Останні два роки були продуктивними з погляду ухвалення Верховним Судом рішень, які мають доленосне значення. Багато уваги приділялось способам захисту порушеного права. Практикуючі адвокати знають, яка це тонка крига. Спосіб захисту права має бути передбачений законом або договором (але не завжди), він має бути ефективним (але позиція Верховного Суду щодо ефективності того чи іншого способу захисту права дуже часто змінюється). Обрання неналежного способу захисту права може мати наслідком відмову у позові, але не завжди (іноді суд керується своїми знаннями закону та допомагає позивачу, корегуючи обраний останнім спосіб захисту права). Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини.
Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! Негаторний позов VS Віндикація У спорах, які стосуються нерухомого майна, поширеними способами захисту права є віндикація та негаторні позови. Так, в Україні останніми роками дуже бурхливо розвивається концепція «книжкового володіння», побудована на тому, що факт володіння нерухомим майном підтверджується державною реєстрацією права власності на таке майно (див., наприклад, постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц). Водночас власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним) (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц; від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17. Ця логіка виходить з презумпції, що реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17). Що таке віндикація? Відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Відповідно до вже усталеної практики через віндикаційний позов неволодіючий власник повертає себе володіння шляхом внесення запису про державну реєстрацію на нерухоме майно до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16). Що таке негаторний позов? Відповідно до ч. 1 ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Тобто негаторний позов — це вимога власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Цей спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном. Водночас вже усталеною стала судова практика, відповідно до якої якщо право власності на нерухоме майно виникнути в силу закону не може, то і володіння («книжне володіння») у такої особи виникнути не може (див., зокрема, висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц; від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц; від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц; від 11.11.2019 року у справі № 487/10132/14-ц; від 15.09.2020 у справі № 372/1684/14-цта, постанові від 23.11.2021 по справі № 359/3373/16-ц та інших). Тому протиправне зайняття такої земельної ділянки або державну реєстрацію права власності на неї за приватною особою суди розглядають як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а таке право захищається не віндикаційним, а негаторним позовом. Водночас по суті позовні вимоги у такій категорії справ формулюються як «витребувати на користь держави (територіальної громади) з незаконного володіння нерухоме майно». Тобто позовні вимоги та наслідки задоволення цих позовних вимог однакові. У чому різниця? Різниця у строках позовної давності. Щодо віндикаційних позовів застосовується загальний строк позовної давності у три роки (ст. 257 ЦК України), а до негаторних позовів така давність взагалі не застосовується, оскільки має місце триваюче правопорушення. Чи можливо поєднати негаторний позов із віндикацією? Відповідь на це питання надала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17, в якій позивач заявив позов про витребування земельної ділянки із незаконного володіння (віндикація), але, з огляду на те, що на ділянці вже було побудовано будинок, позивачем також була заявлена вимога про знесення об`єкта нерухомості, спорудженого на спірній земельній ділянці. Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи цей спір, дійшла висновку, що «… визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається, виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння (див., зокрема постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 72)). Держава, в інтересах якої прокурор звернувся до суду, не є володільцем спірної земельної ділянки, але як власник має право володіння нею (ч.1 ст. 317 ЦК України). Тому може просити про захист цього права шляхом витребування такої ділянки з володіння кінцевої набувачки. Статус володільця у держави буде відновлений у разі задоволення вимог у частині витребування на її користь спірної земельної ділянки та внесення до відповідного державного реєстру запису про право власності держави на цю ділянку. Після того власник може ставити питання про захист прав від порушень, які не пов`язані із позбавленням його володіння спірною земельною ділянкою. Інакше кажучи, не можна розглядати як єдиний позов вимогу витребувати спірну земельну ділянку у кінцевої набувачки «шляхом знесення об`єкта нерухомості», оскільки у такій вимозі поєднані одночасно два способи захисту (віндикаційний і негаторний позови), спрямовані на усунення різних за змістом порушень права власності. Відновлення володіння спірною земельною ділянкою здійснюється не шляхом знесення спорудженого на ній об`єкта нерухомості, а шляхом внесення запису (відомостей) про право власності держави на спірну земельну ділянку до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Тоді як усунення володіючому власникові перешкод у користуванні та розпорядженні цією ділянкою може відбуватися, зокрема, шляхом знесення спорудженого на ній об`єкта нерухомості» Отже, суд витребував земельну ділянку від відповідача, проте відмовив у знесенні будинку відповідача на цій земельній ділянці. Вбачається, що такий підхід суду не лише суперечить принципу «єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна» (ст. 120 ЗК України), але й не відповідає принципу «процесуальної економії» та не є ефективним з погляду прав позивача. У такому разі позивач позбавлений можливості фізично володіти земельною ділянкою, повернувши собі лише юридичне «книжне володіння». Отже, юридична «еквілібристика» значно ускладнює позивачу захист його порушеного права. Чи можливо віндикувати не індивідуально визначену річ? Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.06.2023 у справі №362/2707/19 вказала, що «так». У цій справі предметом дослідження було питання, чи можливо витребувати в порядку ст. 388 ЦК України майно, не визначене індивідуально, або майно, яке не виділено в натурі. У постанові від 02.09.2015 у справі № 6-1168цс15 Верховний Суд України зробив висновок, що витребувати можна лише індивідуально визначене майно або майно, яке виділено в натурі. Вказаний висновок неодноразово підтримував Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду в постановах від 25.01.2018 у справі № 520/9193/15-ц, від 02.04.2018 у справі № 522/12782/15-ц, від 21.08.2018 у справі № 757/32440/15-ц, від 05.09.2018 у справі № 723/1983/16-ц, від 28.02.2019 у справі № 472/34/15-ц, від 20.01.2021 у справі № 2-4440/11. У цій справі право власності позивачки на 1/2 частку спірного житлового будинку та 1/2 частку земельної ділянки підтверджено постановою Київського апеляційного суду від 16 квітня 2019 року у справі № 362/5535/17, яка постановою Верховного Суду від 20 січня 2020 року залишена без змін. Спірне майно вибуло із власності позивачки поза її волею — на підставі правочинів, які в судовому порядку (в межах цієї справи) визнані недійсними. Відмова у витребуванні належного позивачці майна ґрунтується лише на тому, що таке майно не виділено в натурі. Оскільки було заявлено позов про витребування 1/2 ідеальної частки спірного будинку та земельної ділянки, то наслідком задоволення позову має бути внесення записів про державну реєстрацію за позивачкою права власності на 1/2 спірного будинку та 1/2 земельної ділянки. Так само виділ частки з майна, що є у спільній частковій власності, передбачено у ст. 364, а поділ майна, що є у спільній частковій власності, урегульовано у ст. 367 ЦК України. Вказане уможливлюється після витребування 1/2 спірного нерухомого майна на користь позивачки. З урахуванням наведеного, Велика Палата Верховного Суду вирішила за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України, викладеного в постановах від 02.09.2015 у справі № 6-1168цс15 та від 16.08.2017 у справі № 6-54цс17, а також висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду в постановах від 21.08.2018 у справі № 757/32440/15-ц, від 05.09.2018 у справі № 723/1983/16-ц та від 20.01.2021 у справі № 2-4440/11 про те, що витребувати можна лише індивідуально визначене майно або майно, яке виділено в натурі. Вбачається, що з огляду на концепцію «книжкового володіння», це цілком логічне та справедливе рішення. А що з набувальною давністю? Варто згадати такий спосіб набуття права власності як «набувальна давність». Так, відповідно до ч. 1 ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Згідно із ч. 4 ст. 344 ЦК України право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду. Тобто за загальним правилом витребувати нерухоме майно від володіючого невласника можна лише протягом перших трьох років, а право власності такий невласник набуде лише через десять років. Отже, маємо сім років «сірої зони», коли неволодіючий власник вже не може повернути собі нерухоме майно, а неволодіючий власник не може бути визнаний власником цього майна. Хоча якщо володіючий невласник має запис у Реєстрі прав власності на нерухоме майно, і в нього не може бути витребувано майно за віндікацією, то навіщо йому взагалі рішення суду для «набуття» права власності? Здається, що з огляду на сформовану останнім часом концепцію «книжного володіння», концепція «набувальної давності» потребує переосмислення. Які висновки можна зробити із цих роздумів? Аналізуючи хід розвитку доктрини «книжкового володіння» та концепцію розмежування віндикаційного і негаторного позовів, можна дійти висновку, що червоною лінією розмежування є строки. Тож, ймовірно, по категорії справ, де застосування позовної давності є «невигідним» з огляду на публічні інтереси, буде формуватися практика застосування негаторних позовів, а по інших — віндикація. Водночас осторонь стоїть концепція набуття права власності «за набувальною давністю», яка, по суті, теж про строки, але значно довші. Звичайно, можна довго «гратись» у «пошук» належних та ефективних способів захисту права власності, що, в окремих випадках, буде призводити до позбавлення особи можливості швидко та ефективно захистити свої порушені права, а можна просто уніфікувати строки позовної та набувальної давності (не роз’єднувати економічний інтерес та юридичне панування над річчю). Водночас встановити строки позовної давності, достатні для захисту як приватних, так і публічних інтересів, не намагаючись відшуковувати «високі матерії» для розмежування віндикації та негаторного позовів.
10 липня 2023, 15:53