У юридичній практиці захист прав інтелектуальної власності, зокрема прав на торговельні марки, недарма вважається однією зі складних категорій справ. У здійсненні ефективного захисту важливу роль відіграють як досконале знання спеціального законодавства, так і вільне оперування нормами процесуального права, наприклад, правилами доказування. Саме через недосконалість використаних процесуальних заходів доказування учасникам спорів щодо торговельних марок часто не вдається переконати суду своїй правоті. Отже, це зумовлює необхідність детального аналізу безпосередньо процесуальних аспектів захисту прав на торговельні марки з урахуванням відповідних висновків Верховного Суду.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Правила судового розгляду є загальними для більшості категорій цивільних і господарських справ, зокрема і для захисту прав інтелектуальної власності. Судочинство у таких справах здійснюється на засадах змагальності сторін, що означає, що кожна сторона має довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ст. 13 ГПК України, ст. 12 ЦПК України). Іншими словами, позивач має довести наявність свого порушеного відповідачем права, а відповідач — спростувати відповідні твердження позивача.
При цьому, як зазначив Верховний Суд, «алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить насамперед від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію» [1].
Важливим для успішного захисту прав на торговельну марку є доведення тих підстав, на які здійснено посилання у тексті відповідних заяв по суті справи. Іншими словами, доводи сторони у справі мають бути підкріплені відповідними доказами, поданими в порядку, визначеному процесуальними нормами. У справах щодо захисту прав на торговельні марки важливим є доведення усіх аспектів порушення прав власника свідоцтва на торговельну марку. Наприклад, у Постанові від 18 червня 2024 року у справі №910/2286/23 Верховний Суд нагадав про необхідність дотримання стандартів доказування у таких категоріях справ і залишив без задоволення касаційну скаргу позивача, зокрема, з огляду на те, що: «докази на підтвердження тих обставин, що товар, який реалізовується відповідачем-1 чи імпортується відповідачем-2, є контрафактним, матеріали справи не містять, отже не доведені позивачем… У той же час, за відсутності встановлених обставин щодо конкретного товару, на якому було розміщено торговельну марку, доведення обставин вичерпання прав також має загальний характер з урахуванням принципу вірогідності» [2]. Отже, саме недотримання принципу змагальності та обов’язку доведення обставин на підтвердження заявлених позовних вимог привело до висновку про їх безпідставність та, як наслідок, відмови у їх задоволенні.
Формулюючи стратегію захисту і збираючи докази у справі, слід також звертати увагу на висновки Верховного Суду, що мають значний вплив на судову практику з огляду на процесуальний обов’язок судів брати до уваги відповідні висновки Верховного Суду щодо застосування тих чи інших норм (ст. 236 ГПК України, ст. 263 ЦПК України). Так, тривалий час усталеною була практика щодо того, що статус добре відомої торговельної марки, встановлений у рішенні суду, може бути підставою для захисту своїх прав у інших справах (наприклад, такий підхід застосовано у Постанові Верховного Суду від 9 лютого 2023 року у справі №910/5028/21). Натомість у Постанові Верховного Суду від 17 квітня 2024 року у справі №910/13988/20 міститься вже інший висновок про те, що «визнання торговельної марки добре відомою на певну дату є таким чином встановленням юридичного факту, який у позовному провадженні у змагальному процесі є необхідним для задоволення позову до конкретного порушника.
Таке визнання не має значення erga omnes, тобто обов’язкового значення для осіб, які не є сторонами у справі. Рішенням господарського суду у позовному провадженні вирішується спір між його сторонами, суд ухвалює його внаслідок розгляду справи на засадах, серед іншого, диспозитивності і змагальності, що передбачає право сторони визнавати вимоги іншої сторони і стверджувані нею обставини, внаслідок чого суд обмежений у встановленні обставин ex officio, зокрема й обставин, які свідчать про відомість марки або спростовують це» [3]. Отже, тепер при посиланні на добре відомий статус торговельної марки стороні варто бути готовою до можливих заперечень такого статусу іншою стороною та підготувати докази, які зможуть знадобитися для підтвердження такого статусу.
Іноді увага до процесуальних аспектів у справах про захист прав на торговельні марки може бути достатньою та сприяти захисту правна торговельні марки або захисту від неправомірних вимог позивача. Так, у Постанові Верховного Суду від 22 січня 2024 року у справі №910/13105/21 скасовано постанову апеляційного суду та направлено справу на новий розгляд з огляду на те, що «у даній справі суд апеляційної інстанції після задоволення заяви про відвід судового експерта змінив експертну установу, не надавши аргументів/мотивів/міркувань щодо обрання саме КНДІСЕ для проведення судової експертизи, та вчинив таку заміну, не забезпечивши виконання приписів ч. 3 ст. 99 ГПК України, оскільки відповідач внаслідок його неповідомлення про дату, час і місце проведення судового засідання не мав об’єктивної можливості надати згоду/заперечення щодо обрання експертної установи» [4].
Отже, здійснюючи захист прав на торговельні марки як окремої категорії справ, що регулюється спеціальним законодавством зі своїми особливостями, слід також пам’ятати та звертати належну увагу і на загальні процесуальні правила судового розгляду. Причому останнє у деяких випадках може виявитися навіть більш дієвим, адже, як зазначив Верховний Суд, «саме на суд покладено обов’язок (1) надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів та обставин, установлених на підставі наданих доказів та аргументів під час розгляду справи, які суд досліджує та оцінює з дотриманням ст.ст. 210, 86 ГПК України, та (2) визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору» [5]. Іншими словами, суд може самостійно надати правову кваліфікацію відносин, проте не може збирати докази чи вчиняти інші процесуальні дії замість сторін (ст. 14 ГПК України, ст. 13 ЦПК України).
Підсумовуючи, слід повторно наголосити на необхідності дотримання процесуального законодавства та використання його можливостей для здійснення належного захисту прав на торговельні марки, оскільки в іншому разі є обґрунтовані ризики того, що навіть попри абсолютно правильне розуміння спеціальних актів, стороні не вдасться здійснити належного захисту своїх прав саме через порушення встановленого законом порядку такого захисту.
[1] Постанова Верховного Суду від 27 лютого 2024 року у справі №912/164/20, доступна за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/117402243.
[2] Постанова Верховного Суду від 18 червня 2024 року у справі №910/2286/23, доступна за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/117402243.
[3] Постанова Верховного Суду від 17 квітня 2024 року у справі №910/13988/20, доступна за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/118601114.
[4] Постанова Верховного Суду від 22 січня 2024 року у справі №910/13105/21, доступна за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/116486990.
[5] Постанова Верховного Суду від 12 березня 2024 року у справі №927/479/22, доступна за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/117788548.