Нерідко правоохоронці, здійснюючи досудове розслідування, вдаються до методів, які прямо суперечать завданням кримінального провадження. Довільне трактування положень Кримінального процесуального кодексу України та зловживання недосконалістю юридичної техніки процесуального закону мають наслідком грубе порушення прав людини, зокрема щодо недоторканності житла. Останнє закріплено у ст. 30 Конституції України, ст. 12 Загальної декларації прав людини, ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 13 Кримінального процесуального кодексу України, що в сукупності складають кримінальне процесуальне законодавство України, яким визначається порядок кримінального провадження на території України.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Дійсно, право на недоторканність житла не є абсолютним і може бути обмежене, але тільки на підставах та у порядку, чітко визначених у законі. Підстави для такого обмеження передбачені в ст. 233 КПК України, відповідно до якої ніхто не має права проникнути до житла чи іншого володіння особи з будь-якою метою, інакше як лише за добровільною згодою особи, яка ними володіє, або на підставі ухвали слідчого судді. Цією самою статтею визначено, що правоохоронці мають право до постановлення ухвали слідчого судді увійти до житла чи іншого володіння особи лише у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні кримінального правопорушення. Саме правова конструкція «врятування майна» доволі часто необґрунтовано трактується правоохоронцями як «врятування речових доказів», що повністю не відповідає букві й духу закону. Використовуючи таку химерну підставу для проникнення до житла особи до постановлення ухвали слідчого судді, як «врятування речових доказів», представники сторони обвинувачення завжди мають безумовні штучні мотиви для обмеження цього фундаментального права, що нівелює механізм законодавчого захисту недоторканності приватного володіння.
Слід зауважити, що здійснюючи невідкладне проникнення до житла чи іншого володіння особи з метою порятунку майна, орган досудового розслідування не може наперед встановити, що речі, гроші, інші цінності тощо, які знаходяться у такому житлі чи володінні, є знаряддями вчинення кримінального правопорушення, зберігають на собі його сліди чи набуті кримінально протиправним шляхом. Здійснюючи «порятунок» майна у випадках, передбачених ч. 3 ст. 233 КПК України, слідчий, дізнавач чи прокурор не в змозі оцінити таке майно на предмет відповідності критеріям ст. 98 КПК України з тим, аби обґрунтувати необхідність проникнення потребою «збереження речових доказів», адже сама обстановка невідкладності виключає можливість сторони обвинувачення встановити, чи майно, яке необхідно зберегти, є речовим доказом у кримінальному провадженні. За таких обставин зазначені суб’єкти передусім вживають негайних заходів з метою збереження майна та забезпечення його схоронності.
Крім того, доцільно розрізняти цілі невідкладного обшуку та обшуку, що проводиться після постановлення ухвали слідчого судді. В останньому випадку метою проведення такої слідчої дії є, зокрема, відшукання знаряддя кримінального правопорушення або майна, яке було здобуте у результаті його вчинення (ч. 1 ст. 234 КПК України), а не порятунок майна в розумінні ч. 3 ст. 233 КПК України. Буквальне тлумачення цих норм свідчить, що ініціюючи обшук в порядку ст. 234 КПК України, орган досудового розслідування володіє достатньою сукупністю доказів, зібраних заздалегідь, які дають підстави дійти висновку, що у конкретному житлі чи іншому володінні певної особи перебуває конкретне майно, що відповідає визначеним ознакам речового доказу, закріпленим у ст. 98 КПК України. Зміст положень ч. 3 ст. 233 КПК України («невідкладність випадків», «врятування майна» без вказівки на відношення до кримінального правопорушення) свідчить, що ними охоплюються ситуації, коли орган досудового розслідування наперед не знає, чи майно, якому загрожує знищення, матиме доказове значення для кримінального провадження, однак вживає заходів з метою його порятунку.
