Інститут визнання правочинів недійсними завжди був у фокусі уваги як науковців, так і практикуючих юристів, адже він є одним із найскладніших у цивільному праві. Визнання правочину недійсним фактично змінює його статус, що може впливати не лише на сторони, а й на права третіх осіб.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Нещодавно зареєстрований законопроєкт № 13399 «Про внесення змін до ст. 215 Цивільного кодексу України…» є логічним розвитком процесу, який тривав понад півтора десятиліття. Законопроєкт має на меті не переписати правила реституції, а уточнити фундаментальне запитання: хто і за яких умов може вимагати визнання правочину недійсним?
Аналіз проєкту та пояснювальної записки до нього свідчить, що законодавець вирішив закріпити на рівні закону правові позиції Верховного Суду. Щоб оцінити значення цієї зміни, варто дослідити всю еволюцію судової думки: від діагностики проблеми до її осмислення та законодавчого закріплення.
Стаття 215 ЦК України дозволяє визнати оспорюваний правочин недійсним за позовом однієї зі сторін правочину або іншої заінтересованої особи.
У законодавстві України відсутня єдина універсальна стаття, яка б закріплювала вичерпне визначення поняття «заінтересована особа». Натомість зміст цього терміну розкривається контекстуально залежно від галузі права та конкретних правовідносин.
Ключовим критерієм для визнання особи заінтересованою є наявність у неї юридичного інтересу, тобто коли рішення суду чи дії інших осіб можуть безпосередньо вплинути на її права, свободи, законні інтереси чи обов'язки.
Узагальнення практики Верховного Суду України від 24 листопада 2008 року показало, що ці фактори призвели до значного зростання кількості відповідних позовів (майже 20 тисяч справ за 2007 рік). Часто такі позови подавалися особами, на права та інтереси яких оскаржувані угоди впливали лише опосередковано. У результаті визнання правочину недійсним використовувалося не з метою захисту порушеного права, а для впливу на контрагентів чи з іншою метою, не пов'язаною із захистом права.
Реагуючи на виявлені проблеми, Пленум Верховного Суду України 6 листопада 2009 року прийняв постанову № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», яка стала першою спробою дати судам обов'язкові для виконання роз'яснення.
Вперше касаційний суд чітко вказав, що «іншою заінтересованою особою» є та, «права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину».
У постанові встановлено ключові правила, що сформували підхід щодо ефективності способу захисту. Було роз'яснено, що реституція застосовується лише між сторонами недійсного правочину. Якщо ж майно було відчужене третій особі, позови власників про визнання недійсними наступних правочинів не підлягають задоволенню. У такому випадку належним способом захисту є віндикаційний позов (ст. 388 ЦК України).
Верховний Суд України роз'яснив, що правочин, в якому відсутні необхідні умови (наприклад, державна реєстрація, якщо вона є обов'язковою), не є недійсним, а є неукладеним.
Отже, постанова 2009 року заклала правову основу для подальшого розвитку судової практики.
На основі цих роз'яснень судова практика продовжила розвиватися, про що свідчить як узагальнення апеляційних судів і правові висновки касаційного суду, так і навчальні матеріали для суддів, зокрема посібник для суддів «Визнання правочинів недійсними: основи теорії та судова практика» (2020 року), в якому систематизовано найважливіші відповідні правові позиції.
Принцип ефективності змусив суди та юристів глибше аналізувати всю систему способів захисту порушеного права. Судова практика чітко розмежувала три ключові механізми повернення майна:
- реституція (ст. 216 ЦК України). Застосовується лише як наслідок недійсного правочину і виключно між його сторонами. Метою реституції є повернення сторін правочину до первісного стану. Водночас суд може застосувати реституцію з власної ініціативи;
- віндикація (ст. 388 ЦК України). Позов власника про витребування індивідуально визначеного майна від особи, яка незаконно ним володіє і з якою позивач не має договірних відносин;
- кондикція (ст. 1212 ЦК України, безпідставне збагачення). Позадоговірний спосіб захисту, що застосовується там, де реституція чи віндикація неможливі. Наприклад, при поверненні майна, переданого за неукладеним договором.
Розвиток принципу добросовісності та критеріїв «заінтересованості» прослідковується в тому, що касаційний суд почав активно застосовувати доктрину «venire contra factum proprium» (заборони суперечливої поведінки) як частину принципу добросовісності. Крім цього, були вироблені критерії для визначення «заінтересованості» позивача, який не є стороною правочину. Така особа повинна довести, що: її права та законні інтереси безпосередньо порушені договором; в результаті визнання договору недійсним її майнові інтереси будуть відновлені; вона отримає що-небудь в результаті проведення реституції.
Яскравим прикладом є визнання недійсними фраудаторних правочинів – угод, вчинених боржником на шкоду кредиторам. У цьому випадку «заінтересованою особою» виступає кредитор, чиє право на стягнення боргу порушується. Суди кваліфікують такі правочини як фіктивні (ст. 234 ЦК України), оскільки їх реальна мета – не передача майна, а уникнення відповідальності.
Враховуючи зазначений розвиток судової практики, законопроєкт №13399 виглядає як логічне завершення відповідного еволюційного процесу. Запропонована редакція ч. 4 ст. 215 ЦК України пропонує доповнити ст. 215 ЦК України частиною четвертою такого змісту: «4. Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним правочину чи його окремих положень, має довести, що її права та законні інтереси безпосередньо порушені оспорюваним правочином і в результаті визнання його чи його окремих положень недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено».
