Процесуальне законодавство України допускає, що державні суди під час вирішення спору у справі можуть застосовувати норми права інших держав (ч. 4 ст. 4 ГПК та ч. 6 ст. 8 ЦПК). При цьому як у ГПК, так і в ЦПК йдеться про можливість застосування норм іноземного права лише у тому випадку, коли це передбачено міжнародним договором чи законом України.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Законом, на підставі якого український суд може застосувати норму права іноземної держави, є Закон України «Про міжнародне приватне право». Ст. 5 вказаного Закону, зокрема, передбачає, що учасники правовідносин з іноземним елементом можуть самостійно обрати право, яке підлягає застосуванню до таких правовідносин, вказавши про це у договорі.
Заради справедливості, слід зазначити, що українські суди хоча й не дуже охоче, але все ж таки застосовують норми іноземного права. Це стосується переважно господарських судів, які розглядають основну масу спорів за участю іноземних елементів. Зокрема, в Єдиному державному реєстрі судових рішень можна знайти десятки рішень, в яких суди, вирішуючи спір між сторонами у справі, застосовують норми права Латвії, Литви, Угорщини, Швейцарії, Чехії, Англії, Німеччини, Молдови та ін.
У чому складність?
Ст. 8 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначає, що при застосуванні права іноземної держави суд чи інший орган встановлює зміст його норм згідно з їхнім офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній іноземній державі. Вказана стаття також визначає правові механізми, за допомогою яких може бути з’ясований зміст норм іноземного права.
По-перше, суд чи інший орган може звернутися в установленому законом порядку до Міністерства юстиції України чи до інших компетентних органів та установ в Україні та за кордоном або залучити експертів з іноземного права. По-друге, особи, які беруть участь у справі, мають право подавати документи, що підтверджують зміст норм права іноземної держави, на які вони посилаються в обґрунтуванні своїх вимог або заперечень, іншим чином сприяти суду чи іншому органу у встановленні змісту цих норм.
Слід зазначити, що в українських судів немає проблем із застосуванням норм іноземного права, однак існує проблема зі з’ясуванням змісту цих норм, що є перешкодою для їх застосування. При цьому складнощі зі з’ясуванням змісту норм іноземного права в гіршому випадку призводять до незастосування відповідних положень іноземного законодавства взагалі, а в кращому – до його неправильного застосування українським судом. Хоча обидва випадки мають наслідком неправильне вирішення спору українським судом.
Позиція судів
Варто зауважити, що хоча Закон і передбачає можливість з’ясування змісту норм іноземного права через Мін’юст чи інші компетентні органи, на практиці цей спосіб застосовується судами досить рідко. Насамперед, це зумовлено відсутністю детального нормативного регулювання такої процедури. Натомість найбільш поширеним способом з’ясування змісту норм іноземного права є дослідження змісту документів, поданих в матеріалах справи учасниками процесу.
Наприклад, усталеною є практика надання українському суду офіційного тексту норм матеріального права іноземної держави з нотаріально засвідченим перекладом українською мовою та апостилем (за необхідності), а також юридичних висновків адвокатів/юристів, які практикують у державі, зміст норм права якої слід з’ясувати. Проте, вказане не є аксіомою, а судова практика знає випадки, коли суди доходили до висновку про неправильність з’ясування змісту норм іноземного права лише на підставі перелічених документів.
Зокрема, така позиція мотивована тим, що наявність у матеріалах справи належним чином засвідченого офіційного тексту норм матеріального права іноземної держави не є безспірним способом тлумачення норм права іноземної держави. Вищий господарський суд України з цього приводу вказав, що «[…]судам слід узяти до уваги практику Конституційного суду України, який під час розгляду справ залучає до участі в них певних спеціалістів, на вирішення яких ставиться питання про трактування та застосування окремих норм матеріального і процесуального права» (див. судові рішення у господарській справі №18/372-13/162).
Крім того, непоодинокими є випадки, коли суди (місцеві та апеляційні) не приймають як документ, на підставі якого може бути з’ясований зміст норм іноземного права, висновок юриста чи адвоката, котрий практикує у державі, норми матеріального права якої підлягають застосуванню українським судом. Така позиція, як правило, обґрунтована тим, що суду не надано доказів, що підтверджували б повноваження юриста чи адвоката тлумачити норми іноземного права. Однак Вищий господарський суд України зазначений підхід виправдано не підтримує.
Іноземне право та перегляд у ВСУ
Дискусійним залишається питання перегляду Верховним Судом України судових рішень, у яких застосовані норми іноземного права. Очевидно, що і в ГПК, і в ЦПК мова йде про неоднакове застосування саме норм матеріального права України як підстави для звернення до ВСУ. Тобто, якщо спір у справі вирішений українським судом суто за нормами іноземного права, згідно з чинним процесуальним законодавством, юридична можливість переглянути таке рішення у ВСУ відсутня.
Виходом з цієї ситуації могли б стати зміни до процесуальних кодексів щодо розширення підстав звернення до ВСУ. Зокрема, наявні підстави можна було б доповнити ще однією – невідповідність висновків українського суду, який застосовує норму іноземного права, висновкам вищих судових інстанцій тієї держави, право якої застосовується. Крім того, варто дозволити ВСУ переглядати судові рішення не лише з підстав неоднакового застосування норм матеріального і процесуального права, але й колізійних норм Закону України «Про міжнародне приватне право», який є «дорожньою картою» для застосування іноземного права українськими судами.