Також варто звернути увагу на те, що представники сторони обвинувачення мають невідкладно після здійснення таких дій звернутися до слідчого судді із клопотанням про проведення обшуку. Той зі свого боку повинен перевірити, зокрема, чи дійсно були підстави для проникнення до житла або іншого володіння особи без ухвали слідчого судді. Вказаний правовий механізм покликаний забезпечити ефективний судовий контроль за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні, оскільки в разі відмови у задоволенні такого клопотання виявлені й вилучені докази є недопустимими, а отримана інформація підлягає знищенню.
На практиці слідчі судді, на жаль, переважно задовольняють такі клопотання сторони обвинувачення, не вникаючи у дійсні обставини щодо наявності чи відсутності невідкладних випадків, чим потурають хибному трактуванню слідчими і прокурорами норм права. Таке толерування грубих порушень процесуального закону призводить до формування судової практики, що безпідставно виправдовує масове свавільне порушення права на недоторканність житла, заохочує недотримання належної правової процедури як складової принципів законності й верховенства права та елемента права на справедливий суд.
Ситуація почала поволі змінюватися після того, як слідчі Державного бюро розслідувань під віртуальним приводом «врятування майна», за відсутності ухвали слідчого судді, провели низку обшуків у робочих кабінетах українських суддів. Це природно викликало обурення представників судової гілки влади, що викладено в офіційних заявах щодо зазначених подій.
Тоді нарешті з’явилася важлива для правильного застосування положень ст. 233 КПК України та для захисту від безпідставного порушення права на недоторканність житла правова позиція Верховного Суду, викладена у Постанові від 1 листопада 2023 року у справі №462/3127/22, згідно фактичних обставин якої було проведено невідкладний обшук з метою «унеможливлення знищення доказів, фіксації відомостей щодо обставин вчинення кримінального правопорушення, збереження усієї доказової бази». Верховний Суд дійшов категоричного висновку, що такі підстави для проникнення до житла чи іншого володіння особи до постановлення ухвали слідчим суддею не відносяться до переліку невідкладних. Ба більше, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що фактичні дані протоколу обшукує недопустимими, оскільки його проведено внаслідок порушення прав людини й основоположних свобод, а також що інші докази, отримані під час його проведення та похідні від них, також є недопустимими з огляду на доктрину «плодів отруєного дерева».
У Постанові Верховного Суду від 8 квітня 2021 року у справі №573/2028/19 колегія суддів виходила з того, що не належить до підстав проведення невідкладного обшуку необхідність відшукання викрадених речей та одягу, які можуть бути використані як докази. Отже, вища судова інстанція дійшла переконання, що обшук було проведено без достатніх правових підстав, з огляду на що погодилася із судами попередніх інстанцій про недопустимість доказів, отриманих за його результатами, навіть з урахуванням того, що обшук було «легалізовано» правоохоронцями шляхом одержання ухвали слідчого судді.
Важливо, що вказані вище правові позиції Верховного Суду починають все частіше враховуватися судами першої та апеляційної інстанцій, про що свідчить судова практика.
Однак особлива увага правників має бути прикута до Ухвали Верховного Суду від 15 травня 2024 року у справі №466/525/22, якою передано на розгляд об’єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду кримінальне провадження за касаційною скаргою прокурора на ухвалу апеляційного суду. Підставою для такого рішення стало те, що, на думку колегії суддів, є підстави для відступу від зазначених вище висновків щодо застосування приписів ч. 3 ст. 233 КПК (постанови ККС ВС від 8 квітня 2021 року у справі №573/2028/19 та від 1 листопада 2023 року у сраві №462/3127/22).
З огляду на те, що висновки об’єднаної палати мають перевагу над висновками колегії суддів, відповідне судове рішення буде важливим для подальшого формування єдиної правозастосовної практики. Сподіваємося, авторитетний колегіальний орган Верховного Суду підійде до цього питання зважено, об’єктивно і відповідально.
Один із основних принципів кримінального провадження — принцип законності, який закріплений у ст. 9 Кримінального процесуального кодексу України. Згідно з ч. 2 цієї норми прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий зобов’язані всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень. Враховуючи вказаний принцип, а також значні повноваження сторони обвинувачення, об’єктивність і неупередженість мають винятково важливе значення при здійсненні представниками сторони обвинувачення слідчих (розшукових) дій та прийнятті процесуальних рішень.