Ця норма не вигадує нічого нового, а закріплює в законі два ключові критерії, що були сформовані судовою практикою:
1. Наявність порушеного права: Позивач повинен довести, що він не є сторонньою особою, а його права дійсно і безпосередньо порушені.
2. Ефективність обраного способу захисту: Потрібно обґрунтувати, що судове рішення про недійсність реально, а не теоретично, відновить його правове становище. Це, своєю чергою, змушує позивача та суд ще на старті процесу аналізувати, який саме механізм (реституція, віндикація, кондикція тощо) буде належним у конкретній ситуації.
Цей крок остаточно зміщує акцент із формальної незаконності правочину на реальну ефективність судового захисту. Він легалізує передові правові підходи та вимагає від усіх учасників процесу керуватися принципами добросовісності та розумності. Це безумовно позитивний крок, спрямований на утвердження верховенства права, згідно з яким суд – це не інструмент констатації, а орган, що реально захищає та відновлює порушені права.
Попри очевидні позитивні цілі законопроєкту, важливо проаналізувати й потенційні ризики та негативні аспекти, які можуть виникнути внаслідок його прийняття. Будь-яка нова норма, що посилює вимоги до позивача, несе в собі ризик ускладнення доступу до правосуддя.
Найбільший ризик полягає в тому, що норма, спрямована проти зловживань, може стати бар'єром для добросовісних, але менш захищених позивачів.
Нова норма вимагає від позивача не просто викласти обставини порушення, а надати складне юридичне обґрунтування, яке поєднує матеріальне і процесуальне право. Позивач фактично має довести не лише факт порушення, а й спрогнозувати та довести, що обраний ним шлях (визнання недійсності) є єдино правильним і призведе до конкретного результату.
Наприклад, особи похилого віку, які уклали договори дарування під впливом помилки, вважаючи їх договорами довічного утримання, можуть зіткнутися з труднощами. Їм буде складно довести, що визнання договору дарування недійсним «відновить» їхнє право на утримання, адже такого права формально не існувало. Хоча насправді буде відновлено їхнє право власності на житло, некоректне формулювання позовних вимог може мати очевидні негативні процесуальні наслідки.
Законопроєкт дає судам формальну підставу для відмови в позовах на ранніх стадіях, що може призвести до зловживань уже з боку судової системи.
Суддя, маючи велике навантаження, може формально підійти до оцінки позову і відмовити у відкритті провадження з мотивів «недоведеності ефективності способу захисту», не заглиблюючись у суть справи. Це може стати зручним інструментом для фільтрації не лише безперспективних, а й просто складних, неочевидних справ.
У нестандартних справах, де зв'язок між недійсністю правочину та відновленням права є складним і неочевидним, суд може відмовитися брати на себе відповідальність і тлумачити закон на користь позивача, прикриваючись новою нормою.
Є ціла низка спорів, де довести пряме відновлення майнового права внаслідок визнання правочину недійсним вкрай складно:
- фраудаторні правочини (на шкоду кредиторам). Кредитор, який оскаржує договір дарування, укладений боржником для виведення активів, не отримує майно собі. Визнання договору недійсним лише повертає майно у власність боржника, створюючи можливість для кредитора звернути на нього стягнення. Недобросовісний відповідач або формально налаштований суд може стверджувати, що право кредитора на отримання грошей безпосередньо не відновлюється;
- корпоративні спори. Міноритарний акціонер, який оскаржує угоду, укладену керівництвом на шкоду товариству. Відновлення його прав є опосередкованим – через покращення фінансового стану компанії та зростання вартості його акцій. Довести такий зв'язок, як «пряме відновлення майнового права», може бути проблематично;
- позови в публічних інтересах. Громадська організація, що оскаржує незаконну передачу земельної ділянки в заповідній зоні. У такої організації немає майнового права, яке буде відновлено. Її інтерес є суспільним. Нова норма, сконцентрована на майнових правах, може повністю заблокувати такі позови.
Оновлена норма зміщує тягар доведення ще на етап відкриття провадження у справі, адже покладає на позивача обов'язок довести ефективність способу захисту ще на етапі подання позову. Водночас часто повна картина та можливість реального відновлення права стають очевидними лише після дослідження всіх доказів у справі, отримання відповідей на запити та заслуховування сторін. Перенесення цього тягаря на настільки ранню стадію може бути передчасним.
Отже, законопроєкт №13399 є кодифікацією судової практики. Його прийняття завершує тривалий процес вдосконалення підходів до визнання правочинів недійсними. Цей крок остаточно зміщує акцент із формальної перевірки законності на реальну ефективність судового захисту та вимагає від усіх учасників процесу керуватися принципами добросовісності та розумності. Успіх цієї зміни залежатиме від якості її застосування судами, які повинні забезпечувати баланс між фільтрацією безпідставних позовів та захистом прав добросовісних осіб.
Важливо, щоб суди застосовували цю норму не формально, а по суті, керуючись принципом верховенства права та забезпечуючи реальний доступ до правосуддя, особливо у складних і соціально значущих справах. В іншому разі «фільтр» від недобросовісних позовів ризикує перетворитися на «стіну» для добросовісних осіб.