова Третейського суду при АУБ, заступник Голови Третейської палати України
«На жаль, цей законопроект не обговорювався з засновниками постійно діючих третейських судів, на яких проектом закону покладається нові обов’язки. Обов’язковість обговорення нормативно правових актів з об’єктом їх впливу передбачена у статтях 5, 6, 9 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», пунктах 12,13 постанови КМУ «Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики» від 03.11.2010 р. №996.
Існуюча наразі Третейська палата України також не обговорювала цей законопроект.
Заявлена у законопроекті мета - «відновлення довіри до третейського розгляду» - не є актуальною. Кількість працюючих третейських судів та кількість розглянутих ними справ незначна. Актуальною є не недовіра до третейських судів, а низька обізнаність про їх можливості, законодавчі обмеження підвідомчості третейським судам справ, нестабільна судова практика державних судів в оцінки підстав для скасування рішень третейських судів та видачі виконавчих листів на примусове виконання їх рішень, що зменшує їх привабливість для сторін спору». Продовження читайте за посиланням.
Євген Дядюк, старший юрист Redcliffe Partners, к.ю.н., адвокат
«Знову чергова спроба виконавчої влади реанімувати альтернативні способи вирішення спорів у сфері цивільного обороту і комерційних відносин. Міністр юстиції України Денис Малюська проінформував про підтримку Кабінетом Міністрів України розробленого проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законів України (щодо вдосконалення порядку утворення та діяльності третейських судів з метою відновлення довіри до третейського розгляду)».
З огляду на темп, у якому працює Верховна Рада України останні пленарні сесії, нам варто чекати миттєвого прийняття ВРУ даного проекту Закону. Ми ж намагатимемося ще швидше, майже блискавично, оцінити дану законодавчу ініціативу і критично оглянути її із усіх сторін.
Немає сумніву, що будь-яке явище (тим більше правове) варто розглядати із позиції спільності аналізу: історія - сьогодення - майбутнє. Отже, заявленими благочинними цілями вказаного проекту Закону є, по-перше, розвантаження державної судової системи, по-друге - відновлення довіри до третейського розгляду спорів, по-третє - запровадження його ефективної діяльності.
Цілі задекларовано правильні, та й вони були правильними із самого початку нормативного регулювання третейського судочинства - із червня 2004 р., коли набрав чинності Закон України «Про третейські суди». Тільки от реалізація, на жаль, проявила інші цілі». Продовження читайте за посиланням.
Михайло Корчинський, молодший юрист Eterna Law
«Як зазначається у прес-релізі Міністерства юстиції, цим законопроектом планується змінити: (і) порядок державної реєстрації третейських судів (іі) посилити вимоги до організацій, при яких можуть утворюватися постійно діючі третейські суди (ііі) розширити повноваження Третейської палати України, а також (іv) дещо розширити підвідомчість справ. За словами Міністра юстиції, ці зміни покликані відновити довіру суспільства до третейських судів.
Не до кінця зрозумілою є логіка Міністерства юстиції щодо того, яким чином зазначені зміни відновлять довіру суспільства до третейських судів, адже майже усі ці зміни покликані більшою мірою збільшити контроль держави за роботою третейських судів. Єдина ініціатива, яка серед перелічених може претендувати на збільшення «довіри суспільства», - розширення підвідомчості (арбітрабельності) третейських судів за рахунок виключення п. 7 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про третейські суди» (далі - Закон), тим самим давши можливість третейським судам розглядати спори щодо нерухомого майна. Розширення арбітрабельності є дуже правильним рішенням, і ми вважаємо, що варто продовжувати рухатися цим шляхом як в міжнародному арбітражі, так і в третейському розгляді.
Однак залишається незрозумілим відношення Міністерства юстиції до обов’язковості третейської угоди. За чинним законодавством щодо третейських судів сторона може уникнути передачі спору на вирішення третейського суду, не дивлячись на існуючу третейську угоду. Так, пар. 2 п. 1 ч. 3 ст. 17 Закону передбачає, що: «[я]кщо одна із сторін не призначить чи не обере належної кількості третейських суддів протягом 10 днів після одержання прохання про це від іншої сторони або якщо призначені чи обрані сторонами третейські судді протягом 10 днів після їх призначення чи обрання не оберуть ще одного третейського суддю, то розгляд спору в третейському суді припиняється і цей спір може бути переданий на вирішення компетентного суду».
Те саме стосується і одноособового розгляду. П. 2 ч. 3 ст. 17 Закону говорить, що: «якщо спір підлягає вирішенню третейським суддею одноособово і після звернення однієї сторони до іншої з пропозицією про призначення чи обрання третейського судді сторони не призначать чи не оберуть третейського суддю, то розгляд спору в третейському суді припиняється і цей спір може бути переданий на вирішення компетентного суду».
Тому ми маємо ситуацію, коли окремі норми Закону дають змогу уникнути третейського розгляду і в подальшому застосувати юрисдикцію суду загальної юрисдикції. До прикладу, в міжнародному арбітражі сторона в односторонньому порядку не може відмовитися від розгляду спору в арбітражі при наявній дійсній арбітражній угоді. Фактично згадані норми ламають концепцію обов’язковості арбітражної угоди, у цьому випадку - третейської угоди.
Враховуючи, що всі засідання уряду є закритими від ЗМІ, ми можемо судити про будь-які зміни у цьому питанні лише з офіційних прес-релізів та заяв уповноважених осіб, тому варто дочекатися офіційної публікації проекту закону, щоб детальніше оцінити цю ініціативу КМУ та Міністерства юстиції зокрема. В будь-якому випадку затверджений Кабміном законопроект не є остаточним варіантом і має пройти ще два читання у Верховній Раді України, внаслідок чого може зазнати суттєвих змін».