При цьому однією з гарантій дотримання законності на досудовому розслідуванні є право на відвід слідчого чи прокурора, що встановлено законом достатньо широко. Так, ч. 1 ст. 77 КПК України визначено, що прокурор, слідчий, дізнавач не має права брати участь у кримінальному провадженні: 1) якщо він є заявником, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем, членом сім’ї або близьким родичем сторони, заявника, потерпілого, цивільного позивача або цивільного відповідача; 2) якщо він брав участь у цьому ж провадженні як слідчий суддя, суддя, захисник або представник, свідок, експерт, спеціаліст, представник персоналу органу пробації, перекладач; 3) якщо він особисто, його близькі родичі чи члени його сім’ї заінтересовані в результатах кримінального провадження або є інші обставини, які викликають обґрунтовані сумніви в його неупередженості.
На наше переконання, випадки, коли представниками сторони обвинувачення проводиться невідкладний обшук у зв’язку із «врятуванням речових доказів», охоплюються п. 3 ч. 1 ст. 77 КПК України, оскільки вчинення дій, спрямованих на отримання доказів без дотримання належної правової процедури, безумовно, свідчить про наявність обставин, що викликають обґрунтовані сумніви в неупередженості слідчого чи прокурора.
Варто зазначити, що Єдиний державний реєстр судових рішень містить лише поодинокі судові рішення, якими відведено представника сторони обвинувачення у зв’язку із сумнівами в його неупередженості, що пов’язані з порушенням вимог ст. 233 КПК України (наприклад, Ухвала слідчого судді Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 17 квітня 2020 року у справі №191/1141/20). Водночас унікальність такої судової практики не свідчить про помилковість таких висновків, а лише підтверджує той факт, що значна кількість правників все ще немає сталого розуміння та чіткого усвідомлення поняття «врятування майна», яке вживається у ч. 3 ст. 233 КПК України, а також відмінності таких випадків від положень ст. 234 КПК України.
Попри те, що розв’язання виключних правових проблем належить до компетенції Великої Палати Верховного Суду, на наше переконання, вони все ж мають вирішуватися законодавцем, а не судовою практикою.
Так, в умовах, коли правоохоронці безпідставно порушують право на недоторканність житла, доречними є пропозиції щодо внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України. На нашу думку, ч. 1 ст. 309 КПК України, якою визначено перелік ухвал слідчого судді, що можуть бути оскаржені під час досудового розслідування, необхідно доповнити новим пунктом, яким передбачити можливість апеляційного оскарження ухвал слідчих суддів про надання дозволу на обшук, постановлених після проведення невідкладного обшуку. При цьому ч. 3 ст. 233 КПК України варто було б викласти у новій редакції, якою передбачити наслідки скасування апеляційною інстанцією такої ухвали слідчого судді, які полягають в тому, що встановлені внаслідок такого обшуку докази є недопустимими, а отримана інформація підлягає знищенню в порядку, передбаченому ст. 255 цього Кодексу.
Ще радикальнішим розв’язанням цієї правової проблеми може бути внесення змін до ч. 3 ст. 233 КПК України шляхом виключення підстав для невідкладного обшуку у вигляді врятування майна. Водночас у такому випадку зазначена норма буде містити інші підстави для невідкладного обшуку — врятування життя людей і безпосереднє переслідування осіб, які підозрюються у вчиненні кримінального правопорушення. На наше переконання, такі підстави для невідкладного обшуку є більш зрозумілими та не викликають суттєвих розбіжностей у їх тлумаченні.
Отже, під час кримінального провадження право його учасників на недоторканність житла чи іншого володіння може безпідставно порушуватися стороною обвинувачення, однак фаховий і професійний підхід до здійснення адвокатської діяльності забезпечить захист інтересів особи шляхом доведення факту грубого порушення вимог кримінального процесуального закону, що потягне визнання доказів недопустимими та утворить достатні підстави для закриття справи слідчим або прокурором чи ухвалення судом виправдувального вироку.